"Скляний звіринець"

Перший український театр для дітей та юнацтва (підкреслюю, юнацтва) чи не вперше за останні роки поставив виставу саме для юнацтва (ще раз підкреслюю, юнацтва) і навіть старших.

Теннессі Вільямс - один із класиків театру ХХ ст. Багато його п'єс вважають шедеврами, як-от "Трамвай бажань", "Кішка на розпеченому даху" і "Скляний звіринець"... Їх неодноразово ставили не тільки на театральних підмостках, але й екранізовували.

І от, одна з названих п'єс - "Скляний звіринець" - на сцені львівського театру для дітей та юнацтва. Для людей, менш-більш знайомих з європейською літературою і культурою ХХ ст., це мало би стати подією. Щоправда, наразі таких людей у Львові небагато, проте будемо сподіватися на краще.

"Скляний звіринець" - це п'єса про пошук себе, пошук кохання і розуміння, про сімейні обов'язки, про конфлікт внутрішнього світу героїв із зовнішнім, і про багато чого іншого, що у всі часи є актуальним... Т.Вільямс написав її як спогади Тома. Так і поставив її в ТЮГу режисер Ю.Мисак: з максимальним дотриманням авторських ремарок. Це ж стосується і сценографії, - декор сцени відповідає опису Т.Вільмса - тут і шворки з білизною, і ящики зі сміттям; якнайправдивіше відтворено описаний автором інтер'єр квартири персонажів.

Вистава, як і п'єса, окантована на початку і вкінці монологами Тома, який знайомить нас з іншими персонажами і вводить у контекст стосунків.

Микола Данилюк, виконавець ролі Тома, судячи з усього, вважає цю роль "своєю". Його манера гри наштовхує на думку, що актор грає самого себе "у запропонованих обставинах". Тому його герой вражаюче емоційний і реалістичний, а часом навіть натуралістичний (особливо у сценах сварок з матір'ю і в стані сп'яніння). Том Миколи Данилюка - емоційний, запальний, імпульсивний юнак, який шукає романтики, проте не знаходить її у взуттєвому магазині, де змушений заробляти гроші. Власне це і породжує його нервову збудженість, неспокій, він як натягнута струна, що врешті рветься. Том у Миколи Данилюка вийшов надто особистісним, серйозним; актор ніколи не відсторонюється від ролі. Хоча у п'єсі характери промальовано з відстані часу - із сумною іронією. Мабуть, саме цього трішки бракує Томові у виставі (адже все це він переживає у своїх спогадах).

Аманда - матір Тома і Лаури. У виконанні Ірини Хомин цей образ виглядає продуманим і живим. В її манері гри часто вчувається гірка іронія, якою наповнена п'єса. Якщо Том - герой психологічного театру, то Аманда - трагікомічного. Вона максимально точно передає і яскраві емоційні стани, і напівтони, виконуючи роль покинутої жінки. Все, чим живе Аманда - це фанатична любов до дітей, нав'язливе бажання влаштувати їхнє життя і спогади про колишню популярність у молодих чоловіків у Блю-Маунтені. Виконання ролі передбачає і гротесково-істеричний крик у сценах суперечок із Томом, і пафос, і комедійне хизування при спогадах про молодість, і навіть тихий напівшепіт у справді драматичних сценах. Акторка, як на мене, прекрасно відчуває, коли перейти на вереск, а коли - на стишені ноти.

Суперечливим є виконання ролі Лаури, яку зіграла Наталка Алексеєнко. Сестра Тома, Лаура є володаркою колекції скляних звіряток, що й лягла в основу назви "Скляний звіринець". Доля цієї героїні зачіпає найбільше (зрештою, в деяких трактуваннях цієї п'єси вона і є головною героїнею). Молода дівчина-інвалід не здатна пристосуватися до нормального соціального існування чи то через свою фізичну ваду (вона коротконіжка), чи то надзвичайну сором'язливість і скромність - та, зрештою, одне породжує інше. І лише власне царство скляних тендітних фігурок рятує дівчину від самотності. Крихкий тендітний світ скла - це символ сутності Лаури.

Наталя Алексеєнко, виконавиця ролі Лаури, намагається влитися в образ за допомогою умовних зовнішніх пристосувань - постійно складені руки, опущена голова, пересування сценою дрібними невпевненими кроками. В окремих сценах це доходять до гротесковості, манірності, неприродності і відвертого загравання з публікою, що робить цей образ поверхневим. Чи справді сором'язлива дівчина-каліка 50-х рр. могла би кидати такі грайливі погляди? Адже цей образ у п'єсі є найбільш драматичним і складним, і чи варто виконувати його у манері фарсу? Недарма ж автор наділяє її ще й прізвиськом "Блакитна троянда" - символу недосяжної прекрасної леді, жінки, що не створена для земних стосунків? А зі сцени з Джимом створюється враження, що ця дівчинка тільки і чекає, коли ж, нарешті, її одружать.

І от, з'являється Джим - шкільна симпатія Лаури, улюбленець дівчат і просто талановитий і веселий юнак. За словами Тома, Джим - "найреалістичніший персонаж у п'єсі". Це хлопець, який розуміє реалії і цінності сучасного життя - "Знання! Гроші! Влада!"

Зустріч із Джимом стає кульмінацією душевних хвилювань Лаури, кульмінацією вистави. З іншого боку, зустріч Джима з Лурою для самого Джима не є чимось особливим. Він поводиться легко і невимушено з дівчиною. Для неї це пік внутрішнього життя, а для нього - лише епізод... Ведучи "душевні" розмови про "комплекси" Лаури, він недарма, за текстом п'єси, жує жуйку, крадькома дивиться на себе у дзеркало тощо. Він милується собою і тільки собою...

Але у виставі виконавець ролі Джима Дмитро Бартков викладається "на повну". Сцена, сповнена внутрішнього драматизму, зовсім недоречно перетворюється на фарс. Актор виконує роль Джима пафосно, з надривом, - і це абсолютно не виправдовує ситуації і подальших подій у виставі. Адже він не любить і вже не полюбить Лауру! Можливо, одне зі значень зламаного рогу в скляного єдинорога (коли він стає "як всі") - це і є те, що Джим - пересічний хлопець, не здатний справді оцінити і зрозуміти Лауру, і він не прекрасний принц, якого вимріяла собі дівчина.

Занадто багато невиправданої пристрасності Джима, перебільшеної скромності, яка переходить у манірність Лаури, перетворює ліричну камерну сцену на комедію і гротеск. Багато глядачів, що сиділи в залі, сприймали це все "на ура", але чи варто перетворювати на кривляння такі речі тільки для того, щоб бути зрозумілішим глядачеві? Нехай краще театр піднімає до свого рівня глядачів, а особливо юнацтво, бо саме на них орієнтовоно цю постановку!

Але попри це вистава справді проймає. Проймає до живого. Бо ситуації і персонажі п'єси, їх вчинки і характери є до болю впізнаваними і знайомими: хтось впізнає свою матір або себе в Аманді, комусь близькі пошуки Тома, для когось - самотність і замкнутість Лаури. І завдяки вірності авторському тексту, якнайточнішому скрупульозному перенесенню його на сцену - без модних зараз у деяких молодіжних театрах експериментів з формою, що замулюють суть - "Скляний звіринець" попри недоліки гри акторів вдався чистий і правдивий, а тому дуже живий і емоційний.