Серпнева недореволюція гідності
IQ

Серпнева недореволюція гідності

У що вилилася нині перемога суспільства над ГКЧП

Любко Петренко, 21 серпня 2016 1745 2

Лише кілька сотень осіб прийшло на мітинг у Москві, присвячений 25-й річниці спробі державного перевороту в серпні 1991 року, тобто так званому ГКЧП. Акція відбувалася на перетині Нового Арбата і Садового кільця. Присутні поклали квіти до місця загибелі захисників «Білого дому» і запалили свічки.

Дуже символічно, що той ледь не мільйонний людський тлум, який вийшов 21 серпня 1991 року на «Мітинг переможців», нині всохся до кількох сотень. Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, багато хто з росіян тепер соромиться  своєї участі в тих «трьох днях, які струсанули світ». Багато хто плаче за Радянським Союзом і слідом за кремлівським лідером Владіміром Путіним оцінює розвал СРСР як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття».

Тому й не дивно почути з вуст багатьох колишніх учасників «Мітингу переможців», що, якби історія повторилася, то він би стояв по інший бік барикад. 

«Тепер враження про серпень 1991 року приблизно такі ж, як від першого статевого акту: трошки смішно, трошки соромно, а загалом – досить ностальгійно. Справді, мій нинішній погляд на самі події радикально відрізняється від оцінки, яка була тоді. Думаю, якби це було зараз, то я навряд чи був би на тій же стороні. Швидше на протилежній», – щиро зізнався колишній журналіст-демократ, а нині вірний вояка кремлівського пропагандистського фронту Міхаіл Лєонтьєв.

Людській пам’яті притаманна вибірковість. Тож нині вже мало хто пригадує, проти кого і чого власне повстали сотні тисяч людей (передовсім москвичів) у серпні 1991 року. А головне – за що. Адже це була справді велика революція, яка змінила геополітичне обличчя планети. А великі революції передовсім ставлять перед собою морально-етичні цілі. Тож це була справді «Революція гідності», хоча так її досі ніхто й не назвав. Ця назва виникне лише через 22 роки щодо революції на київському Майдані. 

Нині говорити позитивно про горбачовську «Перебудову» вважається моветоном, причому і в демократичному таборі, і в таборі комуністів чи націонал-радикалів. Ліберали її критикують за половинчастість і за комуністичне забарвлення. Комуністи разом з російськими правими радикалами сприймають її як головну причину розвалу радянської імперії.

Нині чомусь мало хто бажає пригадувати, як, починаючи з квітня 1985 року, на одній шостій частині суші з кожним днем ставало легше дихати. Ось у кінотеатрах відбулася прем’єра кінострічки Тенгіза Абуладзе «Покаяння». Ось по радіо вперше в історії СРСР пролунала рок-музика. Ось на екрани повернулися фільми Тарковського, а з ними й світова класика: Фелліні, Антоніоні , Копполи, Стоуна... Ось почали проводити телемости між СРСР і США. Ось у книгарнях з’явилися заборонені свого часу книги: починаючи «Собором» Гончара і закінчуючи «Третьою ротою» Сосюри. Чи, радше, не закінчуючи.

Самвидави вже ніхто не забороняє. Що більше, вони перетворюються на повноцінні незалежні газети. Один «Пост-Поступ» чого вартував.

У людей вирував такий настрій, немов ти щойно вийшов зі смердючої печери після довгих років блукань на квітучу галявину.

Всі відчували, що настає край епосі повного підпорядкування суспільства державі та принижень, з якими люди щодня стикалися, живучи в атмосфері постійного дефіциту, страху, репресій, брехні, беззаконня й моральної деградації.

Ті, хто мешкав у Радянському Союзі, пам’ятають, як було дискредитоване саме слово «громадянин». Його використовували виключно у звертанні тюремника до ув’язненого. Останній позбувався права називатися «гордим і світлим» словом «товариш» (чи радше «таваріщ»), бо «тамбовскій волк тєбє таваріщ».

І це не просто лінгвістичний виверт радянської доби. Це наслідок тривалого позбавляння суспільства гідності й самоповаги.

«За сімдесят років побудована система, органічно байдужа до реальної живої людині, ворожа їй. Не тільки в масових репресіях, рахунок у яких йшов на мільйони. Але і в повсякденності, де особистість нічого не означає, нічого не має, навіть найнеобхіднішого не може добитися без принижень», – напише у своїх мемуарах Олександр Яковлєв – «хрещений батько гласності», головний помічник Михайла Горбачова.  

Люди змучилися від постійної брехні, ірраціональності, державного тиску. Їм остогиділо жити в тоталітарній системі, яка прирікала своїх громадян на постійний дефіцит товарів першої необхідності в одній з найбагатших на ресурси країні світу.

Тому, коли «гекачепісти» вирішили повернути колесо історії назад, то на боротьбу з ними вийшли сотні тисяч небайдужих людей.

Спроба тодішнього путчу була приречена. Це ми можемо сказати, володіючи знаннями сьогодення. Проте люди, котрі стали тоді на захист «Білого дому» в Москві, готові були покласти свої життя за демократію.

Добре пам’ятаю ті  дні. Тоді мені з колегами довелося супроводжувати групу польських студентів-українофілів Центральною Україною. Поверталися з походу ми в гарному настрої, проїхалися катером-ракетою по Дніпру від тодішнього Дніпропетровська до Києва. Стомлені й щасливі полягали спати в одному київському гуртожитку. А на ранок почули історичне радіоповідомлення.

Відчуття було доволі дивним: з одного боку – страх, тривога, з іншого – неймовірний драйв, коли відчуваєш себе безпосередньо у вирі історії. Поляки побоювалися, що кордони, очевидно, перекриють, тож не вдасться повернутися додому. А Києвом, напевно, ходитимуть військові патрулі, буде запроваджено комендантську годину тощо.

Але нічого схожого не проглядалося. Все тихо й спокійно. На тодішній вулиці Орджонікідзе зауважили, як до ЦК КПУ під’їздить кілька чорних волг, з них виходять генерали в лампасах і прямують, припускаю, на прийом до тодішнього першого секретаря  Станіслава Гуренка. Можливо, хотіли з’ясувати, як їм далі діяти в ситуації ГКЧП. Ось і всі ознаки путчу в Україні.

Хоча ні, не всі. Був ще телевізійний виступ Леоніда Кравчука – тодішнього голови Верховної Ради УРСР – присвячений ГКЧП. Виступ настільки хитрий, що найталановитіші герменевти не змогли б визначити: засуджує Леонід Макарович московський путч, чи виступає на його підтримку. 

Кордони ніхто не перекривав, транспорт ходив, як завжди. Тож польські студенти без перешкод змогли повернутися на батьківщину, де віжки правління вже взяла в руки «Солідарність» з Лехом Валенсою на чолі.

Тож путч таки був доволі дивним, але міг стати й доволі катастрофічним, якби справа дійшла до стрілянини, якби путчисти таки перемогли. Сергій Філатов, тодішній секретар Президії Верховної Ради РСФСР, поділився своїми міркуваннями:

«Я просто глибше став розуміти, що нам загрожувало, якби переміг ГКЧП. Ми тоді мало розуміли, що собою являла наша країна. Ми говорили: у нас борги, у нас немає хліба та інших продуктів, але те, що країна була в той час абсолютним банкрутом, я став розуміти не тоді. Адже Горбачов про це не говорив вголос. Йому потрібно було рятувати країну і вигравати час. Але ті люди, які входили до складу ГКЧП, звичайно, володіли повною інформацією – КДБ знав про все. Тому це була не просто спроба повернення до старої тоталітарної системи – це як лікар, який знає, що його пацієнт смертельно хворий, але приховує це, ризикуючи життям хворого, щоб втекти від відповідальності. Так само ГКЧП хотів обійтися з країною.

Це був злочин перед народом і ганебна акція в історичному плані – бо більшої ганьби, ніж застосування зброї проти свого народу, важко собі уявити, я в цьому переконаний. Адже, якщо подивитися ширше, ця структура вже не вперше намагалася силою задавити спалахи прагнення людей до свободи. Цей «великий ГКЧП» протягом багатьох років успішно діяв, і не тільки в межах своєї країни, але і в інших країнах. Він здобував перемогу в Будапешті у 56-му році, в Празі – у 68-му, в Баку – у 90-му... Але в Москві в 91-му році у нього це не вийшло – ось що в цьому най-найважливіше».

Перемога ГКЧП означала б не просто реставрацію СРСР, а повернення до його найжорсткішої репресивної форми – до сталінізму. Адже лише силою й репресіями державі-банкруту вдалося б упокорити народ, який вже встиг відчути смак повітря свободи.

До серпневого путчу мало хто собі уявляв чи то всередині країни, чи зовні, чи то в західних аналітичних центрах, що розпад СРСР може відбутися так блискавично. Путчисти стократно прискорили цей процес.

Хто б міг подумати, що радянська імперія розпадеться такою малою кров’ю. Лише три людини загинули під час серпневих заворушень у Москві. Це трапилося в тунелі під Новим Арбатом на Садовому кільці у ніч на 21 серпня. Троє відчайдухів віддали свої життя, щоб не пропустити колону військової техніки до «Білого дому»: Дмитро Комар, Володимир Усов і Ілля Кричевський. Саме повідомлення про їхні смерті стало останньою краплею. Переляканий міністр оборони СРСР Дмитро Язов дав наказ вивести війська з Москви.

За іронією долі, Комар, Усов та Кричевський, котрі, як ніхто інший, доклалися до розвалу радянської імперії, стали останніми офіційними Героями СРСР – посмертно.

Утім їхні смерті не врятували Росію від реваншу. Все, чого хотіли «гекачепісти», нині реалізував Путін: жорсткий контроль над ЗМІ, ліквідація опозиції, припинення діяльності незалежних громадських організацій тощо. І 86 відсотків росіян нині аплодують реваншу. 

То, може, мав рацію російський публіцист Леонід Млєчін, так описавши падіння ГКЧП:

«Зустріти перемогу над ГКЧП вийшло на вулиці значно більше публіки, ніж було в країні твердих прихильників демократії. Потім будуть дивуватися: куди поділися всі ті, хто брав участь тоді в мітингах, демонстраціях, хто потребував змін? Адже це були сотні тисяч людей, якщо не мільйони. А за демократичну платформу на виборах з кожним роком голосувало все менше і менше. Розчарувалися?..

Але чи не точніше буде сказати, що серед тих, хто весело проводжав в останню путь ГКЧП, демократично мислячих було зовсім небагато. Що ж святкували інші?

Зник ГКЧП, зникло все – ЦК, обкоми, міськкоми, райкоми!.. КДБ перестав вселяти страх. А це ж і є справжнє свято: побачити крах тих, хто верховодив тобою...».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук