Провина як діагноз суспільству

Почну з відвертості: кожного разу, йдучи на чергову прем’єру «Театру у кошику», боюсь страшенно. Чесно признаюся: маю несамовитий сентимент до нього від перших побачених «Украденого щастя» та «Білих мотилів…» І тому з кожним новим творінням боюсь все більше: побачити акторські і режисерські самоповтори, ознаки творчої вичерпаності, формування певного шаблону і розчаруватись.

Для театру щонайменшого, і до того ж постійно однакового кількісного складу (єдиний режисер - Ірина Волицька, єдина провідна актриса - Лідія Данильчук, та двоє акторів, що доєднуються з інших театрів ­- Володимир Губанов з «Воскресіння» та Роман Біль із «Заньковецької»), що працює в стилістиці аскетичного мінімалізму виражальних засобів (як реквізиту і декорацій, так і рухів та інтонацій) за 11 років існування уникнути повторення і подібності з вистави у виставу - справа надскладна. І тому кожна впізнавана інтонація у новій виставі, кожен знайомий рух здатен викликати в мене просто таки алергічну реакцію.

З «Провиною» власне було так само. Але вже від першої сцени і до останньої я, на щастя, забув про всі страхи і, не зважаючи на те, що вистава вийшла найдовша в репертуарі театру (понад півтори години), проковтнув її одним духом.

Перше, чим дивує ця постановка - це вибором матеріалу. Не звична для «Кошика» масштабна велич трагедії з «філософськими метафізичними рефлексіями архетипних міфологем» і т. д., а гостросоціальна драма сербського драматурга Небойші Ромчевича «Провина», написана на початку 90-х років минулого століття. Обставини дії п'єси катастрофічно і немилосердно нам знайомі: розпад великої Югославії, розпад економіки і системи цінностей, велика депресія. Дев'ятирічний хлопчина, мріючи про модні кросівки, наважується на крадіжку. Його впіймали, і батько хлопця бере провину на себе і згодом, не витримавши приниження, вішається. Мати ж в цей час була з коханцем. Все просто і банально, як пісний суп - така от передісторія п'єси. Початок - мати приводить коханця, як нового батька, до сина, який перестав після всього розмовляти. Власне їх стосунки з мовчазним хлопцем (реально він не присутній, звертання йде до залу) - і є дія драми.

В постановці Ірини Волицької ця п'єса, що так і штовхає до чорнухи, вичищена максимально. Легко і грайливо починають актори виставу. Зі всіх вистав театру тут - вони найбільше власне живі люди, а не символічні постаті. Проте манера гри - не реалізм, а швидше ексцентрика і клоунада. До таких асоціацій спонукають й імена персонажів: мати-Гоца (Лідія Данильчук) та коханець-Браца (Роман Біль). З'являються вони на сцені під бравурну напівциркову попсову обробку знаменитої Хабанери з «Кармен» Бізе. Вони - не понурі, змучені життям заробітчани, і початок цей - веселий і світлий. Це - милі, страшенно симпатичні і легкі люди, що постійно ведуть свою дотепну гру і лише час від часу крізь неї прориваються неігрові оголені емоції. Гра як спосіб спілкування з дитиною, один із одним, як спосіб надати цікавості і сенсу існуванню, як спосіб виживання, зрештою. І лише над усім цим протягом вистави тихо горить підвішена на шнурівці червона цвинтарна лампадка. А так... «Ми більше ніколи не будемо нещасливими!», - твердо заявляє Гоца. «Вона ні в чому не винна», «Він ні в чому не винен», «Ти ні в чому не винна» - повторюють персонажі раз за разом. Проте все частіше прориваються повз грайливість руйнівні емоції, все менше у грі легкості. Все руйнується, і гра не рятує. Знову звучить «Кармен», але вже у різкій роковій обробці - Гоца прийшла повідомити про аборт. Прорив емоцій Браци, і все ж навіть тут звичка грати бере гору - show must go on. Тільки гра ця вже - потворна болісна гримаса. Це крах і розрив. Гоца залишається сама. Її останній монолог до сина - звертання смертельно змученої людини без тіні гри. Вона знімає лампадку зі шнурівки і засинає з нею. На шнурівці ж залишається лише груба затягнута петля...

Чому все, що так обнадійливо починалося, закінчується катастрофою? Чому ці милі люди не змогли бути щасливими? «Та я не знаю хто винен... країна, держава...», - каже Браца. Держава не змогла забезпечити бодай задовільних умов існування, не змогла стати провідником моральних цінностей, змусила людей до принизливого щоденного виживання. А в екстремальних умовах, як відомо, виживають переважно найпримітивніші організми. Культура, мораль виявляються зайвими і навіть шкідливими. Хто не зміг відмовитись від зайвого - не вижив. А треба вижити і йти далі. От тільки чого варте буде таке життя, зведене до виживання, позбавлене всього, що надає сенс існуванню? Гра виявляється неспроможною заповнити порожнечу, якщо між людьми немає зв'язку. І от саме у втраті цього зв'язку винні всі: хлопець, що, не зважаючи на батьків, надав перевагу модній шматі, батько і мати, що не приділяли достатньо уваги сину і один одному в погоні за можливістю заробити і вижити, не кажучи вже про коханця. І кожен з них мучиться цією провиною, і мучить інших, намагаючись знайти винних. Провина - як моральна хвороба, ракова пухлина роз'їдає їх. І неможливо все забути і почати наново «бути щасливими». Провину навіть мало визнати (як діагноз), її треба спокутувати (як лікування). І тільки після морального одужання з'являється можливість (лише можливість!) щастя.

Такі от вони - вічні закони злочину і кари. І стосуються так чи інакше нас всіх, хто пережив чорні 90-ті і живе зараз. Та й не тільки. Всіх, хто в якийсь момент непомітно для себе став байдужим до інших. Або може стати. Непомітно і в будь-який момент. І наслідки цього можуть бути катастрофічні.

Фото автора