Володимир Путін майже безперервно перебуває при владі з кінця 1999 року, відколи Борис Єльцин у новорічному зверненні сказав вікопомні слова: «Я втомився, я йду» і передав державне стерно своєму наступникові. Попрацювавши дві чотирирічні каденції на посаді президента, ВВП на певний час (2008–2012) дав «порулити» країною Дмитрові Медведєву, а сам пересів у крісло прем’єр-міністра. Хоча всі чудово розуміли, що в цій «тандемократії» Медведєв відіграє декоративну роль. Умовно кажучи, інфанта при регенті Путіну, якого возвели в статус національного лідера.
Потім він знову зійшов на престол, бо президентську каденцію збільшили до шести років. Путін успішно переобирався і 2012-го, і 2018-го. Рейтинги його підтримки були стабільно високими, а на тлі «Русской весны» в Україні взагалі сягнули небачених 86%. Та попри це, перед ВВП неминуче поставала інша проблема – так звана проблема-2024. Що робити після того, як спливе його четверта, а де-факто – п’ята, каденція?
Працюючи на перспективу, російський лідер завчасно почав готувати для себе запасний аеродром й ініціював конституційні зміни. Вони мають на меті не так збалансувати владу, надавши більше повноважень парламенту, що за роки правління Путіна перестав бути «місцем для дискусії» та перетворився на «скажений принтер», як переформатувати політичну реальність під потреби господаря Кремля. Аби знайти йому нове місце в архітектурі влади й надійно зацементувати його в ній.
Серед можливих сценаріїв розглядали чергову президентсько-прем’єрську рокіровку або ж перехід на роботу в Раду національної безпеки з розширеними повноваженнями – за такою схемою, як це нещодавно відбулося в Казахстані. Там беззмінний лідер Нурсултан Назарбаєв формально пішов із президентського кабінету, проте зберіг фактичний контроль за силовим блоком держави через головування у впливовому Радбезі.
Ще одним варіантом працевлаштування Путіна після 2024 року була посада голови Державної Ради, що набуває неабиякої ваги у світлі (ре)інтеграційних процесів й імперських амбіцій на пострадянському просторі. Щонайменше – у форматі Союзної держави Росії та Білорусі, котра номінально існує, але на практиці є радше політичним фантомом, у котрий можна було би вдихнути нове життя.
У Москві ж натомість обрали третій шлях і вирішили без зайвих витівок «обнулити» попередні президентські терміни Путіна й дати йому змогу балотуватися необмежену кількість разів. Як це неодноразово робили його білоруський і казахстанський колеги. Із відповідною законодавчою ініціативою виступила депутатка Державної Думи Валентина Терешкова. Суть її пропозиції зводиться до простої тези: ВВП обов’язково має зостатися.
«Треба, щоб Путін усе-таки був поряд, раптом щось піде не так, треба, щоб він міг підтримати і підказати. І навіщо тоді крутити й мудрувати, городити штучні конструкції?» – заявила легендарна космонавтка, людина-символ, якій була відведена своя роль у цьому політичному спектаклі.
Приблизно у такій же тональності лунали сервільні звернення придворної російської інтелігенції, котра закликала «глибокошанованого Володимира Володимировича» залишитися на посаді й після 2008 року, коли добігала кінця його друга каденція. Фактично, митці делікатно просили ще чинного президента порушити Конституцію. Звісно, на благо Росії, котрій так потрібні талант державного діяча та політична мудрість Путіна. Пізніше ця віра трансформувалася в не менш улесливе гасло, сформульоване нинішнім спікером ДержДуми В’ячеславом Володіним: «Є Путін – є Росія, немає Путіна – немає Росії».
Цього ж разу все було обставлено значно інтелігентніше. Так, був виступ Терешкової. Так, були слова Путіна про необхідність стабільності й керованості держави перед лицем численним зовнішніх і внутрішніх викликів, були посилання на американський досвід з необмеженою президентурою до 1951 року. Утім він наголосив, що будь-які вибори в РФ мають бути відкритими та конкурентними. Але під це була принаймні підведена законодавча база. Та й то не сам Путін був ініціатором новацій. Він нібито смиренно, як раб на галерах, погодився з волею депутатів. Щодо їхнього рішення ще має надати висновок Конституційний Суд РФ і висловитися народ на референдумі, призначеному на 22 квітня 2020 року.
Це стане лише формалізацією обраного шляху на консервацію путінської моделі держави як фортеці, зусібіч оточеної ворогами, котрі прагнуть її принизити і зазіхнути на її сфери впливу. За таких умов у жодному разі не можна змінювати коней на переправі. Останні події в Москві надсилають усім чіткий сигнал: Путін forever and ever. Він – не «кульгава качка». Із ним треба рахуватися. Його влада має хіба фізіологічні обмеження («тиран стареет но держится молодцевато и отставник у телика пьет и ругает НАТО», як влучно написав український поет Борис Херсонський). ВВП «пересидить» іще не одного світового лідера. Його реваншистські геополітичні амбіції залишаються незмінними.
Тому не варто мати щодо нього ілюзій, особливо – українському керівництву, і шукати в його очах мир, адже зведення зі східного фронту свідчать про цілком протилежне. «Примус силою до братніх відносин» і надалі є стратегічною метою Росії. Це, як висловився колишній помічник Путіна і куратор ОРДЛО Владислав Сурков, «єдиний метод, що історично довів ефективність на українському напрямку».
Ми використовуємо