Сольне диво від «дрезденської ляльки»

Основна бойова одиниця бостонського кабаре-панк дуету The Dresden Dolls Аманда Палмер видала цього літа сольну роботу. Без допомоги свого постійного товариша «по зброї» Браяна Вільона їй вдалося створити платівку, яка за відсутності в цьогорічному музично-альбомному запливі таких дів, як Торі Еймос, Нора Джонс, Пі Джей Харві, має всі шанси на те, щоб під кінець року назвати Who Killed Amanda Palmer найкращою платівкою з жіночим вокалом.

Причин для такої сміливої заяви більш, ніж достатньо. Перша і основна - це сама Аманда. В складі свого мінімал-панк-шапіто The Dresden Dolls вона вже давно заробила достатній статус непересічної вокалістки та майстрині сценічного перформенсу. Досить лише прослухати епічні пісні Good Day та My Alcoholic Friends, чи переглянути DVD «Live in Paradise», одразу стає зрозуміло, що маємо справу зі згустком феноменального голосу та бурлескної театральної дії з відтінками нуару найвищої проби. Про причини запису цієї платівки поза межами свого основного місця праці Аманда говорила щось про те, що написала з десяток пісень, надто тихих, щоб зробити з них ще одну главу історії «дрезденських ляльок», тому в аранжуваннях постійно піднімаються на поверхню струнні, а барабани, замість колись багатоправної музичної половини, зайняли своє історичне місце в ритм-секції.

Але не варто чекати, що Who Killed Amanda Palmer буде збіркою колискових, адже вже першим зойком в стартовій Astronau авторка говорить, мовляв, навіть якщо і вся ця історія буде ні про що, то емоцій, кохані, вам не бракуватиме. Одразу береться до робити в маршовій скоромовці Runs In The Family, і вже до кінця платівки сповільнює оберти, лише аби віддихатися. Зате коли вже Аманда робить перепочинок, то видає небесно-ніжні фортепіанні балади в найкращих традиціях ще однієї скаженої співачки, і майже як сама Торі розганяє в кожній маленький кухонний вибух адронного коллайдера, як це можна відчути в Ampersand, Blake Says, Have To Drive, в стібалові над голосом з патефонів та мелодіями з музичних скриньок під назвою What's The Use Of Wond'rin'.

Кабаре, яке так полюбляє Аманда, влаштовуючи на клубних концертах справжні шоу з переодяганнями, театральними постановками, інтерактивними спонтанними імпровізаціями з глядачами, на увесь голос буяє під скажену джазову духову секцію в Leeds United. Цікавим дуплетом звучить Strength Through Music, яка починається як аудіо-урок англійської для психопатів, продовжуючись хриплим шепотом під променистий синтезатор, та Guitar Hero, в якій лише один раз на альбомі гітарі, до слова, жахливо перевантаженій, дозволено спробувати перетягнути ковдру на себе.

Завершується платівка направду геніальною піснею - Another Year звучить пронизливо й так, неначе після цієї пісні вже нічого не буде: пригадуючи любов Аманди до німецького міжвоєнного театру, може здатися, що це одна з фінальних промов котроїсь з героїнь Брехта, яка має видавити сльозу навіть з тих, хто сидить в ложах, але коли придивитися і прислухатися, то саме там Палмер вже не грає, а, змивши грим і здавши реквізит, розповідає щось таке своє-своє.

Who Killed Amanda Palmer насправді дуже осіння робота. В ній багато дощової туги, нестримного вітру, зимних вечорів і похмурих ранків. Навіть хриплий голос Аманди, здається, має причиною кілька нічних прогулянок під акомпанемент жовтневих приморозків. Панянка Палмер, переживши кільканадцять епохальних весняно-літніх моментів буяння і росту в The Dresden Dolls, знову переживає осінній смур і так ніби ненавмисне волає на все горло: «Who needs love?», та ще й так, що навіть Кейт Буш би позаздрила. У свої майже 33 Аманда вже добряче натрудилася і має перший шанс зібрати свої плоди, такі стиглі від мелодійного сонця, і такі соковиті від поетичного таланту, і такі рясні від невтомної роботи цієї «дрезденської ляльки», яка не відомо як встигає займатися режисурою, писати сценарії, грати в постановках, гастролювати клубами Європи з Браяном, та ще й чемно відписувати всім своїм фанам в блозі.

Після прослуховування платівки, як після хорошого червоного сухого вина, залишається отой післясмак, терпкість на язику, легенький шум в голові та невідомо чого хочеться: чи то на столах танцювати, чи спокійно дивитися, як тліє вугілля в тому місці, де ще недавно палахкотіло багаття.

Наприкінці пісні The Point Of It All чути, як звукорежисер говорить Аманді «Perfect! Perfect!». Залишається лише погодитися з ним і повторити: «Перфект, Амандо! Перфект!»

Фото зі сайту electricityandlust.wordpress.com