«Сходити Габріеля»
Суспільство

«Сходити Габріеля»

або Пригоди галичан на Кавказі

Максим Баландюх, 8 серпня 2017 1220 2

Впродовж двох тижнів на найвищі вершини Грузії піднялися двоє львів’ян – Вадим Гапко і Максим Баландюх та тендітна дівчина та відомий модельєр Любов Чернікова із Івано-Франківська, яка захоплюється екстремальними видами спорту і, зокрема, альпінізмом. Підкореними стали Тіканадзе, Орцвері, Казбегі, Тетнульді і лише остання вершина, Ушба, не піддалася.

Сьогодні, у Міжнародний день альпінізму, розповідаємо про гірські будні галичан.

В обхід класичним шляхам

Все почалося із занять на скелелазній стінці «The Wall» у Львові ще восени. Потім були заняття із льодолазіння на замерзлих водоспадах у Кам’янці-Подільському. Звісно зимові походи у Карпатах. І врешті ми у середині липня відправилися на Кавказ, його грузинську частину, із амбітними планами підкоряти найгарніші піки під провідництвом досвідченого Вадима Гапка.

Перший тиждень провели у містечку Степанцмінда поблизу гори Казбегі, а наступний запланували податися у Сванетію. Акліматизацію пройшли на скелях Чаухі. А тоді у дуже швидкому темпі піднялися по двох льодових стінах.

«Сучасний альпінізм передбачає, що все у горах має бути легко і швидко, - розповідає альпініст Вадим Гапко. – Більшість груп перед сходженням на Казбегі роблять кілька ночівель перед сходженням, оскільки у них важке спорядження, відповідно ще й доводиться нести запаси їжі на кілька днів. І часто такі групи зупиняє непогода, оскільки прогноз погоди аж на кілька днів не достатньо точний. Ми ж перші три 4-тисячники здолати за півтора дні кожен, тобто лише із однієї ночівлею при сходженні».

Вадим Гапко перевіряє спорядження перед сходженням

Завдяки сучасному спорядженню наплічники у нас були легкі, по 10 кг, що дозволяло пересуватися доволі швидко. Погода сприяла, тож у нас була лише мінімальна кількість їжі на два дні, за які планували встигнути піднятися на Орцвері (4258 м) і Казбегі (5033 м).

Пообіді вийшли із містечка, піднялися до льодовика Гергеті, вкритого сотнями тріщин, і вже наступного ранку вдосвіта були на стрімкій льодовій стінці, кут якої часом сягав 70 градусів. Коли підходили до цієї гори, то здавалося наче вона вертикальна. Аж не вірилося, що ми справді зможемо цим шляхом піднятися – навпростець до вершини. Насправді, на цю гору є простіший обхідний шлях – класичний, більш пологий – по скельному гребню (складність - 2а), але ми не шукали простих шляхів. Керівник розглядав це сходження як тренування перед більш складнішими, тож ми йшли навпростець, по 400-метровій льодовій стіні (складність - 3б).

Це виглядало так: у кожного із нас по два льодоруби у руках і кішки із гострими «зубами» на ногах, які треба міцно вбивати у лід. Сонце пригрівало, лід та сніг топилися, тож вся льодова стіна була мокрою, лізли наче під водоспадом. Коли обертався униз і бачив провалля, то було трохи моторошно. Проте дуже допомагав досвід льодолазіння по замерзлих водоспадах у Кам’янці-Подільському. Відчувалося, що «зуби» кішок та льодоруби надійно зачіпалися за лід.

Вадим Гапко ліз перший і кожні 40 метрів облаштовував так звані «станції» – місця із вкрученими у лід альпіністським причандаллям, які міцно нас фіксували, страхували і давали можливість відпочивати. За 5 годин ми подолали цю стіну і спустилися вже класичним шляхом на льодовик.

Поблизу метеостанції під горою Казбегі дуже багато альпіністів та комерційних груп, які хотіли піднятися на цей відомий засніжений вулкан. Усі вони йдуть простим класичним шляхом. Льодова стіна Орцвері, якою ми піднімалися, чудово проглядалася і весь табір впродовж дня спостерігав за нашим підйомом. Коли ми ввечері врешті повернулися до метеостанції, то із перших наметів почули оплески та привітання.

Цьогорічна спека помітна навіть на льодовику

Наступного дня вдосвіта, ще недостатньо виспавшись, ми вже вийшли на штурм Казбегі. І знову пішли не так, як інші групи. Попрямували навпростець до вершини, сніжно-льодовим маршрутом, який альпіністи називають «по краватці», «direct» або просто за складністю – «трійка Б». Знову була приємна сонячна погода, яка вносила свої небезпеки.

Тріщини на льодовику

Ми піднімалися по південно-східному схилі гори. Якраз та сторона, на яку вранці потрапляють прямі сонячні промені. Нагрівався лід і від нього відколювалися камінці, що пролітали повз нас. Коли камінець на стрімкому схилі пролетить кілька десятків чи сотень метрів, він набирає швидкості кулі. І навіть невеличкий може просто убити. Тож ми вранці намагалися якнайшвидше пролізти ту частину гору, яка під скелями. І лише коли над нами залишився лише лід – розслабилися і трохи збавили темп.

Після обіду вийшли на вершину у повний штиль, зробили селфі і незадовго почали спуск: у горах часто несподівано змінюється погода і ніколи не вдається вдосталь розслабитися і посидіти досхочу на вершині.

Цьогорічна спека, а може і глобальне потепління, як ніде помічаються під горою Казбегі (її так називають грузини, хоча росіяни називають Казбек, і їхній варіант більш популярний). 7 років тому я вперше побував на цій горі і тоді увесь північний і західний схили гори були покриті снігом. Тепер настільки тепло, що плато та льодовик повністю оголилися від снігової ковдри і відкрилися сотні тріщин, яких раніше там ніколи не помічали.

За останні роки туди чимало людей провалилося, дехто досі попри усі попередження примудряється спускатися не у зв’язці. Місцеві рятувальники ще в містечку розповідали, як витягували звідти як живих бідолах, так і небіжчиків. А після тріщин починається велетенський каменепад. На західному схилі гори велетенське каміння падає безперестанку як вдень, так і вночі. Тому стежка робить півколо, аби обійти найнебезпечніші місця.

Того дня ближче до півночі ми вже спустилися із ліхтариками у Степанцмінду і смакували хінкалі. Чудовий результат – дві потужні льодові стіни на висоті 4-5 тисяч метрів трохи більше як за дві доби.

День бабака

Наступний тиждень провели у іншому регіоні Грузії – Сванетії. І наступною горою була Тетнульді (4858 м), яку називають «сванська наречена». Усі, хто був у тих краях, мають пам’ятати цю красиву піраміду із льоду і каменю. Одна із найгарніших вершин Грузії!

План був знову спринтерський: беремо легкі рюкзаки, мінімальну кількість їжі і проходимо гору за півтори доби. В обід ми виїхали із містечка Местія на позашляховику і потім ще 4 години піднімалися до підніжжя гори. Тамтешні місця на диво дикі. Впродовж дня можна зустріти у високих горах лише кілька туристів. Стежка іноді ледве проглядається. Відчуття наче на первозданній природі, із унікальною флорою і файною. Проходили повз перевал амарантів – невеликих кольорових пташок, які зазвичай живуть у Африці, але частина їх дивом потрапила на Кавказ і от живуть тепер під горою Тетнульді.

Крижане озеро на льодовику під горою Тетнульді, де альпіністи набирають воду

Піднялися на льодовик. Дивувало те, що якісь 5 годин нас розділяли між спекотною Местією і крижаним озером на льодовику, наче із Арктики. Переночували і вдосвіта - на штурм. І як завжди, інші альпіністи пішли класичним шляхом, який петляє довкола відносно пологим гребнем, а ми навпростець по льодовій стінці. Цього разу її висота – півкілометра.

Довкола краєвиди неймовірні: видно і Ушбу, і навіть Ельбрус, який вже на території Росії. Здавалося б, краса і романтика. Але тут слід сказати, що будні у альпіністів доволі рутинні. Знову вбиваєш льодоруби, потім кішки, організовуєш станцію для страховки. Якщо спершу це все було цікаво, то на третьому подібному сходженні починаєш розуміти, що у подоланні гір дуже багато звичайної рутинної роботи. Як жартував Вадим Гапко, звичайний собі день бабака – щодня все те саме.

Той, хто перший лізе вгору лише з нижньою страховкою – завжди ризикує найбільше

Добрих півдня пішло на подолання стрімкої льодової стіни, аж поки видерлись на гребінь. Дуже гострий: по обидві сторони урвища, а під ногами мокрий сніг, який наче каша з’їжджає униз. І під снігом часом лід. Доводилося кожен крок робити дуже уважно: міцно вбивати «зуби» кішок у снігову поверхню. Та ще й вершину затягнуло хмарою і майже нічого довкола не було видно. Сумно, бо ти на неймовірній горі, на стрімкому гребні, а видимість – як у дощову погоду на Парашці.

Дуже дивно, але усіх нас трьох схопили галюцинації. Між снігом і туманом майже не було видно різниці, все навколо біло-сіре. Лише ледь видно контур гребня. Піднімалися по ньому і здавалося наче йому кінця-краю не видно. Ось цей сірий малюнок, який не змінювався годинами, настільки відклався у голові, що коли вийшли на вершину – чітко бачили в очах продовження підйому. В якийсь момент хмари розійшлися – і ми стоїмо на вершині, і дивуємося: усі троє ще кілька секунд тому бачили підйом.

Відома івано-франківська мольєрка одягу Любов Чернікова полюбляє екстремальні види спорту

«Страшно не було, але все ж коли вперше переходили тріщини, то часом доводилося перелазили деякі на животі, то я закрила очі, щоб не дивитися, бо піді мною була темна безодня, – розповідає Любов Чернікова. – Але після такого у подарунок ідуть вражаючі моменти: коли ми піднімалися на Тетнульді, то ця стіна льоду давалася безконечною, білосніжною і важкою. Ми втомлювалися, а потім чіплялися до станції і так собі висіли на мотузках у просторі вище над іншими вершинами, людьми, безоднею снігу. Це було незабутньо!»

Легендарна Ушба

Останньою у нас в програмі була Ушба (4700 м), одна із найскладніших кавказьких вершин. Небезпечна гора, при штурмі якої загинуло багато альпіністів. Але нас на диво розбещувала погода: прогноз і надалі був чудесним. І у нас до відльоту залишалося 4 дні для сходження.

На Ушбу існує багато шляхів, як на її північну вершину, так і південну (двоголова гора). Від класичного підйому на північну вершину Вадим Гапко звісно відмовився.. Хотіли пройти так званим історичним шляхом, яким ще 1903 році вперше піднялися німці та швейцарці на південну вершину. Але той шлях передбачав підйом по снігових кулуарах. А сонце вже розтопило сніг, у якому провалюєшся до пояса, що б утруднювало підйом.

Тож обрали шлях Габріеля Хергіані по скелястому гребні (зраділи, що нарешті вже не буде у нас льоду на підйомі).

Накупили фруктів, сулугуні, взяли намети і багато спорядження. Цього разу у нас наплічники були значно важчими, аніж зазвичай. Тож при підході до вершини, аби зекономити сили, винайняли у місцевих сванів коня, який допоміг нам підняти багаж до льодовика.

Початок сходження на Ушбу

Цікаво, що Ушбу дуже часто порівнюють із альпійським Матергорном. У них багато спільного і за складністю, і за виглядом. Але під Матергорном – підйомники, гірські притулки, тисячі туристів і вся необхідна інфраструктура. А от під Ушбою – дико! І послуги коня – один із небагатьох сервісів для альпіністів. Окрім нас під цією горою були лише двоє німецьких альпіністів. І більше нікогісінько! І лише потім вночі ми помітили, що під вершиною мерехтіли ліхтарики: як згодом виявилося, це вже була четверта ніч київських альпіністів на підступах до гори, на висоті понад 4 тисячі метрів.

На другий день походу ми зрозуміли, що прогноз погоди нас підвів: вночі була гроза, тож того дня не вдалося стартувати: скелі були мокрими, довелося увесь день просидіти біля намету. Тобто для сходження у нас залишалося лише 2 дні. Поруч із наметом на скелі були таблиці загиблим під Ушбою. І серед них – таблиця від клубу «Вершина» для Саші Тараника зі Львова та Дмитра Волошина із Перегінського, які загинули на тому ж маршруті Хергіані 5 років тому…

На третій день вдосвіта вийшли і разом із німецькими колегами дісталися до висоти 4 тисячі метрів. Нарешті йшли без льодорубів і кішок, а піднімалися по скелях. Вадим Гапко брав найбільші ризики на себе і піднімався першим, а за ним я із Любою Черніковою із верхньою страховкою. Намет ми залишили внизу, намагаючись полегшити свої наплічники. Тож наступну ніч провели у спальниках просто неба, на невеликій похилій «поличці» розстелили килимки і спали над урвищем, прив’язані до скелі.

Навіть на висоті вище 4000 м у Грузії працює 3G-зв’язок

Наступного дня планували вже о 15 годині бути на вершині. Але трішки переоцінили свої сили, скелі стали стрімкішими, і лише о 14 годині добралися до так званого бастіону – вертикальної стінки перед вершиною на висоті трохи вище 4300 метрів. Тверезо оцінивши свою швидкість, на вершині ми могли бути хіба за 6 годин, тобто о 20 годині. Це доволі пізно, довелося б спускатися на «дюльфері» вниз вже із ліхтариками. А Ушба доволі складна і стрімка гора для таких витівок. До того ж, наступного дня ввечері у нас літак додому із Кутаїсі, тож спробувати штурмувати гору означало купувати собі новий квиток.

Тож, хоч як не хотілося, вирішили таки спускатися униз. Із квитком не принципово, а от безпека – понад усе. Рішення виявилось правильним, бо ми того дня не встигли спуститися до наметів і знову ночували над «поличці» над урвищем. І лише наступного дня швидко спустилися, склали намети і хутко до села і поспіхом на таксі поспішали у аеропорт.

Ночівля на кам'яній поличці під Ушбою

«Я люблю природу, небо, озера, люблю забратися десь далеко, купатися в річці десь на висоті, і у альпінізмі більше подобається процес набору висоти, а не сама вершина. Вершина – це як у подарунок за вкладені зусилля, – ділиться враженнями Любов Чернікова. – Мабуть, найбільше сподобалося спати на висоті 4000, на краю прірви, де вниз було дуже далеко, а до неба – близько».

Любов Чернікова під час спуску на «дюльфері»

Це був чудовий досвід. Штурм 5 вершин за два тижні – хороший результат. І все наче добре йшло, щастило з погодою, але все ж, коли поруч пролітали камінці, задумувався: це гірське задоволення завжди іде поруч із багатьма ризиками, які несуть із собою гори. Щоразу після небезпечних ситуацій думаєш собі, що все ж трекінг довкола гір є безпечнішим і приємним хобі. Але щоразу, коли спускаєшся, то хочеться ще на одну гору, а потім – ще на одну. І останньою думкою було: ще може спробувати на Матергорн, а потім вже справді досить…

Текст і фото Максима Баландюха

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук