Рябчук: Есей може бути про що завгодно, не має лиш права бути нудним і банальним

IQСергій Шебеліст, 27 жовтня 201336691
Рябчук: Есей може бути про що завгодно, не має лиш права бути нудним і банальним

У літературних колах дехто й досі шкодує, що тридцять років тому, на початку 1980-х, Микола Рябчук перестав писати прозу (а перед тим – ще й поезію), зосередившись на критиці, публіцистиці й політологічних студіях.

Чому це відбулося, автор пояснив у передмові до збірки своїх андеґраундних оповідань «Деінде, тільки не тут» (2002): «Змінилося моє середовище, змінився зовнішній світ і внутрішній; я, по суті, почав інше життя, для якого не маю досі адекватного дискурсу – ні в прозі, ані в поезії. Все, що я хочу і можу сьогодні висловити, я висловлюю прямим текстом – у формі статті чи, в крайньому разі, есею – як своєрідної сублімації прози, а ще більше – поезії. Я знаю, як пишеться вірш, оповідання, роман; я відчуваю, що міг би писати їх кожного дня з належною регулярністю; але я знаю також притчу про Моцарта і Сальєрі і знаю, ким можу стати, а ким, на жаль, ні».

Переставши писати прозу, Рябчук, однак, не перестав бути письменником. Він – частий гість літературних фестивалів, член Асоціації українських письменників і віце-президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. Його вірші й оповідання періодично видають, перекладають, включають до вітчизняних і закордонних антологій. Зрештою, навіть у політологічних працях пана Миколи про націотворення, громадянське суспільство й посткомуністичну трансформацію відчувається добрий письменницький хист, що в поєднанні з проникливим аналітичним мисленням випускника Львівської політехніки забезпечує їм читацький успіх і спонукає до дискусій у фахових колах.

Але, мабуть, найвиразніше літературне минуле Рябчука відлунює в його есеїстиці, зокрема у збірці «Сад Меттерніха» (2008), а також у його реґулярних колонках у «Газеті по-українськи», які він нещодавно видав окремою книжкою «Попереднє життя» (2013). У такий спосіб автор деякою мірою справдив надії шанувальників, котрим давно кортіло, як написав поет Андрій Бондар, «аби сталося диво, і цей незворушний буддист видав якусь літературну бомбу і знову, на якійсь зі своїх станцій, сів у літературний потяг», з якого він вистрибнув тридцять років тому.

Колонка як контрапункт до «злободенності»

Пане Миколо, пояснюючи свого часу причини відходу від писання прози, Ви сказали, що втратили «моцартіанський дух» і, не бажаючи бути «найкращим письменником другого ряду», вирішили бути добрим ремісником. Чи є для Вас таким ремеслом есеїстика й колумністика? І невже вона виключає елемент творчості?

– Першим письменником у другому ряду, наскільки пригадую, називав себе Сомерсет Моем. І мав рацію. Це, звісно, метафора, бо реальних «рядів» не існує. А якщо і є, то безліч, і межі між ними – вкрай нечіткі та плинні. Зате існує межа, я гадаю, між відчуттям власної геніальності, хай навіть ніким не визнаної (назвімо це «моцартіанством» чи просто покликанням), і відчуттям власних меж, тобто обмеженості. Хоча ремісництво – це теж творчість. Узагалі, життя має сенс лише тою мірою, якою містить у собі творчі, імпровізаційні елементи – в найширшому значенні цього слова.

Ви почали писати авторські колонки доволі давно, 1997-го, коли з’явилася газета «День». На той час це був новий жанр для української журналістики. Нині колонки публікують у багатьох виданнях. Як Ви вважаєте, в чому полягає причина їхньої популярності?

– У західній пресі «колонки» існують віддавна і називаються фейлетонами. У нас це слово жорстко прив’язане до сатирично-памфлетних жанрів. Тому, мабуть, довелось винаходити ще й «колонку». Фактично це різновид есею на конкретну, як правило, злободенну тему, представлену цілком суб’єктивно. Володимир Рубан, який створив 1996 року амбітну газету «День», запропонував мені публікувати короткі есеї на суто приватні теми на першій сторінці під рубрикою «Щоденник» – як своєрідний контрапункт до довколишньої політичної та всякої іншої «злободенності». У «Газеті по-українськи» він поновив цей жанр – тільки тепер уже на останній сторінці, теж, мабуть, як контрапункт до всього іншого.

Не знаю, наскільки колонки є популярними серед читачів, для цього треба було б провести соціологічне опитування. Припускаю, вони мають дві привабливі риси: короткий обсяг і суб’єктивність. Фактично, це різновид блоґу: читач вислуховує життєву історію, більш-менш цікаву, кумедну, або й повчальну, і реагує, якщо захоче, коментарем. Колонка мінімізує дистанцію між автором і читачем. Інша річ, що добра колонка (і, взагалі, добрий есей) – це, в ідеалі, щось більше, ніж просто історія («бува й таке») чи суто блоґовий запис принагідних спостережень та міркувань. Добра колонка будується як сонет: теза – антитеза – синтез. Чи як класичний (в античному сенсі) «анекдот», як мопасанівська новела.

І все ж колонки – це здебільшого публіцистика, яку пишуть за слідами актуальних подій, не на вічність. А проте такі твори часто видають окремими книжками: згадаймо приклади Оксани Забужко («Репортаж із двохтисячного року»), Світлани Пиркало («Кухня егоїста»), Віталія Жежери («Господні комарики») й Андрія Бондаря («Морквяний лід»). Що спонукало Вас зібрати під однією обкладинкою есеї 2008–2013 років?

– Я не пишу колонок «за слідами актуальних подій», хоча вони і проникають іноді до моїх текстів. На «актуальні події» я реаґую «чистою» публіцистикою. Так само роблять, мені здається, й згадані Вами автори: те, що пише Жежера чи Бондар, – радше художня література, ніж публіцистика. Хоча й публіцистику можна видавати окремими книжками, не конче на вічність. Я видав три такі збірки, умовно названі «хроніками» («Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки», Gleichschaltung. Authoritarian Consolidation in Ukraine, 2010-2012, «Від “хаосу” до “стабільності”: хроніка авторитарної консолідації»). Але колонок я до них не включав, бо це – інший жанр.

І чим же є для Вас цей жанр – свого роду щоденником? Книгою мандрів? Спогадами?

– Усім потроху. Есей, гадаю, має всі ці прикмети ще від часів Монтеня. Він може бути про що завгодно, не має лиш права бути нудним і банальним.

Вражаючий ентузіазм професійних тролів

Публіцист Олександр Бойченко говорить, що читає Рябчука для самокорекції, тобто звіряє свої погляди на різні суспільно-політичні події за тим, що Ви пишете про них. А чи є такі автори – вітчизняні й зарубіжні, за якими Ви з цікавістю стежите та чия думка для Вас важлива?

– Сашко Бойченко, гадаю, трохи іронізує, тож і я відповім у його дусі: реґулярно читаю Бойченка, бо це дотепно, весело й винахідливо. Взагалі, есеїст, окрім стилістичного хисту, має бути ще й ерудитом, від цього залежить його винахідливість, багатство і несподіваність асоціацій. Люблю читати есеї Костя Москальця, Ярослава Грицака, Юрія Андруховича – з різних причин і по-різному, але всі вони мені надзвичайно потрібні. Із закордонних авторів – реґулярно читаю Олександра Мотиля у World Affairs (хоча часто з ним не погоджуюся) і Тімоті Снайдера в New York Review of Books. Дуже ціную політологічні коментарі Джеймса Шерра.

Відомі письменники, які ведуть колонки в різних виданнях, не раз зауважували цікаву деталь: аудиторія читачів їхніх літературних і публіцистичних творів – різна. Дехто взагалі жодного їхнього роману чи вірша не прочитав, але з цікавістю стежить за колонками. Чи відчуває Микола Рябчук різницю між читачами його політологічних статей та есеїстики?

– Я кепсько знаю своїх читачів. Маю, однак, враження, що це – ті самі люди. Звісно, комусь більше подобаються есеї, а комусь – політичні коментарі. Есеї – багатозначніші, далеко не всі помічають їхній глибший зміст. Узагалі, я помітив, що читачі чують насамперед те, що хочуть почути, те, що близьке їм, і не чують того, що з якихось причин їм не пасує.

Наскільки важливою для Вас є реакція аудиторії на публікації? І що для Вас є мірилом читацького інтересу: особисті враження людей, які діляться ними з Вами при зустрічі, або, може, кількість переглядів, передруків, «лайків» і коментарів в Інтернеті?

– Реакція, звісно, важлива. Я ж ремісник, пишу не на вічність, а для конкретних читачів. Тож ніколи не заперечую проти передруків. І радо йду на особисті контакти, зустрічі, формальні й неформальні. Інша річ, що від певного часу я майже не зазираю в читацькі коментарі – там забагато професійних тролів і, взагалі, забагато хамства, брутальності, мови ненависті. Особливо вражає неймовірна кількість ентузіастів, які люто ненавидять усе українське, а проте з якихось причин змушують себе реґулярно читати тексти «на этой мове». Мало їм видань «на родном языке», треба ще й у «Газету по-українськи» залізти, і на ZAXID.NET понишпорити. Мазохісти якісь! Плачуть, а читають!

Багато Ваших книжок присвячені конкретним людям – батькам («Від Малоросії до України»), друзям часів львівської молодості («Деінде, тільки не тут»), Григорієві Чубаю («Сад Меттерніха»), тещі («Від “хаосу” до “стабільності”»). Збірка авторських колонок «Попереднє життя» не містить конкретної присвяти, але якщо замислитись, кому б Ви її хотіли насамперед адресувати?

– Володимирові Рубану, мабуть. Без нього я б навряд чи взявся за цей жанр.

 

Фото Дар'ї Розумняк

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук