Строкатий пейзаж
IQ

Строкатий пейзаж

Розмаїття львівських спільнот і середовищ

Іван Лучук, 26 липня 730 0

Спільноти та середовища «суть ріжні і розмаїті», як казали ще у мої шкільні роки. Були вони і раніше, в різні часи. Є вони і тепер. Власне кажучи, відмінність між поняттями «спільнота» і «середовище» – незначна. Найпростіші їхні визначення приблизно такі. Спільнота – це «група людей, які з будь-якої причини відчувають досить спільного між собою, щоб мати спільні прагнення, цілі та структури», а середовище – це «сукупність людей, зв’язаних спільністю життєвих умов, занять, інтересів тощо». Група чи сукупність людей – різниця невелика, згодьтесь. Можна сказати, що група – вона і є група, тобто є меншою численно від сукупності. Тож спільнота також може бути меншою численно від середовища. Але яке це все має значення «в решеті решет», як писав Назар Гончар. Тож не розрізнятиму принципово спільноти й середовища, а вживатиму в цьому сюжеті слова на їхні означення – спорадично, як випурхуватиме з-під пучок пальців, клацаючи по клавіатурі.

Якщо Львів є «містом міст», пупом Землі, «наймістішим із міст», зрештою, моїм рідним містом (де народився й живу, не збираючись із нього десь на довше потикатися), то й конечно логічно, що мова йтиме саме про нього. Хоча й інші міста в такому сенсі тягнуть ковдру на себе. Але (як правило) з уст і з-під пера їхніх (тих міст) автохтонних мислителів-оспівувачів. От зовсім нещодавно мій приятель дрогобичанин Леонід Гольберґ вжив формулювання, що саме Дрогобич є «столицею світу». Кожен хвалить своє, зрозуміло, це природно. Але Льоня вчасно, із властивим йому почуттям гумору, зрезонував це визначення цитатою філософа Олександра П’ятигорського: «Те, що Дрогобич – столиця світу, відомо навіть дурневі. Якщо, звичайно, він не з Чернівців».

Є сила-силенна львівських спільнот і середовищ, до яких я цілком не причетний, навіть не підозрюю про існування більшості з них, либонь. Тут згадаю лише про деякі, про які знаю або до яких був чи є причетним хоч скраєчку.

Перш за все, звісно, про письменницьке середовище. Існує воно так чи сяк, як же без нього. Я виріс у письменницькій родині і сам став письменником, від цього таки не вивертишся. Існує плебейське розуміння, що письменником є той, хто належить до Спілки письменників. За часів мого дитинства та юності це, частково й відносно, мабуть, так і було. Я б сам до тієї Спілки письменників ніколи не вступав, знаючи її зсередини ще змалку. А тепер і поготів. Заходжу в їхнє приміщення на вулиці Соломії Крушельницької вкрай рідко, лише за конечної необхідності. От нещодавно був там на презентації книжки Мирослава Лазарука про Ігоря Римарука «Забуті письмена». Але це книжка мого чернівецького колєґи про покійного мого близького друга. Перебування там знову справило на мене гнітюче враження, та менше з тим. До організації літературного процесу і я був причетним. І коли вів рубрику «Парнасленд» у львівській газеті «Ратуша» на початку 1990-х років. І як координатор Львівського регіонального відділення (найактивнішого і найчисленнішого після київського) Асоціації українських письменників, кілька років наприкінці минулого тисячоліття і кілька на початку нинішнього.

Останніми роками не так потужно контактую із різними письменниками, як то було раніше. Та все ж контактую, без того ніяк. Нещодавно провідував Віктора Неборака (разом із братами Саєнками – моїм близьким колєґою Юрком, і Андрієм, Вікторовим однокласником). Буквально кілька днів тому зайшов у гості до Миколи Євгеновича Петренка, подарував йому щойно видану книжку про мою Маму «Завалівськими стежками Оксани Сенатович», де використано два його матеріали. Микола Євгенович «зреваншувався», подарувавши мені свою книжку «Мої усміхнені слова». Ще декого вряди-годи бачу, хто ходить Львовом або відвідує певні літературні акції, на які я потрапляю спорадично. Коли б мене спитали, чи належу я до письменницького середовища, то відповів би, що, безумовно, належу. Але уточнив би з гумором, що у Львові письменницькі середовища «суть ріжні і розмаїті», як вже було сказано на початку сюжету.

Мистецьке середовище або ж художницьке – це взагалі конгломерат, який складається з розмаїтих спільнот. Якоїсь навіть уявної чи умовної єдності там бути й не може. Бо художників у Львові разів у сто більше, ніж письменників, а то й у тисячу разів. У мене є серед колєґів і приятелів чимало художників. Загалом від ранньої молодості я поблукав по художніх майстернях чимало, було випито там декалітри алкоголю, переговорено мільйони тем, та й здійснено чимало задумів. Тепер таке трапляється хіба як виняток, але таки трапляється.

До театрального середовища я був тісніше причетний від самісінького початку дев’яностих років, коли був у Спілці театральних діячів головним редактором часопису «Театральна Бесіда» (за мого понад річного редакторства вийшов лише один, пілотний номер часопису, подальшою його долею не цікавився). До театрів ходив і ходжу. На початках театру Курбаса не пропускав жодної їхньої вистави, деколи днював і ночував у їхньому театрі. За кулісами чи в гримерках різних театрів провів чимало часу, за забавами, лямурами чи «буханням» (переважно за всім на купу). І далі цікавлюся театром, маю навіть театральні прожекти.

До академічної спільноти належу від кінця 1992 року, відколи працюю безперервно в лоні Національної академії наук України. У ньому є і мікросередовище нашого тепер вже Інституту Івана Франка, одним із головних облич вже понад чверть століття мене називають (а я скромно й роблено посміхаюсь). Від кінця вісімдесятих років так чи інак належу до спільноти НТШ (Наукового товариства імені Шевченка у Львові), був його «співвідроджувальником», протягом років активним у Комісії всесвітньої літератури (під орудою Роксоляни Петрівни Зорівчак). Певним чином належав до середовища «Товариства Лева», в літературно-музичній секції (чолував там Іван Задорожний), там виник задум видавати газету, яку я і видав – газету «Зупа» (квітень 1990 року, один пілотний випуск п’ятитисячним накладом, в який я вгаратав сливе усі свої заощадження, за які міг тоді придбати принаймні дві машини «Волга», і прогорів на тому). Належав до спільноти (саме так там і номінується) УКУ, бо від 1995 року викладав у Львівській Богословській Академії граматику церковнослов’янської мови (в українській, івано-лучуківській редакції), згодом ЛБА була перейменована на Український католицький університет (паралельно з основною роботою я там пропрацював до 2007 року). Зрозуміло, був причетний і до університетського середовища. Бо закінчив Львівський університет, і захистив там на спеціалізованій вченій раді і кандидатську, і докторську дисертацію. Мав і маю там купу приятелів.

Ще про інші спільноти та середовища можна розповідати «звідси і до ранку», але я вчасно гальмануся (за лімітом обсягу публікації, зрештою), згадаю ще лишень про одне з актуальних «моїх» середовищ. Існує таке середовище «На Франца», до якого я частково причетний вже десь років із п’ять. «На Франца» – це локус, який має конкретну дислокацію. Офіційно це називається «Цісарська кава», це кнайпа на вулиці Академічній, точніше – на проспекті Шевченка, 7-Б, навскоси від гастроному «Протяг». Спереду – проїжджа частина Академічної, ззаду – газончик із «газовою конторою», з одного боку – «McDonald’s», з іншого – цигарковий кіоск. Столики з кріслами стоять на вулиці, є і доволі широка розкладна парасоля-дашок із рекламою Coca-cola. Проте «На Франца» – це все ж і насамперед середовище, певна метафора атмосфери, в якій вирує життя пияцької еліти Львова, «аристократів духа», яких поєднує алкоголь, але не владарює ними. Далеко не всі співучасники «на-францівської» спільноти вживають алкоголь. Дехто справді вживає більше, дехто зовсім трохи, а дехто може і не вживати, взагалі чи тимчасово (я от, наприклад, вже майже рік алкоголю не куштував, навіть забув вже, який він на смак). Незаперечним «авторитетом» цього середовища, його «альфа-лідером» є Мирон Ґудз, якому нещодавно виповнилося 80 років. «Пан Меценас» (до пенсії він все життя працював правником, адвокатом зокрема) і далі сповнений життєвої енергії, має неперевершене почуття гумору, шалену «мудрість голови» (як висловлюється Сьвірок, один із персонажів середовища), багатющий життєвий досвід і дар оцінювати ситуації та давати ультракорисні поради. Середовище «На Франца», перебуваючи у відносній стаґнації, все ж подає ознаки активності, там таки щось постійно відбувається. Зрештою, про це все йтиметься у моєму новому романі «На Франца», тоді й проясниться краще, коли він вийде друком.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук