Символіка блювотиння

У численних фільмах про інфернальних вилупків існують свої штампи, які протягом десятиріч оздоблюють кожну нову оповідь про звитяжну й безперспективну боротьбу забутого Богом людства проти вічної темряви. У цьому есхатологічному матчі смерті зазвичай перемагають власники казанів зі смолою, – двоногі розумники, якщо й здатні забити гол у ворота мороку, то хіба що ціною низки кривавих вилучень і травмованих назавжди гравців.

Кінематографічні демони і відьми мають в арсеналі чимало антигуманних інструментів впливу на глядача, хоча - на відміну від усіляких збоченців земного походження - приходять не так заради вбивства, як заради страху. Їхні жертви мають здолати моторошний шлях розчарування та зневіри, - після цього душі грішників смакують більше.

У протистоянні з ратицями й рогами екранні громадяни часто згадують, що вся ця публіка вразлива до знаків Божої присутності, й тому в кульмінаційну мить на потвор завжди чекають одні й ті ж сюрпризи: хрести, свята вода, кишенькові Біблії чи, на крайній випадок, срібні кулі. Бабаї зазвичай кепсько реагують на ці речі, хоча й звикли вже до таких контрударів, ба навіть мають до них імунітет. Хіба що відчувають незмінну нудоту, від якої рідко коли вмирають, а от блюють - регулярно. Потойбічна риганина у класичному горорі - це і є один із тих штампів жанру, яким режисери залюбки послуговуються і сьогодні. Щоправда, дедалі частіше вони перетворюють цей візуально непривабливий процес на доволі веселий атракціон.

Наприклад, цього року з'явилися принаймні дві стрічки, в яких нечиста сила так часто й затято блює на головних героїв, ніби лише заради цього й припхалася безпосередньо з пекла.

"Важко повірити, що таке трапилося", - каже один з героїв фільму Джейсона Коннері "Гробовище диявола". І з цією фразою можна погодитись - настільки сюжет зачовганий, марудний і передбачуваний. Вчені спільно зі священиками примудрилися знайти в пустелі ув'язненого під землею диявола й натхненно взялися його досліджувати. Результат - тиша навкруги, втрата зв'язку і роздратування керівників проекту, які доручають крутому спецпідрозділу з'ясувати, що ж сталося в тому пекельному бункері. Вже на початку історії бойовики знаходять якогось напівмертвого священика-коросту, і це стопудовий знак: далі буде ще гірше. Так воно і є: ув'язнений демон перетворив усіх дослідників на якісь ходячі пристрої для блювання. "Коли люди не вмирають від куль - мені з біса важко працювати", - каже командир бойовиків, котрий ще не знає про набагато серйознішу небезпеку.

Навіть священик-короста оживає заради того, щоб долучитися до тотального обригування вояків. Найбільше потерпає від цих дивних атак IT-фахівець Клік, якому варто тільки з'явитися в кадрі - й одразу ж на нього вивалюється якесь криваве лайно. Так і тиняється він протягом фільму, постійно протираючи окуляри.

Як можна здогадатися, блювота ця істотно зменшує шанси на виживання, й хоробрі командос поступово також перетворюються на безжальних зомбі-ригунів. У фіналі майже всі гинуть, а грандіозний вибух залишає всі таємниці цього міні-пекла для археологів майбутнього.

Власне, весь сенс цього фільму - винятково у гіперболізації пекельної риганини, чого замало для кіно, але достатньо для корпоративної горор-гри.

Ще одна непоміркована прем'єра цього року, в якій блювота є основним знаряддям темряви у нерівному герці проти скромної банківської працівниці Крістін Браун, - це фільм славетного Сема Реймі "Затягни мене в пекло".

Стара відьма, намагаючись владнати свої кредитні проблеми, звертається до Крістін - дівчини, яка і так потерпає від своєї надмірної, як на менеджера фінансової установи, людяності. Й ось вона нарешті наважується сказати "ні", обравши для демонстрації своєї рішучості саме більмооку пенсіонерку. Звісно, це був невдалий вибір. Найгірший з усіх можливих. Протягом стрічки бабуся - навіть після смерті - віртуозно доводить Крістін до нервового виснаження всілякими жахливими галюцинаціями і метафізичними лупцюваннями. А час од часу і сама виповзає з того світу, щоб швиденько обригати дівчину і вшитись. Багаторазове блювання не завдає Крістін іншої шкоди, крім моральних травм, а в підсумку цей відьомський ритуал виявляється непосутньою прелюдією до того, щоб таки затягнути дівчину в пекло.

Блювота у фільмі Реймі така ж надмірна, як і сама відьомська помста. Принаймні, я не пригадую, щоб раніше кінематографічні демони так жорстоко реагували на тимчасові фінансові проблеми. Для помсти відьма обирає саме дівчину-клерка, яка найменше винна у її негараздах (логічніше було б обригати директора банку чи судових виконавців), - і це ще один вияв надмірності, за допомогою якої Реймі знущається з логіки та удаваної серйозності класичних горорів.

А втім, екранне блювання всіляких потойбічних тварюк не вчора перетворилося на одну з тих цитат, яку нині використовують в іронічній інтерпретації. Передісторія демонічної ригалки зовсім інша, геть позбавлена комізму.

Одержима дівчинка Ріган з "Екзорциста" (1973) Вільяма Фрідкіна, яка раптово вивергає на отця Карраса неймовірний зелений фонтан, - це одна з найвідоміших сцен горор-індустрії, яка й започаткувала подальше нестримне блювання нечисті. Але наважуся стверджувати, що блювота як метафора у цьому фільмі (консультантами й акторами в якому, до речі, були католицькі священики з ордену єзуїтів) - суто біблійного походження. Творці стрічки намагалися якомога точніше передати симптоми одержимості - відповідно до фактичного досвіду католицької практики екзорцизму. Навіть такі деталі, як богохульство й брудна лайка, були відтворені на екрані. І коли демон блює на священика-екзорциста, то і в цьому символічному акті легко помітити передусім брутальне цитування Святого Письма: "Упійте його, бо пишавсь проти Господа він, і він з плюскотом упаде до блювоти своєї, і станеться й він посміховиськом!..." (Єремія, 48).

Приблизно той таки сенс відтворено й у не менш знаній сцені зі стрічки Френсіса Форда Копполи "Дракула Брема Стокера" (1992), в якій уже "немертва" Люсі обригує екзорциста Ван Гельсінга (Ентоні Гопкінса).

Чи на жаль, чи на щастя, у горорі немає чіткого розмежування між серйозним та іронічним висловлюванням щодо природи зла. Тож навіть коли в дотеперішній традиції демонічного блювання хтось і намагається всього лише відтворювати своєрідну точність в деталях вікового походження, це ніяк не перешкоджає зовсім іншому, комічному, прочитанню.

А втім, подальша спекуляція блювотними рефлексами демонів змушує пригадати ще одну біблійну цитату, одну з приказок Соломонових: "Як вертається пес до своєї блювотини, так глупоту свою повторяє глупак" (Приповісті, 26).