Щодо статті «Від альтернативи до архаїки»

БлогиМирон Юсипович , 15 червня 1912 3
Мирон Юсипович
диригент, заслужений артист України

Вступати публічно в полеміку, щось спростовувати — не входить до кола моїх амбіцій, та і моя конкурентноздатність у дискусіях з дипломованими «акулами пера» у цій царині, напевно, дуже низька. Але усяка «критична маса» інертності і толерантності має свою межу. Зокрема, коли ідеться про дуже важливі для тебе речі – і професійні, і суспільно-державні.

Звичайно, добре знаючись на предметі дискусії і, що важливо, з практичного боку, – без великих зусиль можна б жорстко і аргументовано пройтися по статті Василя Расевича «Від альтернативи до архаїки». Зрештою, це вже зроблено, хоча і не в повному об’ємі Доктором мистецтвознавства п. Любою Кияновською. І все ж, метою не є когось принизити, розвінчати і вказати на його місце. Сам факт, що хтось сьогодні підносить такі важливі і особисто для мене дуже болючі проблеми, заслуговує похвали. Але... Усе і завжди має свою справжню мету і свій реальний результат. Ось тут у мене виникають сумніви.

Для апологетів їх улюбленця-автора, що дозволяють собі висловлювання «якась там праффєсор...» відкрию таємницю: ця пані Доктор на даний час належить до еліти у її сфері діяльності не лише в Україні, а і у Європі – з усіма аргументами, конкретними доробками, авторитетом і, що найважливіше, користю для культурного лиця України у світі.

Але що поробиш, – «шаріков» повернувся і, як виглядає, хоче «правити балом».

Це «дежавю» вже добре знайоме, і не лише дипломованим історикам... Але хочу нагадати, що воно завжди мало не лише ефектний «прикольний» початок, але і сумнозвісну розв’язку, і не лише для самого героя, а і для мільйонів жертв «шаріковських» діянь.

Серед проблем, які є сьогодні у всіх сферах життя в державі Україна, стан Культури не є чимось винятковим і більш критичним, ніж, скажімо, стан медицини, освіти, судової системи... Усюди потрібні зміни і реформи, і вже навіть нема «лінивого», хто б про це не говорив — від трибуни ВР до «Галицького» у Львові, чи «Привозу» в Одесі.

Ото ж бо й воно, що поговорити-потрясти повітря – чи то на «каналі», чи на «кварталі», чи на «Привозі» – умільців хоч відбавляй. Це ж стосується і газетних шпальт.

Тим часом, щоб чимось допомогти реально, зарадити ситуації — самої констатації проблеми і критики недостатньо. Потрібен конструктив, базований на професійних знаннях у даній сфері, тверезому аналізі чужого досвіду з коригуванням щодо місцевої ситуації і специфіки. Тобто, щодо складності, це справи не рівня «кварталу» чи «Привозу», як і газетних шпальт.

У той же час у цих останніх може бути дуже важлива і цінна місія.

Справа у тому, що усі (!) позитивні процеси, що тільки-но починають давати результат, уже впродовж трьох десятиліть свідомо «на корені» блокуються і не мають розвитку у цій країні.

Звичайно, можна знову згадати історично зумовлені «глибокі» причини, погортати «Дух руїни» О.Ольжича...але це сьогодні вже буде лише таким собі деструктивним «національним мазохізмом». Тим часом, якщо дивитися конкретно і реально, то значна частка у справі перманентного руйнування «позитивних процесів» в Україні, де сьогодні можуть писати і говорити усі хто хочуть і все що хочуть — є і на совісті «акул пера і слова» різного штибу. Шпальти газет у всіх їх виглядах і, безперечно, «зомбоящик» – стали ефективною зброєю у боротьбі за «шарікова».

Чому це відбувається? Для мене це питання риторичне.

Меншу частку тут займають претензійні, з комплексом завищеної самооцінки безвідповідальні дилетанти, а також самозакохані шоумени, для яких це лише спосіб суто творчої самореалізації і... банального заробляння грошей.

Другу, левову частку «безпощадної критики» усього, що робиться сьогодні у цій країні, беруть на себе свідомі професіонали – майстри своєї справи. Замовник платить справно, робота виконується якісно, результати очевидні.

Мені зовсім все одно — з ким із них ми маємо справу у даному випадку і якою була мотивація. Важливим є результат.

Можна було б злегковажити у даній ситуації, пройти повз..., але є принаймні дві причини, які не дозволяють це зробити.

Перша це те, що понад 70% населення цієї країни сьогодні, як показали недавні відомі події, дуже легко піддаються зомбуванню і стають вдячним ресурсом для маніпуляцій і коригування у «правильному» напрямку для відповідних професіоналів, що компетентно виконують свою роботу і вже нічого спільного не мають з «шаріковими» у вишиванках, окрім того, що використовують їх як «робочий матеріал».

Противника, якого хочеш «з’їсти», треба спочатку обеззброїти.

Найпотужнішою зброєю у ситуації, коли 80% громадян 40-мільйонної країни ідентифікують себе як українці, – виступає не «Оплот» на полі, чи «Сагайдачний» на морі.., а почуття впевненості, самоповаги, гордості і беззастережної віри у свою країну, у свою історію, своїх героїв, свою культуру. З цим боротися важко і ніякому диктатору ніколи «не вистачить товарних вагонів», щоб туди, за Полярний круг...

Отже, генеральна «задача» – прищепити якомога швидше комплекс меншевартісності з усіма його складовими... Це дасть результат — встидливе зречення і зневіра у всьому, що неповторно ідентифікує саме цей народ і саме у цій його Державі.

Наступний етап і наслідок після прищеплення зневіри, це духовно-моральна слабкість і позбавлення мотивації – «чому я маю усе це захищати?». На цьому етапі – «заданіє виполнєно»!

Тепер цю худібку можна «малою кров’ю» заганяти у будь-який хлів.

Говорячи «малою кров’ю», маю на увазі тих 20...% , що не піддаються зомбуванню і для яких, орієнтуючись на історичний досвід цих теренів, «товарняків» вистачить.

Отже, не просто «статейки», не просто «квартальні шароварні хохми»..., – це покроковий процес зміни ментальності більшої частини суспільства у потрібному для «замовника» напрямку. Якщо це не так, і хтось дійсно щиро бажає допомогти у вирішенні існуючих проблем, то для них є широченне поле для задіяння їх енергії, знань, талантів.

Але ось тут виникає проблема. Тут потрібна не тільки справжня компетентність, відсутність ліні у процесі грунтовного вивчення «предмету», але й стійкість та відвага у розвінчуванні «зла», за яким часто стоїть потуга, на яку «гавкнути» небезпечно та й не вигідно...

Отож, безпечніше про «нафталінні шаровари», та про такі ж «хорові традиції»...

Що до шароварів, то як Вам, шановні, ось така картинка: недільного ранку чекаємо біля готелю десь в Баварії свої автобуси для переїзду до концертного залу на репетицію і концерт. Раптом чути духовий оркестр – дорогою рухається велика колона людей і усі у народних строях.

Ідуть поважно і дуже гордо. Раптом біля нас припарковуються три шикарних мерседеси і з них виходять тати, мами, діти, дідусі, бабусі... і усі теж в національних строях, і не лише — гетри, шкіряні сподні до колін, капелюшки з перами, а навіть дивні грубі башмаки!

Сито-блискучий «Гер» з трудом виліз зі свого «крутого» мерса, глянув на свій крутезний дзигарок і незадоволено прошипів до своєї «Фрау»: «цен мінутен!» , себто спізнилися! Вони приєдналися до процесії, а ми поїхали до праці.

Сидячи в автобусі, подумав, що шаровари — то не моє.., але бойківські полотняні широкі сподні обов’язково собі «справлю».

Що ж до «хорового співу», то якось у «Концертгаус-Берлін» публіка більше 10 хвилин робила овації після акапельного фрагменту хору (народна пісня, використана в опері) з «Украденого щастя» Юлія Мейтуса та «Коломийки» з тієї ж опери.

Якось так український єврей Юлій Мейтус не постидався того «нафталіну» і написав чи не найкращу українську оперу.

Ще про одну «нафталінну архаїку» не можу не згадати. Ідеться про Міжнародну Конференцію на базі Вагановського хореографічного училища і Маріїнського театру у Санкт-Петербурзі. Метою Конференції, ініційованої світилами балету Росії на початку 1990-х, було «Збереження автентичної російської балетної класики». Вони дуже чітко і вчасно зорієнтувалися, що «модерн», що активно ринув з Європи, здатен розмити і знищити безцінні класичні балетні традиції їхньої Школи. «Лебедине озеро», «Спляча красуня» , «Жізель» і тд. були строго (!) «законсервовані» у їх первозданному вигляді у постановках Петіпа, Вайнонена і інших старих хореографів-класиків. Результат — до сьогодні ці спектаклі і ці балетні трупи є на вершині світового балетного рейтингу і приносять славу і дохід їх державі. У той же час «модерну» ставити ніхто нікому не забороняє.

Таких спогадів, прикладів — безконечна кількість, але зараз не час на спогади... Зараз час — на адекватні дії, обгрунтовані і зважені рішення у сфері нашого «культурного господарства».

Подібні ж статті, «Від альтернативи...» — це свідома, чи несвідома стимуляція і підготовка грунту для прийняття чергового нерозумного рішення під соусом «благих намірів».

Не так давній «політ Валькірії» з огненним мечем в руках (ідеться про «Контрактний Закон» 955-8) приніс лише один результат — «нуль» змін у напрямку до європейських традицій роботи і організації у державних культурних установах, але ще більший ріст корупції, сваволя і безкарність, і що найболючіше — повернення людей цієї сфери до ментальності 1937 року: страх, продажність, втрата людської гідності заради порятунку і виживання у прямому розумінні цих слів. Браво! Це саме те, що потрібно відомому Замовнику.

Тепер же, як виглядає, готується плацдарм для появи наступної «валькірії», чи чергового «кавалеріста Котовского з шашкою».

Ох, як замахнеться! Та як вальне по тих шароварах, та по хорах, та по операх-балетах! З лебедів і чорних, і білих — лише пух полетить! Але ж «дурне діло — не хитре», каже народна мудрість. Але вона сьогодні тут «не в тренді»...

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук