Собак повісили на того, хто привів чортів

Твердження, що історія повторюється, є відносним. Ми ж не рухаємося дорогами людей попередніх епох і не маємо справи з випробуваннями, що випали на їхню долю. Теж безпідставно, сидячи перед ноутбуком чи за чашкою кави, клеймувати діячів минулого століття – бо не втримали власну державу, або ж персонажів далекого XVII століття, що стали фігурантами появи на наших теренах, чи не вперше суттєво, московського чинника. Зв’язок з минулим зберігається постійно – десь це визначає нас і наше життя, інколи визначаємо його (свої уявлення про нього) ми. Паралелі між минулим і теперішнім, по суті чи надумані, постійно звучать у публічному просторі. Проте це непроста і серйозна справа. Інколи таке надихає й утверджує в переконаннях, частіше – лиш заплутує, а ще – цього не позбутися.

Найважче з темами, які часто використовують. Наприклад, січень – місяць, що асоціюється з Переяславською радою (1654 рік). Козацтво та Хмельниччина часто ставали стрижневими мотивами для різних, навіть відмінних, наративів. Тому і трактування їх різняться. Гетьмана Богдана Хмельницького вважали ледь не головною фігурою процесу державотворення в Україні в перші роки незалежності. Натомість зараз чуємо обережну, навіть негативну, оцінку його спадщини. Російська агресія проти України особливо загострила це питання. Переяславська рада, навіть за роки незалежності України, теж мала різну «пресу». Як відзвук радянського міфу про «возз'єднання», її трактували позитивно на початках незалежності. Сьогодні, що логічно, цю подію, її значення та наслідки оцінюють більш критично.

Раді не раді

8 січня 1654 року гетьман Богдан Хмельницький та козацька старшина присягнули в Переяславі московському цареві Олексію Михайловичу. Зрозуміло, про «возз'єднання» України та Росії, що пізніше просували імперські та радянські ідеологи, не було й мови. Ні України, ні Росії, в сучасному розумінні, ще не існувало! Гетьман та старшина представляли Військо Запорозьке, а цар, який відмовився домовлятися, а тим більше – присягати, стояв на чолі Московської держави. Про український чи російський народи ще ніхто не чув.

Казки про спільність історії, культури та мови теж недоречні. Під час перемовин сторони користуватися послугами перекладачів. Наступні події показали, що між укладачами домовленості – взагалі прірва. Навіть саму угоду вони трактували по-різному, що свідчить про значні відмінності в політичній культурі, світогляді, цінностях. Усе закономірно. Більшість діячів з «українського» боку виростали і виховувалися в реаліях Речі Посполитої, були підлеглими короля, навчалися в країнах, які ми сьогодні називаємо «Заходом». Діячі з «російського» боку в той час палили книги, вважали друкарів чарівниками і виросли з ординського кореня. До Переяслава у сторін було мало спільного. Переяславська рада також не стала об’єднавчим фактором, хоч і запустила механізм зближення, точніше поглинання.

Не обійшлося і без каламбурів (переяславський «квартал»?). Зокрема, це промова Богдана Хмельницького перед козацькою старшиною, зафіксована в документах Московії. На раді гетьман буцімто звертався до «народу» (очевидно, його «народ» не надто різнився від «народу» Речі Посполитої і складався переважно з козацької старшини, еліти) та пропонував обрати патрона. Вибір між «турецьким царем», «кримським ханом», «польським королем» і «православним государем […] царем і великим князем […] самодержцем усієї Русі» дещо нагадує легенду про вибір віри князем Володимиром. Тобто гра в демократію, коли вже все відомо, а рішення ухвалені. Противників союзу, духовенство з митрополитом Сильвестром (Косовим) зокрема, від голосу «добровільно утримали».

Сюжет з обранням патрона дещо нагадує окремі практики сучасної політики. Тоді маніпулювали нібито можливістю обрати сеньйора. Тепер людьми, позицію та ініціативу яких влада не сприймає серйозно, маніпулюють маніпулюють, вдаючись до інфантильних пропозицій референдумів.

Вакансії в московській політиці

Протекція царя дала Богдану Хмельницькому нагоду вдруге постояти з військами під стінами Львова. Інша частина московських військ у той час шукала «братів» на сучасних білоруських і литовських землях. Звично, були настільки нахабні, що навіть до Вільна, столиці Великого князівства Литовського, заглянули. Ці події варто нагадувати сучасній Польщі. Не вигідна їм залежна від Росії чи поглинута Росією Україна.

Повертаючись до Богдана Хмельницького, попри підтримку московських військ, його виступ не став переможним. Вчорашні союзники швидко розійшлися в поглядах та пріоритетах. Зрозуміли, що говорять різними «мовами» та мають відмінне бачення світу. Для Речі Посполитої згасання Хмельниччини теж не стало перемогою, а переросло у ще більші проблеми. У польській історіографії це означують метафоричним терміном «Потоп». Не лише козацькі і московські війська насувалися на Річ Посполиту в середині XVII століття. «Сприятливою» ситуацією скористалися шведи, які взяли Варшаву і Краків.

Десь тоді цар Олексій Михайлович і забув про союзників. Раптовий розворот у напрямку Речі Посполитої і відмову від попередньої політики з козацькими керівниками не погоджували. Хмельницький побував у ролі «петрушок» і «івашок» – пішаків царя, яких навіть не слухали під час ухвалення важливих рішень. Гетьман переконався, що повернув не туди.

Гойдалки візій минулого та щось корисне

Війна під проводом Богдана Хмельницького та його державотворчі інтенції лягли в основу української національної ідеї. Через Переяславську раду та міфічне «возз'єднання» згадані події стали прийнятними і для радянських ідеологів. Особливо після 1954 року, коли, з нагоди річниці «возз’єднання», УРСР передали Крим. Хмельниччина та Переяславська рада стали ключовим чинником радянської пропаганди. Тим більше, що були спрямовані, у трактуванні агітаторів, ще й проти «панів» – ніхто ж не дивився, які люди були в оточенні Хмельницького (привіт Виговському, Немиричу). Зараз підхід до осмислення цієї епохи, подій та персоналій більш критичний. Хоч і своїх міфів вистачає – щирий українець Хмельницький не поступається Хмельницькому, який боровся за рівність, соціальну та історичну справедливість і хотів вирвати Україну з панського ярма, щоб «возз’єднати» з московськими баскаками, перепрошую, царями.

Минає чергова річниця Переяславської ради. Українці воліли б викреслити цю подію зі своєї історії, але так не можна. «Спільність» і «близькість» України та Росії вилились у війну, спричинену хижацьким імперіалізмом останньої. На Богдана Хмельницького нарікають і звинувачують його у зближенні з Московією. Водночас, як і сто років тому, українські військові формування мають його ім’я. Чи є сенс ходити колами і звинувачувати того, хто не може себе захистити? Хмельницький жив і діяв в інший час, виходив з реалій, які бачив перед собою. Він був стратегом, але – не пророком. Тому не міг передбачити майбутнього. Врешті, якщо серйозно, немає прямого зв’язку між Переяславською радою та засміченою головою Путіна. Його можна вбачати, але таке твердження відносне і не підлягає верифікації.

Якщо історія здатна чогось навчити, тоді мало клеймити діячів минулого, які не виправдали очікувань. Це лиш зворотний бік розмови про те, у кого з діячів минулого узори на вишиванці більш патріотичні. Якщо спадщина діяча, на чиюсь думку, заслуговує негативної оцінки – це варто казати. Проте клеймування – без сенсу. Більше користі з предметних висновків, зроблених на основі досвіду людини. У випадку з Богданом Хмельницьким, це усвідомлення, що вибір союзника – важливе рішення, яке має бути закріплене документально. Не сумнівними домовленостями чи базованими на розмитих формулюваннях гарантіями (таке теж було в нашій історії). Врешті, у непростих реаліях Хмельницькому вдалося побудувати досить ефективну державу. Військо, дипломатія, внутрішня політика… Подібної самоорганізації бракувало представникам українського руху на початку ХХ століття. Є прогалини в кожній із цих сфер і сьогодні.