«Східною Європою ходить привид, котрий на Заході називають дисидентством»

Такими словами розпочав свій есей «Сила безсилих» майбутній президент Чехії, а в час написання цих рядків у 1978 році один із найвідоміших «дисидентів» Вацлав Гавел.

Гавел, як і багато інших його колег-політв’язнів, досить скептично ставився до цього слова та його визначення. Хто такий «дисидент»? Відповісти на це запитання майбутній президент намагався на сторінках «Сили безсилих». Той, хто публічно та постійно висловлює свою незгоду. Ті, хто завдяки своїй позиції отримали певне визнання та шану в суспільстві. Той, чий світогляд не обмежується власним вузьким колом і, так чи інакше, переходить у політичну площину. Це, зазвичай, «інтелектуали», люди, які пишуть, адже в умовах пізньої соціалістичної системи творення текстів було чи не єдиним способом спротиву. Це люди, котрих на Заході знали передусім завдяки їхнім політичним поглядам, а не через професійну діяльність.

Усі ці тези, які запропонував Гавел, його не влаштовували. Він стверджував, що дисидентство – це насамперед екзистенційний вибір, прагнення «жити в правді». Саме слово «дисидент» невдале, адже етимологічно наштовхує на думки про якесь «відступництво», хоча насправді «дисидентство» – це якраз про згуртованість.

У Східній Європі та СРСР у середині 1970-х років така згуртованість отримала чіткий формальний спільний знаменник – захист прав людини та громадянина. Насправді ж відстоювання прав людини стало лише інструментом, виявом глибинної боротьби за правду, справедливість, базові моральні та правові принципи. Дисидентство в умовах радянського тоталітаризму було саме екзистенційним вибором постійної поведінки в умовах повсюдної несправедливости.

У соціалістичній Польщі рух «Солідарності» обчислювали тисячами учасників. У Чехословаччині, попри всі утиски, назбиралося декілька сотень так званих хартистів, громадян, які підписали Хартію 77. У країнах-сателітах СРСР репресивний режим був відчутно слабшим, ніж у Радянській імперії.

В той самий час бути дисидентом в Україні було ще більш невдячною та небезпечною справою. Тому, зазвичай, дисидентські групи в Україні були «малесенькою шоптою», за висловом Василя Стуса.

Мирослав Маринович згадував, наскільки в 1970-х складно було зібрати підписи під будь-якою правозахисною ініціативою. Так само Євген Сверстюк, повернувшись із багаторічного табірного ув’язнення та заслання, у першій половині 1980-х років констатував, що Київ був «глухий і збитий на коліна». Український дисидентський рух розвивався у справді складних умовах бодай тому, що після «попереджувального» так званого «першого покосу» серед української інтелігенції в 1965 році слідував «великий погром» у 1972–1973 роках, коли радянська влада заарештувала й ув’язнила десятки найактивніших дисидентів.

І все ж навіть за таких умов знайшлась ще одна «малесенька шопта», десять людей, які, попри очевидні наслідки, заснували Українську Гельсінську групу – Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Микола Руденко, Олекса Тихий та інші. Так само, як і знайшлися ті, котрі зайняли їхнє місце після того, як засновників УГГ ув’язнили. Серед них – Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Йосиф Зісельс. Всього до УГГ долучився 41 учасник.

Український дисидентський рух мав національне забарвлення, однак не менш важливим був і мотив солідарности між народами, які опинилися у «великій зоні» – так дисиденти подекуди називали СРСР. Шістдесятники, котрі ще в часи хрущовської відлиги підготували ґрунт для майбутнього дисидентства, виразний акцент ставили саме на «солідарності між поневоленими». УГГ, попри постійне нагадування про українське національне питання, не забувала й про інші суспільні групи, що опинилися під репресивним тиском.

У 1970-х роках важливу роль відігравали правозахисні ініціативи на захист кримськотатарського народу та його права повернутися до Криму. В цьому русі, без сумніву, головну роль відігравав Мустафа Джемілєв, активну участь брав і генерал Петро Григоренко. А вже в таборах між політв’язнями зародилась не одна українсько-єврейська дружба. Дисидентство переступало через етнічні та національні кордони, ґрунтуючись на загальнолюдських принципах.

Дисидентські середовища складалися, зазвичай, із переконаних ідеалістів. Яку б діяльність не вели дисиденти, їхня активність практично завжди так чи інакше зосереджувалась не стільки на боротьбі за власні особисті права, скільки на відстоюванні прав та свобод інших. Без сумніву, ризикувати своїм здоров’ям, десятки років проводити в тюрмах та таборах заради ідей та принципів – на такі жертви здатна дуже невелика кількість людей. Котрі з точки зору пересічного радянського обивателя, без сумніву, здавалися «групкою божевільних». Такої ж думки була й радянська репресивна машина, особливо в брежнєвські часи активно запроторюючи незгодних на примусове лікування в психлікарні, що вважалося чи не найбільш жорстоким способом розправи з дисидентами.

Історії окремих дисидентів, це практично завжди історії критичного мислення, котре в умовах радянського інформаційного «вакууму» подекуди було справжнім інтелектуальним подвигом. Це історії сумнівів, невпевненості, важких рішень і, в кінцевому результаті, принциповості і жертовності за свої ідеї.

Чи були ці історії належно оцінені після падіння Радянського Cоюзу? На сьогодні можна констатувати, що історія українського дисидентства в буремні часи розпаду імперії не стала історією такого масштабного успіху як, наприклад, в Польщі чи Чехословаччині, де колишні дисиденти опинилися на чолі своїх країн.

Сьогодні люди, котрі за українську ідею відсиділи десятки років в радянських таборах отримують від держави Україна мізерні пенсії. Менш відомі дисиденти зникли з інформаційного простору. Попри те, що певна робота ведеться, їхній спадок ще очікує повноцінного академічного та суспільного переосмислення. Але в них вже зараз варто вчитися, адже саме такі ідеалісти здатні змінювати суспільство. Саме в них була «сила безсилих», котра змінювала нашу історію.

***

Більше про дисидентів ви можете прочитати у новому спецпроекті «Дисиденти» від журналу «Локальна історія». Героями матеріалів стали ті, хто наближав кінець тоталітарної системи ціною свого здоров’я, молодості, майбутнього та спокою рідних. Їхні перші арешти припали на кінець 1960-х – 1970-ті роки. Декого випускали на кілька місяців, відкривали нові «справи»” і засуджували знову і знову на роки в’язниць, заслань, психлікарень. Декого утримували аж до 1989-го.