Славське чи Славсько, Рівне чи Ровно?

Нарешті завершилася крахом крейзова епопея щодо перейменування міста Запоріжжя (вочевидь, на честь Френка Заппи ) на Zappa-рожжя. В ініціаторів цієї вікопомної ідеї, котрих з якогось дива муляла українська літера «і», вистачило клепки, аби цофнутися того дурнуватого ровера.

Французи кажуть, що в них набагато легше змінити статтю Конституції, аніж правопис єдиної літери французького алфавіту. У нас це робиться дуже просто. Коли декілька років тому українську прикметникову назву міста Мукачеве замінили на кацапську іменникову чи то прислівникову форму Мукачево, я не дуже здивувався, бо, як відомо, значна частина закарпатців не особливо палає вогнем українофільства, але коли галицьке селище Славське переінакшили на Славсько, от тут вже є над чим замислитись.

«Верховна Рада тільки що 251 голосом підтримала ініціативу нашої громади по заміні радянської назви селища Славське та поверненню старої історичної назви – Славсько», – повідомив голова Славської об'єднаної територіальної громади. У цьому коротенькому повідомленні голови славської громади, нещодавно оприлюдненому в ЗМІ, аж дві кричущі кацапські граматичні помилки. Хто не знає, російське «только что» перекладається українською не кальковано «тільки що», а «щойно», «тільки-но», а кацапський прийменник «по» в українській мові має відповідники «щодо», «стосовно», «відносно». Це так, між іншим, про тих людей, які ініціюють якісь мовні зміни.

Гей, рівняни чи ровенчани, а чого ви відстаєте від славців чи славчан? Чого не ініціюєте аналогічної кампанії «по заміні» назви Рівне, яка виникла лише у XX столітті, на одну зі «старих історичних назв» Ровно, Рувно чи Ровноє, які існували від першої літописної згадки про місто 1283 року? У період міжвоєнної Речі Посполитої українські організації ОУН, Пласт, Союз Українок почали вживати назву Рівне, утім це було неофіційно, а офіційно ця назва почала фігурувати під час «перших совєтів», я сам бачив поштівку 1940 року з виглядом Рівного і підписом «Рівне». Звісно, Рівне згодом знову стало Ровно, а від часів Незалежності знову Рівне, але його остання назва не є «старою історичною назвою», яку так заходилися повертати деякі територіальні громади.

Також було б напевно непогано мешканцям Верхнього Синьовидного відмовитися від нав’язаної 1946 року совєтами українізованої назви і повернутися до «старої історичної назви», тобто польського Синевидська Вижнього. До речі, старі люди й досі кажуть не Синьовидне, а Синевидсько з наголосом на другому складі.

Було на Львівщині село з гарною історичною і доволі поетичною назвою Жидятичі, а москалі взяли та й переінакшили її на українізовану Гамаліївку («Гамаліє, серце мліє!») Теж неподобство. Або був Германів, а з нього взяли й зробили Тарасівку. Або неподалік Нових Стрілищ з давніх-давен існував хутір з украй романтично-поетичною назвою Руське Багно, а з 1947 року він став називатися Низовий. Чого б не відновити «історичну справедливість» і не повернути хутору стару назву. Або чому б не повернути Квітневому історичну назву Жабокруки…

А якщо трохи серйозніше, то завданням московського комуністичного тоталітаризму було знищити чи спотворити національну пам’ять пригноблених народів, закарбовану в географічних чи топонімічних назвах. Найяскравіший приклад Крим: у часи СРСР, замість споконвічних татарських назв, виникли: Танковое, Тыловое, Резервное, в кращому разі: Орлиное, Лучистое, Солнечногорское, Планерское. Утім щодо Західної України, то тут політика була трохи інакшою, бо в цьому регіоні було дуже багато назв польських і німецьких: Ляшки, Ляховичі, Ляцьке, Ясінка Масьова, Рясна Польска, Маринка Польська, Білка Шляхетська, Білка Королівська, Фельштин, Германів, Кранцберґ, Карльдорф і ще десятки й десятки таких назв. Їх конче треба було замінити.

Звісно, одразу виникло декілька новоспечених кацапо-комуняцьких назв на кшталт Жовтневого, Травневого, Червонограда, Переможного, Красносілля чи Трудолюбівки, але загалом колишні назви українізували, так, наприклад, село Громно чи Грумне Городоцького району 1946 року замінили на Грімне, а Гурне Стрийського району – на Гірне, Бжуховіце стали Брюховичами, Задвуже – Задвір’ям, село Ізидорівку Жидачівського району 1946 року перейменували на Сидорівку, село Зузанівку колишнього Журавнинського району – на Сусанівку, село Юсиптичі Стрийського району – на Йосиповичі, хутір Свентослав Сколівського району – на Святослав, село Тудорковичі Сокальського району 1951 року перейменували на Федорівці. З’явилися й назви, які аж випромінювали українську ідентичність: Тарасівка, Іванівка, Гамаліївка, Шевченкове, Івано-Франкове, Яблунівка, Зелений Гай, Калинівка.

Варто відзначити доволі точні й дотепні українізовані переклади, які комуністична влада зробила з назв німецьких та польських колоній Львівщини. Так хутір Халупки Мостиського району 1946 року перейменували на Хатки, село Фалькенберґ колишнього Добромильського району назвали Сокологірка, а село Розенбурґ – Рожеве. Село Мільбах колишнього Стрілищанського району стало Млинівкою, село Анаберґ колишнього Славського району стало Нагірне, а село Феліценталь – Долинівці. Хутір Феліксівка Стрийського району став Щасливий, хутір Нойдорф Дрогобицького району – Новосілка, хутір Пехерсдорф Сколівського району став Смоляний, село Фалькенштайн Пустомитівського району – Соколівка, а село Дорнфельд Миколаївського району з 1976 року отримало назву Тернопілля.

У зв’язку з поверненням Мукачевому і Славському «історичних назв» виникає надзвичайно цікаве питання щодо назв населених пунктів, які закінчуються на –о. Раніше якось не звертав на це уваги, але для України ці назви характерні загалом лише для її західної частини, головно для Галичини і, можливо, вони виникли тут під польським впливом: Славсько, Олесько, Комарно, Грімно, Кліцко. Кожен може пройтися ґуґл-мапою України, і тут зовсім неважко помітити, що поза Галичиною таких назв обмаль, їх практично немає, але рухаючись далі на Схід, щойно закінчується кордон українського Донбасу і починається Кацапія, одразу на мапі виринають Гуково, Платово, Зверево, Чичерино, Дудкино, а на північ від кордону Чернігівської і Сумської областей – Шебекино, Уразово, Шелаево, Ломово, Волотово. Ну а про Пушкино, Фрязино, Домодедово, Внуково, Хотьково, Ступино і т. д. взагалі нема мови. Схожих назв на болотах напевно не сотні, а тисячі.

Звісно, для цього вкрай цікавого географічно-топонімічного явища, вочевидь, не варто застосовувати формулу: «Совпадєніє? Нє думаю», хоча науковцям мовникам і географам варто було хоча б спробувати пояснити такий дуже цікавий збіг. У зв’язку з цим надзвичайно показовий приклад неодноразових перейменувань села Лозина Яворівського району на Львівщині.

Споконвіку і до 1989 року воно було Лозина, аж раптом 19 вересня 1989 року в розпал демократизації з якогось дива виконком Львівської облради вирішив цю назву переінакшити на кацапське Лозино, ніби це якесь Фрязино. Двадцять один рік мешканці села, вочевидь, плювалися від цієї кацапщини, нарешті вони вирішили звернутися вже безпосередньо до Верховної Ради, і 19 листопада 2020 року село знову повернулося до української назви Лозина, хоча чомусь на ґуґловій мапі воно й далі позначається як Лозино. Хто знає, може колись і мешканці Славського повернуться до українізованої назви свого рідного селища.

А щодо повернення «старих історичних назв», то нічого більш божевільного вигадати не можна, бо тоді у Львові доведеться перейменувати парк імені Івана Франка навіть не на парк Косцюшка, а на Єзуїтський город, проспект Шевченка навіть не на вулицю Академічну, а на Гарбарську, Кульпарківську доведеться перейменувати на Ґольдберґгофську, Замарстинівську – на Зоммештайнгофську, а Личаківську – на Лютценгофську. Можна вже ініціативним групам збирати підписи, бо під час війни, вочевидь, немає більш важливих справ, аніж українські назви міняти на «старі історичні».