Роздобудько та її тексти

Нещодавно до Львова приїжджала Ірен Роздобудько – письменниця, чиї книги щоразу дивують новою історією чи поворотом долі, та й нові жанри літератури Ірен до душі. Вона, ніби навчаючись, – здає іспит, тобто вперше спробувавши – у неї виходить гарний текст з усіма необхідними цьому жанру ознаками.

Якщо це психологічна розповідь - ви отримаєте шматки чи навіть цілі пласти аналізування; якщо це трилер - вам буде цікаво й страшнувато; якщо там щось із лірики - то романтизм вам нагадає про приємне і з вашого життя.

Сама ж Ірен не те, щоб соромилась своїх текстів, ні - вона просто пише. «Я розумію, що це (писання романів) може припинитися, тому відразу кажу - я вишиваю, пишу драматургію». Про себе завжди каже, що є оптимістом, не є письменником і є щасливою людиною, «а відповіді на всі запитання, які мені задають, є в моїх книжках, між рядками».

Про літературу

«Я не переписую романи, їхні частинки. Я не повертаюся до того, що написане. Я відразу над словом думаю. А вголос мені не подобається читати свої тексти. Я їх ненавиджу. Мені їх нудно читати. Мені хочеться все переписати. Не хочу бути ніяким «речником». Я просто хочу тихо сидіти і писати...»

«Зараз я хочу написати роман про любов для жінок і чоловіків, з елементами красивої еротики. Якщо мене похвалять за цей роман - я буду щаслива. Мені просто по-справжньому хочеться написати гарний роман. До мене на різних літературних зустрічах підходять і кажуть, що той чи інший текст написаний про них і дякують. А там про сумне. Всі речі, які я пишу, - кажуть, правдиві. А в мене серце розривається, коли чую. Тому я хочу написати щось гарне, щоб після прочитання казали, що то про них, я хочу порадіти за жінок і чоловіків, які щасливі...»

«Зараз багато людей просто граються словом. Для них воно нічого не означає. Вони нічого через себе не пропускають. Це погано. Читаю текст, і розумію, що людина ніколи не бачила наркоманів. Не бачила, як колються, бо якби бачила, то ніколи б цього не популяризувала б...»

«Прозу я не розділяю на чоловічу і жіночу...»

Про Львів

«Коли я жила в Донецьку, я дуже хотіла до Львова. Я ні краплі не заграю. Мені здається, що Львів - максималіст, як і я. Мені здається, якщо у Львові тебе люблять, то люблять до кінця, з усіма недоліками, русизмами (у мене ж чимало русизмів). Гадаю, що Львів впускає у себе не кожного. До його серця, може, важко «добратися», але коли Львів любить, то захистить перед заздрісниками, нападниками...»

Робити, те, що хочеться

«Я завжди робила те, що мені хочеться. Я одній поганій людині сказала, що не буду з «вами розмовляти, бо ви падлюка». Сказала в обличчя, бо знаю, що не зможу цього зробити. Ми живемо одне своє життя. Якщо вам дискомфортно сидіти тут, то повертайтеся і йдіть звідси. Те саме стосується роботи. Не треба за нею бігати і переживати за те, щоб тебе не звільнили. Якщо так має бути - значить робота вам ця непотрібна, бо вона «не ваша». Я так хочу, щоб ви нічого не боялися. Бо боятися можна хвороби та смерті близьких. Не треба боятися скорочення. Просто треба йти далі...!

Про жінку і чоловіка

«Ви відчуваєте в собі сили допомогти тим жінкам, яких принижують, чиє життя не складається, кому просто потрібно допомогти хоча б добрим словом? Мені здається, я робила це завжди. Спочатку - на сторінках одного журналу для жінок. Потім, коли відповідала на безліч їхніх листів і, сподіваюся, що декому, судячи за відгуками, змогла таки допомогти. Зараз я хочу робити це на сторінках своїх книжок, тому що я завжди звертаюся до жінок. І які б сюжети не закручувала - мені хочеться відповідати на їхні питання про життя й смерть, про любов і зрадництво, і обов'язково дати своє бачення виходу...» 

«Ми не вміємо жити, не тиснучи одне на одного. Сьогоднішні стосунки у 80% людей «проходять» не правильно. Нам обов'язково потрібно навчитися поступатися, не тиснути...»

«Останнім часом мені хочеться зібрати купу чоловіків. Цілий стадіон. І провести їм лікнеп щодо жінок. Невже чоловік не розуміє, що коли до жінки поставишся з ніжністю, з любов'ю, вона ж віддасть більше, набагато більше. Я про це говорила зі своїм коханим, а він мені на це сказав: «Ну, правильно, чоловіки не вивчають законів економіки...»

Про нецензурні слова

«Я розумію - словом можна вбити. В принципі, нецензурщини я не вживаю, але читаючи молодих - бачу, що вони особливо часто вживають. Хтось виправдовується. Але читаючи Хемінгуея, там, де була чоловіча розмова, не було жодного матюка. Значить, можна так написати, аби таких слів не вживати...»

Внутрішнє

«Інколи читаю в інтерв'ю неприємні, брутальні про себе речі... тих людей, які не знають мене, не їли зі мною, не тримали за руку. Я розумію, що людина ця сама недобра. Вона чимось незадоволена. Поступово намагаюся їх розуміти, і розумію. Я жалію їх. Запросила б до себе попили чаю... Запитала б тоді, що з нею не так?..»

Сценарії

«Екранізацією роману «Ґудзик», в принципі, - задоволена. Я розумію, що є закони кіновиробництва, тому книга є книга, а фільм є фільм. Хоча я  розумію, що є читачі, яким не сподобалася екранізація, а є глядачі, які «Ґудзика» не читали, але дивилися, і їм сподобався фільм...»

«Із чотирьох «моїх» фільмів є три, за які мені не соромно: «Таємничий острів», «Зів'ялі квіти викидають» (4 серії) та «Ґудзик». Планується 4 серії до книги «Мерці», або «Пастка для Жар-птиці». Ще є два сценарії до повнометражного українського кіно. Сценарії мені подобається писати...»

Фото зі сайту www.24.ua