Собі на умі, або Свято на галері

IQВасиль Расевич, 22 серпня 201347560
Собі на умі, або Свято на галері

Про крайній індивідуалізм українців написано вже чимало. А от проаналізувати пострадянський феномен: думати одне, говорити інше, а робити взагалі щось непов'язане ні з першим, ні з другим - нашим мислителям чомусь не дуже хочеться.

Тайною за сімома печатями залишається, що ж насправді на умі в того чи іншого українського політика, або державного чиновника, що криється за його "непримиренною", або ж надто поміркованою публічною заявою? Додумувати за політиками серйозним аналітикам не гоже, та й гадання на "кавовій гущі" може тільки ще більше заплутати і дезорієнтувати, ніж внести ясність. Хоча напередодні державного свята можна трохи розслабитися і пофантазувати.

Описану вгорі поведінку (мислити-говорити-робити) дехто може вважати віртуозною політичною грою, здатною дезорієнтувати найбільш досвідченого противника, а паркетні розшаркування на публіку – вершиною дипломатичної майстерності. Інші ж можуть потрактувати її як дволикість та схильність до звичайного шахрайства. Обидва підходи рівнозначно надаються для ознакування поведінкових практик української політичної та державної еліти. Проте вся ця публічна гра з кожним прожитим роком все частіше скидається на дешеву аматорську постановку у виконанні старого кріпосного театру. На таких виставах, щоб не зіпсувати собі остаточно смаку, треба наполегливо переконувати себе в тому, що все це не справжнє, а справжнє криється глибоко в головах політиків, в чому вони не завжди здатні признатися навіть собі.

Вперед до світлої мети!

На одній із останніх зустрічей у Львові Яніна Гешелес сказала, що люди об'єднуються в групи заради спільної мети або ідеї, але коли мета досягнута, або ідея примарна, то така група, не будучи в стані реорганізуватися, а тим більше розпуститися, починає деградувати. Щось подібне ми спостерігаємо з нашою тричі об'єднаною опозицією. Взагалі, якщо політична сила починає надто часто вживати якесь слово, треба розуміти – саме цього їй і бракує. Українській Об'єднаній опозиції бракує єдності та чіткої спільної мети. Лідери опозиції більше вже не нагадують лебедя-рака-щуку, бо пруть вони в одному напрямку – до президентського крісла.  Вони радше скидаються на сезонних рабів-галерників, які добровільно (заради омріяного президентства) наказують приковувати себе час-до-часу (в перемішку з відпочинком на Сейшелах) до галери "Україна", сподіваючись опинитись зрештою на капітанському мостику.

Не знаю, чи існують ще в Україні марновірні громадяни, які щиро вірять у добрі наміри  політиків. Напевно існують, бо як інакше пояснити те, що Об'єднана опозиція, не запропонувавши ні однієї нової практичної ідеї, набирає на популярності? Якщо так є через протестні настрої населення проти правлячого режиму Януковича, то це ситуативна популярність, яка обов'язково приведе до чергового розчарування і до ще більшої стагнації. Якщо ж причина цього зросту популярності криється в непоінформованості громадян або на домислюванні, тобто приписуванні опозиційним політикам того, чого вони не збираються робити, то нас всіх чекає неймовірне розчарування. Фактом поки що залишається те, що ніхто з опозиційних політиків тактично не говорить про складні завдання, які постануть перед Україною в найближчому майбутньому. Поки що їм вдається всі негаразди спихати на дії недолугого антинародного режиму. Але критикуючи режим Януковича (заслужено!), опозиційні політики не пропонують ніякої альтернативної програми, окрім механічної заміни "сидільців" у президентському та міністерських кріслах собою любими.

Можливо, для кожного з опозиційних лідерів персонально президентська посада і є найвищою ціллю їхнього життя, але мене не полишає думка, а що далі? Ми вже мали національно свідомого, демократичного та й просто "свого" президента Віктора Ющенка. І чим це все закінчилося? Те ж саме буде із будь-ким, хто бачить президентство як самоціль. Допоки тактикою і стратегією опозиції залишатиметься боротьба за президентське крісло, а не чіткий план докорінного реформування України, доти ми будемо приречені на вічну поразку. Фальшиво поставлена мета неодмінно веде до деградації цілої соціальної групи. На жаль, практика підтвердила, що у кожного опозиційного лідера є своя світла мета – посада президента України. Проблема полягає також в тому, що вона одна, а претендентів від однієї лише опозиції – багато.

Винятковий я

Якщо уважніше придивитися до української об'єднаної опозиції, то виявиться, що всі її лідери мають щось "собі на умі". Розсипаються перед публікою у вічній вірності ідеалам, єдності і монолітності позицій у боротьбі з ненависним режимом, а насправді щось собі комбінують. На Світовому конгресі українців у Львові недавно трапився конфуз. Віталій Кличко дозрів (або так йому порадили політтехнологи) зробити заяву, що він готовий звалити на себе тягар українського президентства. Заява викликала ейфоричні оплески у світових українців, але наклала відбиток печалі на обличчя двох інших лідерів опозиції – Арсенія Яценюка та Олега Тягнибока.

Обидва явно не сподівалися на аж таке нахабство з боку дотепер лояльного колеги. Олег Тягнибок натякнув в інтерв'ю журналістам, що, коли партія скаже "Треба!", то він відповість: "Єсть!", тобто сам влиється в президентські перегони. Правда, не уточнив, яка саме партія дасть йому такий наказ. Можливо та, якій буде особливо залежати на атомізації українських опозиційних сил. Але хто собі ворог? Президентські шанси у нього – примарні, а от можливість покращити свій добробут – ще й яка реальна.

Арсеній Петрович виявився у цій ситуації найпослідовнішим. Він і далі дотримується позиції, що єдиним кандидатом на пост президента України від Об'єднаної опозиції є ув'язнена Юлія Тимошенко. Відомо, що Юлію Володимирівну засудили несправедливо, особливо з огляду на саму процедуру суду. Ситуацію треба негайно виправляти, але це неможливо зробити без докорінної реформи судової системи в Україні, а отже, її не вдасться "направити" шляхом висування кандидатури Тимошенко на посаду президента. Проте, у цій принциповій позиції Яценюка є своє "на умі"... Арсеній Петрович не належить до числа аж таких наївних людей, які не розуміють, що на даний час Юлія Володимирівна в тюрмі, а вибори вже у 2015 році. Нема жодних гарантій, що її звільнять до початку виборчої кампанії. А ще менше надії на те, що з неї знімуть судимість, тож вона зможе брати участь у виборах.

За таких обставин верховна "благодать" має однозначно зійти на кандидатуру самого Арсенія Петровича Яценюка. І тепер, роблячи принципову заяву про Тимошенко, він має на увазі себе. Тобто він хоче забезпечити собі виняткові умови на президентських виборах 2015 року. Ось таке немаленьке "собі на умі" у нашого опозиційного лідера. Тут також треба висловити одну важливу і принципову річ: не можна узалежнювати всю внутрішню і зовнішню політику держави від долі однієї, навіть такої важливої і харизматичної людини, як Юлія Тимошенко. І ще в цій ситуації важливо знати, чому ніхто з опозиційних лідерів не хоче погодитися на вільні і паритетні вибори, чому хочуть шляхом обмежувальних зобов'язань забезпечити собі єдиному виняткове право кандидувати на виборах? Чому це все відбувається шляхом суцільних інтриг один проти одного, а не завдяки конкуруванню програм реформування України?  А змінювати в Україні є що.

Галера "Україна" й інкрустований дебаркадер Януковича

Думаю, мало знайдеться сміливців, які заперечуватимуть, що сучасна Україна – це не чудовий круїзний лайнер, а галера, яка рухається завдяки рабській праці галерників. Мало хто наважиться заперечити той факт, що в Україні насправді відсутні соціальне забезпечення, медичне страхування, цивілізовані відносини між робітником і працедавцем, тощо. Але майже всі погодяться з тим, що в державі відбувається нещадна експлуатація за умов мізерної оплати праці.

Розграбування та експлуатація України відбуваються вахтовим методом. Вахтовики змінюються кожного разу після парламентських  та президентських виборів, тому що грабують, як правило, державний бюджет. Відповідно, вчителі, лікарі, науковці ніколи не дочекаються гідної оплати своєї праці, бо в бюджеті завжди бракуватиме грошей. Єдиний спосіб подолати нужду і приниження – це втекти з галери. Але й тут не все так просто: щоб вас прийняли на інший корабель, ви мусите чимось зацікавити його команду. Ви маєте бути добрим програмістом, фізиком, хіміком, біологом, або ж кваліфікованим робітником. Щорічні втрати України в кваліфікованих людях – просто катастрофічні. В Україні не тільки зменшується кількість населення, звідси втікають компетентні і кваліфіковані спеціалісти.

Про вахтовий метод команди галери "Україна" свідчить і той факт, що найвищі державні посадовці не пов'язують своє майбутнє, і особливо майбутнє своїх дітей з Україною. Син прем'єр-міністра України Миколи Азарова, хоча й умудрився стати народним депутатом, звив собі родинне гніздечко в благословенній Австрії. Із матеріалів преси відомо, що сім'ї братів Клюєвих живуть також в Австрії. Сім'я колишнього віце-прем'єра Бориса Колесникова, за чутками, осіла в Москві. Родина найбагатшого українського олігарха Ріната Ахметова перебивається десь між Ніццою і Лондоном. Всі ці міністри, віце-прем'єри та олігархи в робочі дні тижня заступають на вахту на нашій галері, а на вихідні і свята – повертаються до своїх родин. Їхні діти і внуки ніколи не повернуться в Україну, а це означає, що в Україну ніколи не повернуться капітали, награбовані тут. Україна є такою собі транзитною зоною, де можна вкрасти – і втекти, і вам за це нічого не буде.

Така ситуація є характерною не тільки для вищого керівництва держави, але й для всієї владної вертикалі. Якщо прискіпливіше придивитися до західноукраїнських лідерів, то так само виявиться, що попри гучні націоналістичні гасла, вони подбали для себе про "карту поляка", польське громадянство для дружини і дітей, або ж просто про будиночок в Закопаному чи квартиру у Кракові. Це щоб і від неньки недалеко і щоб собі комфортно, та й майбутнє дітей зробити більш прогнозованим та ясним. А ще заможніші патріоти-націоналісти відправили свої дорогі родини до Канади і вивели туди свої капітали – це і патріотично, і націоналістично, і надійно. Подейкують, що окремі з них і для себе постаралися про канадське громадянство. Але вони однак сподіваються, що до крайнощів не дійде, що не доведеться витирати скупу сльозу під рефрен тужливої пісні "Кру-кру в чужині умру..."

В описаній історії єдиним справжнім "патріотом" своєї землі так і хочеться назвати Віктора Федоровича Януковича. Обоє його синів живуть і процвітають в Україні, а дружина скромно залишилася добувати віку в Донецьку. Все ніби так, тільки президент Янукович і є тим верховним глитаєм, який перерозподіляє державні фінансові потоки так, що його син за два роки став потужним мільярдером, а сам він не перестає дивувати світ розкішними маєтками в Межигір'ї та інкрустованим цінними породами дерева та каменю дебаркадером. Цей злощасний дебаркадер і є метафоричною антитезою до галери на ім'я "Україна". Тут так і хочеться перефразувати класика: "Всі вони в золоті, а ви голі".

Підсумки, на жаль, не втішні. Соціальна поляризація суспільства відбувається такими стрімкими темпами, що соціальний вибух не за горами. Опозиція тішиться протестними настроями, вважає їх своєю потужною зброєю проти режиму. Але соціальні вибухи, як правило, некеровані. І коли повстанці кинуться громити ненависне "Межигір'я" з дорогим дебаркадером, то по дорозі можуть зачепити і розкішні вілли не тільки "режимників", але й опозиціонерів. Бо торжество справедливості на галері не може бути інакшим...

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук