«Самурайка» - роман про любов, музику і самотність

«Який ніжний і витончений роман. Японська вишуканість переплітається з французькою чуттєвістю у цій історії любові, жертовності і музики. Роман для чутливих натур», – так характеризує видання «Le monde» роман французької письменниці Аріель Бюто «Самурайка» («La samourai»).

Роман вийшов друком у Франції 2004 року, а дебютувала 37-річна авторка 2001 року романом «Весталка, або Книга, написана Поліною Віардо». «Самурайка» - її третій роман, після «Весталки» і «Квітів осені». За освітою Аріель Бюто - музикант, вона є режисером і ведучою популярної передачі на радіо "France Music". Займається журналістикою, знімає документальне кіно і пише п'єси для театру. Також зіграла у фільмі "La Tourneuse de pages". Любить французьку класику, Роальда Дала і сучасний детектив. Живе письменниця у самому серці Парижу - на Монмартрі з двома доньками і сотнею квітів у вазонах, про які також написала книгу «Тераси і балкони: мої маленькі хитрощі».

Роман «Самурайка» вражає не тільки як історія любові, бо любов і зрада, як вічний сюжет в літературі, повторюваний в енний раз у безлічі варіацій, так чи так стає затертим. І тут визначальним стає не стільки те, про що писати, але і як писати.  

Відразу впадає у вічі стиль авторки - лаконічний, динамічний, без обширних описів. Натомість вона фокусує увагу читача на певних, з першого погляду звичайних, але потім розумієш, що значущих, деталях. Автор мислить візуальними образами, і читаючи книжку, можна її легко уявити як фільм. Очевидно, у стилі написання далося взнаки заняття Аріель Бюто режисурою.

Дар оповідача - очевидно те, що в авторки не відбереш - вона витіювато заплутує сюжет завдяки ретроспективі та змішуванню хронотопів. Вводить у текст, крім автора, ще одного оповідача - дитину, очима якої можна побачити описуване по-іншому. Використовує у сюжеті газетні вирізки, які «подають» офіційну версію подій, що відбуваються з головними героями, а також листування головної героїні з матір'ю.

У першій главі автор виводить на сцену, у прямому і переносному значенні цього слова, подружжя музикантів Хісако та Еріка Берней, а одразу ж у наступній, яка має форму газетної шпальти, ми бачимо героїв у венеційському готелі вже мертвими, до того ж їхня смерть овіяна таємницею. Подальша ретроспектива дає можливість читачеві дізнатися про історію життя Хасіко, яка приїхала до Європи з Японії навчатися у консерваторії, та Еріка, який безтямно закохується у неї та починає грати з нею дуетом. Читачі поступово дізнаються про дитинство героїв, яскравими ескізами автор послідовно і логічно простежує їхнє формування як особистостей, з тонким знанням психології мотивуючи їхні вчинки, адже на їхньому способі сприйняття світу позначилося ставлення до них батьків у дитинстві. У кожного з них воно було до певної міри незвичайним, непростим, позбавленим нормального спілкування з батьками, вияву їхньої любові і заповненим музикою, яка замінила для героїв усе, чого їм бракувало у стосунках із батьками, у буденному житті.

Коли читаєш «Самурайку», то з кожною сторінкою переконуєшся, що музика відіграє у романі особливу роль. Твори Шопена, Бетховена, Шуберта лейтмотивом проходять у канві оповіді. І під час читання бажання послухати класику стає практично невідпорним. Музика однак тут не є фоном для любовної історії. Музика живе своїм наповненим пульсуючим життям. І насправді стає одним із головних героїв, стає, властиво, тим третім, що вклинюється між подружжям, вносячи розлад у їхні спершу майже ідилічні стосунки, хоча насправді мала б їх об'єднувати. Адже Ерік знає, але навіть собі боїться у цьому зізнатися, що без дуету з Хасіко він ніколи не став би відомим музикантом, а був би одним із багатьох. Він обожнює Хасіко не так, як жінку (хоча й це теж), а як піаністку, перед віртуозністю якої схиляється. Натомість Хасіко потай мріє хоча б раз виступити у сольному концерті, однак не може дозволити собі це, аби не вразити коханого, який категорично проти її самостійних виступів, а попросту боїться, і навіть заздрить таланту коханої, жбурляючи їй в обличчя омріяні ноти. Авторка ставить читачів перед запитанням: чи можлива любов, коли в ній заради іншого доводиться наступати собі на горло, чи можлива любов, якщо до почуття домішується професійна заздрість та егоцентризм?

Хоча подружжя практично постійно буває разом, під час концертів і репетицій, сидячи за одним роялем і граючи у чотири руки, кожен з них щораз більше віддаляється від своєї «половинки», залишаючись на самоті з власними нездійсненними бажаннями та мріями, нереалізованими можливостями, таємницями, образами, болем і навіть зрадою. Вони стають заручниками музики, і одного дня їм доводиться зіграти останній концерт...

Аріель Бюто. Самурайка. - Переклад з фр. Є.Клоковової - М.:Фантом Пресс; Ексмо, 2009.