Кожна амбітна людина постійно ставить собі нові цілі, бере нову висоту для перемоги, у першу чергу, над собою. Успішний бізнесмен і меценат зі Львова, президент будівельної корпорація РІЕЛ Ростислав Мельник вирішив підкорити одну з найвищих точок світу – вулкан Кіліманджаро. Це сходження він присвятив 15-річчю своєї компанії. А зі собою взяв трьох друзів та три прапори – України, Львова та будівельної корпорації РІЕЛ. Про те, чи змінюється щось в тобі після такої пригоди, як підготуватися до сходження на висоту, що обов’язково мати зі собою та чого категорично не варто робити, якщо ти зібрався на пік вперше, пан Ростислав поділився із нашим виданням.
Кіліманджаро – це майже 5900 над рівнем моря. Як з’явилася ідея «взяти» цю гору?
Це цілковита авантюра! Рішення ухвалили абсолютно спонтанно, в лічені хвилини. Маю таких друзів, що один запропонував, троє інших підтримали. Ми не знали, на що йшли, геть не розібрались в ситуації. Знали лише, що нас чекає велика пригода! Чим ближче до сходження, тим краще ми розуміли, що легко не буде. Але особисто для мене це був великий виклик, який я не міг не прийняти.
Якою була підготовка, враховуючи, що Ви взагалі вперше піднімались на гору, ще й одразу на таку висоту?
Скажу правду – підготовка у нас була несерйозна (сміється – ред.). Але це ми зрозуміли лише тоді, коли прибули на місце і почали підйом. Ми подивились інформацію в інтернеті, зустрілись із кількома людьми, які вже були там. Один знайомий взагалі нещодавно спустився з Евересту. Ми були в собі впевнені, тому що всі регулярно та наполегливо займаємось спортом в повсякденному житті. (Ростислав Мельник є президентом Федерації тенісу Львівщини, 8 років займається тенісом).
Звичайно, готувалися фізично і морально: крім спорту, півроку до вильоту не вживали алкоголь та не курили. Також оформили медичну страховку на час сходження – це обов’язково. Пройшли повне медичне обстеження, щоб бути впевненими, що протипоказань нема, приймали вітаміни та зробили щеплення від жовтої лихоманки, рекомендоване для Танзанії.
Ви планували подорож самостійно, чи скористались послугами туристичної компанії?
До Танзанії ми долетіли літаком, купували квитки самостійно. А там вже на нас чекали представники компанії, яка спеціалізується на таких авантюристах, як ми. До речі, саме ця контора «піднімала» на Кіліманджаро ведучого програми «Світ навиворіт» Дмитра Комарова. Там і перекладачі, і кухарі і, звичайно, ті, хто допомагає нести речі – всі вони називаються одним словом – «портери».
Які речі брали зі собою? Чи потрібне спеціальне екіпірування?
Термоодяг, теплий одяг, адже чим вище вгору, тим холодніше, спеціальне взуття, палатки, спальний мішок. Також ліхтарики різних типів, ножі, вогонь, павербанки. Такий собі скаутський набір. Ну, і звичайно, деякі базові ліки.
Скільки днів тривала експедиція?
Вже на місці, в Танзанії, з моменту виїзду з готелю і до моменту повернення в готель після спуску минуло вісім днів. За вісім днів ми піднялися і спустилися з Кіліманджаро. Але, на жаль, перед підйомом ніхто не розповідає про реальний стан речей, про який треба знати, особливо таким новачкам, як ми.
Наприклад?
Наприклад, наприкінці підйому, в останньому таборі, де ми зробили привал, було близько тридцяти інших груп зі всього світу. Так от, поспілкувавшись з ними, з’ясували, що ніхто не піднімається на таку висоту вперше. Тобто до Кіліманджаро люди мали інші експедиції, нижчі за висотою. Відповідно «шлях» до Кіліманджаро був поступовим та виваженим. Виявилось, що Кіліманджаро для багатьох четвертий, а то і п’ятий підйом. До того мають бути такі гори, як Казбек, Монблан тощо.
Різниця не велика, приблизно 1000 метрів в обох випадках. Справа лише у висоті?
Насправді, це велика різниця. Кіліманджаро – найвища висота перед так званими «семитисячниками» типу Евересту. Але є й інші, такі ж важливі особливості. По-перше, на такій висоті більше відчувається нестача кисню. По-друге, Кіліманджаро – це вулкан, хоч і не діючий. Він виділяє сірководневий газ, який викликає хоч і незначне, але отруєння. До того всього – «гірська хвороба», яка може вразити кожного, незважаючи на те, добре ти фізично підготовлений чи ні. А особливо, коли вперше піднімаєшся на таку гору.
Ми, звичайно, про все це чули і читали, але поки не відчуєш усе на собі, важко реально оцінити, що тебе чекає. Це нудота, розлад шлунку, сильний головний біль, від яких жодні ліки не допомагають. Всі ці фактори проявляються десь на висоті 3000 м.
Аби зменшити ризики прояву гірської хвороби, приблизно за два місяці до експедиції ми із товаришами почали приймати різні препарати: для підвищення гемоглобіну в крові та для покращення мозкового і капілярного кровообігу. Також приймали полівітаміни із підвищеним вмістом мінералів, призначені для спортсменів. Думаю, зокрема, завдяки цьому, змогли «взяти» таку висоту.
Ростислав Мельник з прапором Львова на вершині Кіліманджаро
Ви казали, що розуміли, що буде складно. Але, здається, не розуміли, наскільки?
Саме так… Я назвав лише декілька факторів, пов’язаних із фізіологією. Справа в тому, що я за освітою медик, а тому розумію, що проблем могло бути набагато більше.
Наприклад, у деяких людей гірська хвороба може проявлятися також у непередбачуваних перепадах емоційного стану – від ейфорії до депресії. Але є й серйозніші речі. Такі, як набряк легень або набряк мозку. І це також неможливо спрогнозувати. Людина може думати, що їй просто важко йти, не розуміючи реальну небезпеку. А ще тахікардія – в перший же день пульс 110. Тиск – 160. У всіх. Десь на другий день ми самостійно визначили, кому і з яким темпом іти. Двоє йшли попереду і швидко, двоє – позаду і повільніше.
Які функції виконували люди, що супроводжували Вас, «портери», лише несли речі?
По суті – так. Проблема якраз в тому, що серед всіх тих людей, а їх було 32, немає жодного медика, жодного рятувальника. А найвища гвинтокрильна рятувальна станція розташована на висоті приблизно 3600 метрів. Це десь 30 км від самого піку. Тобто, якщо з людиною щось трапиться, вона просто не дійде. Її навіть не донесуть. Звичайно, є варіант доставки на ношах, але й до них від піку близько 15 кілометрів непрохідними шляхами.
До слова, якщо ти, не дай Боже, впадеш, ці портери всі до одного розбіжаться у різні боки і внизу скажуть, що ти загубився. Жодних гарантій, жодної відповідальності. Тому ми з друзями домовились одразу: якщо хоч з одним із нас щось трапиться, повертаємося вниз усі разом.
Але, зачекайте, 32 портери – не лише для переносу речей, вони ще нас годували (посміхається).
Чим вас годували? Може, хробачками, це ж – Танзанія!
Та ні, такої «екзотики» не було. Але я вперше в житті куштував варені банани. В Африці, поки банан зелений, він вважається не фруктом, а овочем. У вареному вигляді він схожий на картоплю! А так була звичайна їжа – овочеве рагу, макарони, курка, сосиски. Останні, до речі, геть не смачні, наче з пластмаси. Вони носили за собою також балони з газом для приготування їжі та посуд.
З водою, щоправда, була проблема. Портери її не носять, бо її треба дуже багато. Усі базові табори розташовані біля річок. Набирали воду звідти, але у відро з водою кидали хлоровану піґулку. На смак – гірше, ніж з басейну. Так і пили.
Дороге задоволення, напевно, мати таку групу супроводу? У скільки Вам обійшлося підкорення Кіліманджаро, якщо не секрет?
Відверто, так, задоволення не з дешевих. Але, до слова, ціна у нас була завищена, до того ж, туристів дуже люблять дурити. Ми заплатили компанії за обслуговування нашого підйому по 3000 доларів. Та й то, на останній зупинці перед піком з нас стягнули ще по 420 доларів. Виявилось, що це «чайові» для портерів. Там ти вже нікуди не дінешся – плати або йди далі сам. Я думаю, що якщо планувати всю подорож самостійно, то за цю ціну можна набрати кваліфікованішу команду супроводу.
Ви згадали про табори для привалів. Як взагалі вони облаштовані? Скільки людей одночасно перебуває у них?
Скажу, що це точно не курорт (усміхається – ред.). Всього було п’ять таборів. Між ними приблизно по 12-15 кілометрів і маршрути побудовані не тротуаром, а непрохідними місцями. Тому у таборах ми швидко їли і просто падали на перепочинок. Там є рукомийники та туалети. Спали в палатках та спальниках, які носять портери. Перекус у спеціальних шатрах. На висоті дуже холодно – одразу хочеться додому під ковдру – тому теплі речі і теплий спальник – це просто must have на Кілі (Кіліманджаро).
В останньому таборі перед піком було приблизно 150 людей, на піку я побачив близько 40. Там же відбувся фінальний інструктаж, неймовірно лячний інструктаж, після якого нормальні люди далі просто не йдуть. Але то не про нас. Щоправда, знати, що на висоту піку не літають вертольоти, не дуже приємно.
Не всі доходять?
Справа в тому, що багато хто навіть і не збирається штурмувати 5895 метрів. Адже останній табір розташований приблизно на тій самій висоті, що і Казбек. Деяким цього достатньо. Та я б так не зміг… Бути по суті за «крок», хоч і складний, до піку і задовольнитися табором – не бачу в цьому насолоди. Та й за висоту табору не дають сертифікат.
Підйом на пік – це рівень кінцевого штурмового табору на Евересті. Цей рівень дуже складний і небезпечний. За нього дають сертифікат, який підтверджує, що ти таки підкорив Кіліманджаро.
«Останній крок», як Ви кажете, – як подолали його?
Десь три години поспали і о 23.00 пішли на штурм піку – в ніч. О сьомій ранку були на точці. Дорогою проходили ще одну висоту – вона називається Стелла. Для підйому на пік з кожним з нас залишилось по двоє осіб – один гід, інший – для переносу речей. З останнього табору ми вийшли четвертими, на кінцеву позначку прийшли десь 10-ми, як на мене, непогано для такої божевільної пригоди новачків.
Довго на піку бути неможливо… По-перше, сильний вітер, дуже сильний, дорослу людину зносить. По-друге, температура -15 градусів морозу. Вітер, мороз, 5895 метрів, кисню не вистачає. Але враження неймовірні, здавалось, що в мене з’явилась якась суперсила, наче на Марс злітав.
На такій висоті розумієш, наскільки величезний цей світ і на що здатна людина, яка поставила собі конкретну мету. Головне – не боятися втілювати її в життя! Крім того, я приурочив це сходження до 15-річчя будівельної корпорації РІЕЛ. За традицією альпіністів ми взяли на пік наші прапори – і державний прапор, і прапор Львова, і, звичайно, прапор БК РІЕЛ. Я щасливий від того, що частина мого рідного Львова побувала на одній з найвищих точок планети.
Спуск назад був легшим?
Навпаки – важче нам дався саме спуск, а не підйом. Коли йшли туди – був заряд, мета. А коли почали спускатися, здавалось, що сили лишились там, на відмітці 5895 метрів. Всі були виснажені. Ця втома мотивувала лише до одного – лягти і лежати кілька днів. До табору, з якого ми стартували на пік, спуск зайняв три з половиною години.
Але найважче було, коли ми спускались до наступного табору – на висоту 3100 метрів. Наш маршрут проходив через гірську річку, вода з неї потрапляла на каміння, яким ми йшли. Через те було неймовірно слизько, а додати до цього крутий нахил і втому... Відверто кажучи, я думав, що там хтось з нас таки впаде і щось зламає. Ця дорога обійшлася нам у 5-6 годин і страшенні нерви.
Ми потім підрахували – за ці вісім днів кожен з нас «спалив» по 28-30 тисяч калорій.
Чи були якісь курйозні ситуації під час експедиції?
Щодня! Наприклад, коли ми спустились на висоту 3100, швидко поїли (бо ж всі хотіли спати), один товариш навіть не роздягався та не роззувався – одразу «пірнув» у спальний мішок. Другий – почав закривати спальний мішок і так і заснув, лише наполовину його закривши (усміхається – ред.), о п’ятій ранку прокинувся від того, що змерз. Але ніхто за весь час не скиглив і не відмовився від підкорення!
Які висновки зробили? Чого точно не можна робити до підйому і під час нього? Що, навпаки, треба?
Однозначно таку висоту треба брати поступово. Спочатку все ж варто кілька разів піднятися на менші гори. Компанія має бути – одному важко, і покладатися на портерів та гідів, як я казав, не можна. І найголовніше – з вами має бути людина, яка слідкуватиме за вашим фізичним станом – реальний медик. Обов’язково треба пити багато води. Я випивав по 3-4 літри на день. Категорично не можна вживати алкоголь. Не можна думати, що ти герой – тобто не бігти поперед батька в пекло і, звичайно, бути максимально обережним, адже для «впасти і зламати шию» там місць багато.
Готові повторити цю пригоду ще раз?
Скажімо так: справді було неймовірно складно. Але складнощі лише заряджають чоловіків. І, відповідаючи на Ваше запитання, до наступного підкорення, неважливо якої висоти, я точно буду готуватися прискіпливіше та врахую всі особливості. І однозначно не пожалкую грошей на кваліфікованого лікаря для супроводу. Це, по суті, моя єдина і головна порада тим, хто збирається підкорити таку висоту.
Ми використовуємо