Сором’язливий авторитаризм – 2
IQ

Сором’язливий авторитаризм – 2

Логіка міщанина полягає у нехитрій тезі, що поки проблеми не видно – її немає

Яків Яковенко, 5 лютого11890

У попередній частині статті я звернув увагу на сором’язливу роздвоєність сучасних адептів авторитарних та тоталітарних ідеологій, що спираються на історичні приклади здебільшого із першої половини ХХ століття. Йдеться про те, що заклики до реалізації власної політичної програми межують у цих людей із запереченням того, що така політична програма колись була реалізована. Ба більше, згадки про ефективність цих режимів у реалізації такої програми сприймаються як образа чи наклеп із боку опонентів.

Але чому так відбувається? Звідки така сором’язливість? Припущень щодо цього може бути безліч. Жодне з них не описуватиме усіх випадків, але кожне може стати основою для окремого дослідження. Нижче я запропоную одну з можливих пояснювальних схем, яка не претендує на універсальність.

Як на мене, варто запитати, до якого суспільного прошарку у першу чергу звертається відповідна політична ностальгія і з якого прошарку рекрутуються активісти цих рухів та організацій. Я дотримуюся тієї думки, що прибічники авторитарних та тоталітарних проектів спрямовують свою програму зовсім не до уявних «пролетаря» чи «надлюдини». Натомість, вони звертаються до образу класичного міщанина, з якого гостро кепкували як Карл Маркс, так і Фрідріх Ніцше – філософи чиїми іменами прибічники згаданих проектів так люблять прикриватися.

Що ж це за образ такий? Яке тільки значення у слово «міщанин» не вкладали. Хтось протиставляв міщанство та аристократизм, хтось твердив, що міщанину притаманна самовпевненість, відсутність сумніву та потреби пізнавати світ. Хтось говорив про прагматичність міщанина та гонитву за матеріальним, хтось – про святенництво та лицемірство. Епоха, країна та авторський задум наповнював це слово різними відтінками. Мені хочеться додати до переліку рис міщанина таку – експансивний конформізм.

Міщанин безмежно розширює простір свого комфорту. Його впевненість щодо власного життя базується на знеціненні інших життєвих практик та стратегій. Сама наявність у публічному просторі помітних носіїв відмінного – дратує міщанина. Наявність бездітних жінок дратують жінок, котрі зробили вибір завести дитину (може бути й навпаки). Наявність у публічному просторі гомосексуальних чоловіків змушують міщанина сумніватися у власній маскулінності. Перелік того, на що міщанин поширює зону свого комфорту та того, що його може дратувати, обмежена лише його соціальним досвідом.

Також міщанин часто не може відрізнити причину від наслідку, не бачить різниці між проблемою та її видимим проявом або симптомом. Бідність, старість, каліцтво, нещастя тощо – є чимось непристойним з погляду міщанина. Його мораль та логіка полягає у нехитрій тезі, що поки проблеми не видно і про неї ніхто не говорить – проблеми немає. Для нього людина, котра звертає увагу на проблему, мало відрізняється від людини, котра проблему створює.

Міщанин просить прибрати, наприклад, людей з інвалідністю із громадських місць, бо відчуває з приводу таких людей дискомфорт. Можна пригадати ситуації, коли люди з проблемами зі здоров’ям чи інвалідністю не могли придбати абонемент до басейну та спортивного залу. Наскільки це був результат того, що інші клієнти скаржилися, а наскільки наслідком уявлень власників про те, що може відлякувати клієнтів – важко сказати.

Такий дискомфорт може бути спричинений відчуттям провини, страхом опинитися на місці іншої людини, нагадуванням про жахи світу або просто відчуттям роздратування через неприємний запах чи через власну нехитру соціально-економічну теорію, у межах якої в усіх негараздах винні безхатьки чи, наприклад, євреї. Німецький міщанин міжвоєнного часу акцептував ідею, що його економічні нещастя (та відчуття сорому за поразку в І Світовій війні) спричинені євреями. Це стало одним з факторів перемоги тієї політичної сили, яка пропонувала усунути євреїв з виднокола міщанина.

Сьогодні кожної зими соціальні мережі вибухають (міщанськими?) міркуваннями про те, які безхатьки лихі та як від них погано тхне, що вони «окуповують» підземні переходи та вокзали. Міщанин помічає проблему бідності лише тоді, коли холод жене людей без квартири до публічного простору. І він не здатен відрізнити хворобу від симптому, провину від жертви. Соціальна проблема в його уяві перетворюється на свідомий вибір та наслідок негативних рис індивіда (див. статтю «Звинувачення жертви»). Він вимагає щось дуже просте і логічне в межах власного світогляду – прибрати (проблему з очей?). Якась дитяча жорстокість, брак глибини та розуміння, нездатність брати на себе відповідальність за ближнього та страх перед реальністю – ось що характеризує міщанина.

Проте міщанин сам по собі не є злом, за певних умов він може діяти як справжній герой, котрий дивує нас запасом своєї мужності, міцності, принциповості та жертовності. Чарівну казку про гобіта та трилогію «Володар перстнів» можна прочитувати через призму перетворення міщанина, маленької людини на людину велику, котра зберігає любов до побутових дрібниць та радостей життя, але долає обмеженість власного світогляду.

Лише загальна дегуманізація суспільства робить з міщанина звичайного співучасника злочинів. Але навіть тоді він не хоче знати, яким чином зникають з його щоденності небажані у його картині світу об’єкти. Він хоче вірити, що селяни щасливі у колгоспах, політичні злочинці перевиховуються через трудотерапію, слабкі діти самі померли у пологових будинках, а євреї переселені на Мадагаскар. Вони хочуть у це вірити і тому вони у це вірять, як вірять люди у те, що фільм «Кубанські козаки» показує справжнє життя у колгоспі.

Можливо, саме тому промоутери тоталітарних та авторитарних політичних проектів сьогодні приречені на описану вище роздвоєність і сором’язливість: вони заграють з колективним міщанином, вони лестять та звеличують його, пропонують тому прості рецепти від усіх негараздів, заспокоюють сумління та перекладають відповідальність на когось іншого.

Але відповідальність – це частина суб’єктності. Авторитарні та тоталітарні проекти пропонують міщанину перекласти відповідальність на когось іншого та відмінного, а його власну суб’єктність прагнуть забрати собі. Внаслідок такої транзакції єдиною, врешті, опцією збереження суб’єктності лишається опція спротиву та спокути.

Чимось невловимо нагадує угоду із дияволом.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Останні новини
Залиште відгук