Скнилівська трагедія. Місце прописки: рай

Чимало імен не буде вказано з тих чи тих причин. Я лише передаю власний погляд на сумні події 27 липня 2002 року у Львові, на Скнилівському летовищі. Майже всі історії, які починаються у неділю, чомусь нещасливі. Винятком, напевно, є лише Воскресіння Христове.

Історія, про яку йтиметься далі, також відбулась у неділю. Все написане тут не претендує на вичерпність та об'єктивність. Це суб'єктивні судження і враження, тому йдеться хіба що про гонзо-журналістику.

***

Те, що ви не любите, запросто зробите за гроші. Такий вже простий принцип праці, який добре знають роботодавці. Взагалі-то, це не мало б межувати з приниженнями і насильством. Але над моральними принципами вивищуються фахові вимоги і рішення того таки роботодавця. Отак трохи закручено, але підходжу до початку.

Я журналіст. Закінчив відповідний факультет і працюю за фахом. Найчастіше виконую функції репортера чи кореспондента, але час до часу працюю редактором. У липні 2002-го саме виконував редакторські функції. Моя шефова поїхала на моря і доручила мені функції редактора. Як і кожному молодому фахівцю, мені не бракувало амбіцій та самооцінки.

У п'ятницю я зібрав двох постійних репортерів і з десяток практикантів. Мушу сказати, що літо взагалі пісне на події, а літні вихідні - особливо. З анонсів випливало, що у суботу нічого запланованого не мало бути. У неділю мали організувати авіашоу з нагоди 60-ї річниці 14-го корпусу військово-повітряних сил України. Подія виглядала цікавою, але репортери не захотіли туди їхати. На практикантів я особливо не сподівався, бо мало хто молодий і зелений може підготувати більш-менш тямущий матеріал без сторонньої допомоги. Тому запропонував, якщо хтось хоче, нехай бере техніку і прямує туди. Але за власним бажанням і - щоб не переборщили з пафосом.

А жив я тоді у гуртожитку. Моїм сусідом був Андрій Хархаліс - телевізійний оператор. І поки я, радійний редактор, відсипався після суботи, недільний ранок він почав на Скнилівському летовищі. Мене по суті розбудив його дзвінок: "Тут впав літак, напевно є жертви. Якщо можеш, їдь сюди". Я поїхав у редакцію.

Поки зібрався і приїхав, минуло трохи часу, і там уже дивилися відеозйомку зі Скнилівського летовища. Не буду вдаватись у деталі, бо на екрані було аж забагато крові і страждання. Хархаліс сидів збоку шокований і мовчав. Директор також був на летовищі і сказав, що маємо вийти в ефір. Ми мали вийти у прямий ефір, тоді як раніше я був лише у записі. Я попросив пару хвилин, аби написати якийсь текст. Написав я відверту дурницю, але про це трохи згодом.

Ми пішли в студії.

- Стартуй, - каже директор. А я здивовано:

- Я не знаю, що і як запускати, - і розвів руками.

Він різко вивів потрібні для ефіру фейдери і кивнув головою, щоб я читав текст. І я почав:

- Несподіванкою завершилось авіашоу на Скнилові, - я глянув на директора і зрозумів, що мене будуть лаяти. Але ж не в ефірі! Я представив директора свідком трагедії, а далі кілька хвилин він розповідав, як йому пощастило, що син любить машини і потягнув його в інший бік, практично з того місця, куди пізніше впав літак. Після його розповіді я сказав:

- Ми будемо далі слідкувати за трагічними подіями, про що повідомимо вас згодом у ефірі.

Коли фейдери були зведені, директор покрив мене лайкою, на чому світ стояв. Потім вибачився. Я лише похитав головою, бо мій текст справді був недоладний. Рідко курю, але тоді я взяв цигарку і пішов у коридор. Курив і думав, якою буває доля, уявляв, як почувається директор, який кілька годин тому уникнув смерті. А коли докурив і повернувся в редакцію, то директор видзвонював західних журналістів і домовлявся про ціну відео зі Скнилівського летовища. Нічого не вдієш, цей бізнес не для сентиментальних.

***

Дорога рідко приводить туди, куди йдеш. Я не пішов до гуртожитку, а на квартиру до своїх друзів - Ручка і Поздякова. Вдома був лише Саня Ручко. Він одразу ж запитав, що сталося на Скнилівському летовищі.

- Не знаю, як описати, це було, як у фільмі, який не хотілось дивитись, а він все одно йшов і не зупинявся. Це щось страшне, - кажу я, згадуючи кадри зі Скнилова, в які далі не хотілося вірити. - Навіть не знаю, як це могло статися.

Ми довго розмовляємо, намагаючись знайти бодай якусь логіку в тому, що сталось, і не можемо її надибати. Чому, для чого, навіщо, кому це потрібно - це лише початки запитань, суть яких зводилась до того, чому ж Львів пережив таку трагедію. Минає година, друга, третя, а пояснення катастрофи все одно неможливо знайти. Звичайне життя передбачає просте правило: такого не може статися, бо такого не може статися зі мною. І це правило може запросто зруйнувати трагедія чи біда.

***

Сон був жахливий. Мені практично ніколи не снились жахіття, а тут щось було і не страшне, не гидке і не моторошне. Це був лише один колір - червоний.

Наступного ранку з тяжкою головою я вийшов на вулицю. В голові не було ані трохи наслідків похмілля. Боліла голова через червоний колір, який снився всю ніч. Не було інших відтінків, лише червоні силуети повільно і натужно рухались на червоному тлі.

Йшов і потирав долонями голову. Коли переходив дорогу, злегка зачепився за бордюр. Втримав рівновагу і став дивитися на інших людей. А вони ходили так, ніби не бачили нічого довкола себе. Чоловік у сірому плащі з парасолею - хоча  було сонячно - йшов прямо на жінку в синьому светрі з витягнутими донизу кишенями. Дивлюсь, як вони йдуть, і здається, що за кілька секунд вони зіштовхнуться. Так і стається - вони вдаряються один об одного, як криголами об лід, ледь не падають. Дуже швидко вибачаються і біжать далі. Таких зіштовхувань було аж забагато у наступні дні.

Львівські пішоходи ходили по чітких векторах незалежно від того, чи були інші об'єкти на їхньому шляху. Машини стали їздили повільніше. У кілька днів після авіакатастрофи кількість дорожньо-транспортних пригод впала практично до нуля. Ніби всі розуміли, що при такій кількості смертей просто неможливо додавати нові втрати.

***

Задума і повільність заполонили всіх. Я не став винятком, тому й реагував на звертання, як і на більшість сторонніх втручань, доволі повільно і загальмовано.

Ще нічого не встиг зробити, як мене покликали. Приїхали журналісти з польського радіо РМФ. Наш радіоприймач в гуртожитку ловив це радіо і я тоді сприймав РМФ-ку як мало не вершину фаховості. А тут журналісти приїхали. Я зрадів, хоча одразу ж подумав, що, якби не така сумна подія, то б і їх тут не було. Польську тоді  ще я мало розумів, але ми якось порозумілися. Домовились, що куди я буду йти, то й вони зі мною. Запитав, на скільки часу вони приїхали, а вони - очевидно, що надовго.

Повертаюсь до роботи. За якийсь час зайшла одна з практиканток. Зі словами „я була там" заходить і сідає у крісло - в „інформаційці" було таке масивне крісло для відпочинку. Вона продовжує:

- Я першою повідомила світу про катастрофу! - з гордістю сказала вона про себе. Ми переглядаємось і робимо вигляд, що не почули. А дарма.

***

На третій день стало зрозуміло, що інформація має дуже і дуже сильний вплив на людей. На третій день з'явилися перші списки загиблих і постраждалих. На різних сайтах були різні імена, а офіційні дані щоразу уточнювали і не могли дати всіх прізвищ. Я переглядав десятки імен, дивився, чи є збіги, і відчував, як від цих букв віє холодом. Не одразу це відчувалось, але поволі приходило усвідомлення, що це були написи на могилах. Думка шокувала і злегка стискала горло.

Увагу відвернув дзвінок.

- Це радіо? - запитав жіночий голос.

- Так, - відповів я.

- Ви не знаєте, там немає імені мого чоловіка, - і називає прізвище, ім'я і по-батькові. Я шукаю у двох списках, але не знаходжу. Жінка дякує, чути, що плаче, але дякує за те, що їй хоч щось кажуть. Пояснює, що куди тільки вона не дзвонила, всюди їй казали, що надто зайняті і не мають на неї часу.

Ставлю слухавку і відчуваю, як зупиняється світ. Не мій, а цієї людини, що телефонувала. Але зупиняється так різко, що й ти це відчуваєш.

Думки знову перебиває дзвінок. Чоловічий захриплий, мабуть, від сліз і горя, голос просить дізнатись, чи відомо щось про сина. Знаходжу його прізвище в одному списку. Дивлюсь інший - і там є це ім'я. Гублюсь і не знаю, що сказати. Прошу зачекати ще, бо складно звіряти. І тут на сайті, якому найбільше тоді довіряв, знаходжу списки людей, які потрапили до військового шпиталю. І саме там є син! „Він у лікарні!" - я тішуся за чужу мені людину.

Мушу сказати, що багато хто почув сумну звістку. Таке теж довелось говорити.

***

Коли дзвонив телефон, я брав слухавку механічно і так само механічно відповідав. Найчастіше доводилось заспокоювати і давати чиїсь інші номери телефонів. Основного, чим я мав би займатись на своєму робочому місці, зовсім не хотілось. Ніяк не міг я себе змусити працювати. Надто вже сильно відчувалась хмара фатуму, безвиході й даремності всіх дій та вчинків.

Хтось подзвонив і сказав, що біля моргу відбувається щось неймовірне. Йду туди з київською журналісткою, вона також приїхала висвітлювати Скнилівську трагедію, і двома польськими радійниками. Біля невеликого приміщення львівського моргу натовп: знесилені горем люди чекали на тіла родичів. А їх то видавали, то просили чекати. Люди кричали, плакали і стояли далі. Всі, крім журналістів, були у чорному. Переглянувся з колегами в німому запитанні - що робити, як розмовляти з людьми, чиє горло заціпеніло від відчаю. Поляки швидко зорієнтувалися, що потрібно зробити наголос на живих і пішли у пункт переливання крові. А я стояв і чекав, не знаю навіть на що.

До моргу приїхав КамАЗ. Люди одразу притиснулись до огорожі, сподіваючись впізнати родичів. А там привезли неідентифіковані останки. Якась жінка почала голосити. Казали, що вона тут провела всю ніч.

- Дивись, нога... - каже київська журналістка. Машинально повертаюсь і бачу людей у білих халатах, які носять щось закривавлене.

Ще від ранку біля моргу стояли іноземні журналісти - чоловік і жінка. Поки я стояв десь понад годину, чоловік ходив з мікрофоном, хотів з кимсь поговорити. Потім він зупинився і з його очей полились сльози. Сорокарічний чоловік, якому були абсолютно чужі постраждалі та родичі загиблих - для нього вони були лише іноземцями, журналістським матеріалом - цей чоловік ридав разом з ними.

***

День до дня був не кращий. Вони повільно перетікали через ночі, у які не хотілося спати. Нічого не хотілось робити. Хоча зрідка виникало бажання поговорити з кимсь стороннім, з кимсь не звідси, не з цієї трагедії. Сон щоразу зникав перед думкою про те, що сон документально почне передавати Скнилівські події.

Знову починаю день з важкою головою і повною апатією до всього. Жодних бажань, а всі дії - механічні. Хочеться відмовитись і кинути роботу, але як взяв на себе обов'язок, то вже варто його довести до логічного завершення. Я мав керувати відділом ще тиждень. Але він минув, і нічого не змінилось - я далі був редактором. Із небажанням я скеровував людей на події, хоча більше ходив сам.

***

Це було найважче.

Коли з моргів почали видавали родичам тіла. За християнською традицією, їх мали поховати на кладовищі. Ніби все звичайне, але кілька центральних телеканалів вирішило зняти про це сюжети. За центральними підхопились деякі місцеві телевізійники, а з ними і радійники та дехто з газетярів. Люди не знали, що робити, як сприймати камери, які раніше бачили хіба що на весіллях чи днях народження.

Хлопчик біг за процесією людей у чорному і зупинився. Раніше він обов'язково засміявся б у бік камери. Але цього разу йому заважали сльози. Він стояв і дивився, закривши обличчя долонями. Оператор у цей час кадрував його середнім, ближнім і великим планом - долоні та обличчя.

Хоронили не одразу всіх 77 загиблих. Через два дні після Скнилівської катастрофи відбулось 34 похорони у Городоцькому, Жовківському, Пустомитівському, Яворівському районах Львівської області та Стрию. Ще 15 жертв хоронили у самому Львові. Деякий час зайняло впізнавання останків. Родичі терпляче чекали і молилися, хоча й знали, що сподіватись немає на що. Родині Галайко три дні не видавали тіла їхнього сина через помилку у прізвищі. Наталії Чернявській не видавали єдиного 11-річного сина, бо для нього не було труни відповідного розміру. Робити ж нову, навіть за гроші, відмовлялися. А тим, чия родина мешкала поза межами Львівщини, довелось терміново шукати спеціальний транспорт для перевезення тіла.

Тим же, хто залишився після Скнилова живим, довелося ще довго відвідувати психотерапевтичні сеанси, аби забути трагічний політ СУ-27.

***

Вже згадував про цю дівчину, але коротко. Тому далі буде про амбіції, які в деяких людей перемагають усілякі натяки на етику та моральність. Про совість взагалі нічого не казатиму, бо декому її просто не прищепили батьки.

Майже за місяць після трагічних подій до мене зателефонували з деканату факультету журналістики. Швидко й незрозуміло відрекомендувалися і попросили розказати більше про практикантку, яка була під моїм кураторством. Я спробував згадати, але нічого видатного за тією дівчиною не пригадав, тому загально сказав, що так, вона проходила практику і доволі успішно. З іншого боку телефону підхопили: "Аякже-аякже! Ще й як успішно. Це ж вона першою повідомила світові про Скнилівську катастрофу". Я онімів. Бо першими про події зі Львова за дуже рідкісним винятком повідомляли львівські власкори Бі-Бі-Сі, радіо "Свобода" та агенції "Українські новини". З їхньою оперативністю мало хто міг сперечатись. А тут, виявляється, є дівчина з практично нульовим стажем у журналістиці, яка стала швидшою за фахівців. І я сказав, що нічого такого не було. Чийсь вчений голос зразу ж обізлився і почав звинувачувати у тому, що хтось хоче взяти на себе чужий успіх. На що я лише сказав: "Якщо ви вважаєте успішним повідомлення про десятки смертей, то це ваша справа. Думайте, що хочете, але не вона першою повідомила про Скнилів". Розмова закінчилася.

***

Найбільша зарплата і найбільше випитого алкоголю. Таким був після-Скнилівський час для мене. Навіть не хочу говорити про тонни крові і сліз, які довелось пронести через себе. Один з основних законів журналістики каже: ніколи не перейматись тим, над чим працюєш. Але рідко вдається бути відстороненим, непричетним до „матеріалу". Свідомо беру в лапки, бо щоразу за тим, над чим працюєш, є живі люди. Навіть якщо ставитись до них критично, неприхильно і неупереджено, то ніяк не можна скидати з шальок терезів людську втрату. Одну людську втрату, бо коли йдеться про кілька, та ще й десятків втрат, перестаєш це відчувати на відстані, просто стаєш струною. Їхній відчай, їхня втрата відлунюється у тобі. І не потрібно згадувати про фаховість. Я бачив сльози сторонніх іноземних журналістів, які часто і не розуміли тутешніх слів, а плакали навзрид. Зізнаюся, що теж плакав. Але тихо і на самоті, щоб ніхто не побачив.

***

Наступна частина не стосуватиметься мого життя. Але з поваги до жертв Скнилова я напишу про суди.

Пілотів сумнозвісного СУ-27 Володимира Топонаря і Юрія Єгорова після скнилівських подій відправили до реанімації. У них не було значних фізичних травм, а лише психологічна - їхній літак спричинив до смерті десятків людей. Пілоти катапультувались в останні секунди польоту і, напевно, бачили, що натворила їхня „СУшка".

Побоюючись помсти родичів загиблих на авіашоу, пілотів зі Львова забрали до військового шпиталю у Вінниці. У реанімаційну палату до пілотів, окрім лікарів, пускали лише рідних. Разом із травматологом у палаті чергували психотерапевт і невропатолог.

Вже з лікарні доволі швидко пілотів забрали до суду. Проти Єгорова і Топонаря порушили кримінальну справу за статтею 416 Кримінального кодексу - „порушення правил експлуатації літальних апаратів, що потягло катастрофу й інші важкі наслідки". Справою займався суд західного військового гарнізону, та, зважаючи на значний резонанс, розслідування провело Головне управління військових прокуратур Генпрокуратури України. Висновком останнього управління були „серйозні прорахунки в організації підготовки і здійснення польотів у ВПС, зокрема під час демонстраційних заходів у Львові". Простіше кажучи, винними вважали не лише організаторів Скнилівського авіашоу, але й вище керівництво льотних сил. Було затримано колишнього головнокомандувача ВПС Віктора Стрельнікова, колишнього командувача 14-м авіаційним корпусом (ювілей цього корпусу відзначали на Скнилові) Сергій Онищенко і ще кілька посадовців.

Суд тривав довго і щоразу біля його приміщення збирались родичі загиблих. Спершу півтори сотні, потім трохи більше сотні. Далі рахунок пішов на десятки. Люди чекали рішення, але при цьому ніхто з них навіть не думав про помсту. Принаймні, так тоді казали родичі загиблих.

Зрештою, суд підтвердив висновок прокуратури. А держкомісія з розслідування причин авіакатастрофи додала, що частина провини лягає на керівників місцевої влади, які не передбачили можливості надзвичайної ситуації. За вироком суду, пілоти Топонарь і Єгоров мали заплатити. І не родичам, а державі - 11,45 мільйонів гривень за ... 2 знищені літаки, 50 метрів дроту і 5 бетонних стовпів. Пізніше врахували неспроможність пілотів і суму скоротили до 200 тисяч гривень. Ще по 50 тисяч мали стягнути з інших військових. Касацію потерпілих про зняття з них військових звань суд відхилив.

***

І ще один момент.

Особисто я не знав нікого із загиблих та постраждалих на Скнилові. Але схиляю перед ними голови. Кажуть, що вони - невинно убієнні - потрапили одразу на небо і стали ангелами. Саме тому виставку пам'яті авіакатастрофи назвали „77 ангелів" - за остаточним числом загиблих. Через рік шестеро фотографів показали в Етнографічному музеї 36 фотографій, які виражали біль, втрату та скорботу.

Тоді ж на Голосківському кладовищі освятили могили, в яких поховали неідентифіковані останки жертв трагедії. З могил взяли 77 капсул із землею, які вклали у „Сегмент пам'яті" на Скнилівському летовищі. Сегмент освятили о 12:45, коли літак вдарився у землю. В  цю ж хвилину, в пам'ять про загиблих у Львові замовкла музика, та згадали церковні дзвони. А ранок в усіх храмах розпочали із заупокійної молитви.

***

Те, що не вберегла пам'ять, обов'язково зафіксує статистика. У дні трагедії було відкрито благодійний рахунок жертвам та постраждалим Скнилівської трагедії.

На благодійний рахунок надійшло 12 мільйонів 393 тисячі гривень, 54 тисячі 757 американських доларів, 6 тисяч 841 євро та 30 тисяч угорських форинтів. Але не всі кошти дійшли до місця призначення. Як розповіла мені адвокат Юлія Кульбій-Кухар, яка займалась моральним відшкодуванням постраждалим на Скнилові, проблеми почалися ще з моральним відшкодуванням. "Ми намагалися отримати якісь відомості, але нас адміністрація відправляла у медичні заклади, медичні заклади - в адміністрацію, то все зійшлося на міністерстві охорони здоров'я," - зазначає адвокат: "Відповідно, то були кошти, які були виділені державою. Щодо благодійних коштів, це взагалі залишається таємницею і їхній розподіл ніде ніяким чином не був оприлюднений, просто людям виплатили якісь суми.

Більшість потерпілих отримала по 620 гривень. За словами Юлії Кульбій-Кухар, якщо дивитися по списках, то невідомо, чому одним людям було виплачено 620 гривень, іншим - 1000, а деяким - по 20 і по 30 тисяч. Та й сама адвокат була потерпілою від Скнилівської катастрофи і була надзвичайно здивована, що на її ім'я в банку були перераховані гроші, при чому її про це ніхто не повідомив. 620 гривень вона отримала лише через три роки після того, як кошти були перераховані, оскільки не повідомив жінці про їх надходження.

Для більшості потерпілих, які звертались до Юлії Кульбій-Кухар, залишається таємницею, хто був розпорядником благодійних коштів. Також невідома і доля подальших надходжень. Зокрема, були оприлюднені лише суми, які використали на будівлю каплиці, на купівлю ліків, але ця сума залишається "незакінченою". Тобто, є певні кошти, які на сьогодні невідомо куди були перераховані, і на численні звернення потерпілих, які і сьогодні потребують матеріальної допомоги, жодної відповіді ніхто не надав.

Мало б залишитись ще кілька мільйонів. Куди поділись ці гроші, навряд чи хтось розповість. Родичі постраждалих і загиблих кажуть, що втомились чекати чогось від держави. Та й гроші їм не потрібні, бо хіба ж вони повернуть рідних і близьких серцю людей?

 Фото з сайту www.uno-noldor.at.ua