Суд пам’яті: матеріальна складова

Масове виселення сотень тисяч українців з території Польщі до Української РСР у період з 1944 по 1951 рік фактично було забороненою темою. Як наслідок, цю сторінку історії України досі мало усвідомлює українське суспільство.

Історикам та громадським організаціям, що об’єднують примусово переселених та їх нащадків, протягом періоду незалежності України доводиться будити сонну свідомість держави, що виливається у спорадичні спроби зафіксувати у пам’яті те, що сталося. Та поки що це до бажаного результату не привело. Держава й далі дрімає у напівбезпам’ятстві.

Евакуація чи депортація?

Переміщення населення з польсько-українського пограниччя тривало з 1944 по 1951 рік і мало три етапи.

На першому етапі переселення відбувалося на підставі угоди між урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного Визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 року.

«У 1944-46 роки було переселено до УРСР близько півмільйона етнічних українців. У період з 1944 по 1945 рік переселення було напівдобровільним. Треба визнати, що частина людей з Холмщини, Лемківщини, маючи ліві погляди, сподіваючись кращого життя, переселялася в УРСР. Проте з 1945 по 1946 рік акція набрала насильницького характеру», - вважає завідувач Центру досліджень українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України професор Микола Литвин.

У 1947 році під час операції «Вісла» на західні і північні землі Польщі з українсько-польського пограниччя було переселено ще 150 тис. українців. «Акція була насильницькою. Це етноцид щодо українців з боку польської комуністичної влади. Польськими аргументами було те, що українців переселяють, щоб зменшити вплив УПА, і розбудовувати Народну Польщу. Проте чисельність УПА на землях, з яких виселяли тоді українців, була малою, й УПА не становила реальної загрози для польської держави», - зазначив М.Литвин.

Третя хвиля переселення відбулася, відповідно до договору між СРСР і польською Республікою «Про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року. За цим договором, з території колишнього Нижньо-Устриківського та частин Хирівського та Стрілківського районів колишньої Дрогобицької області, переданих Польській Республіці, було примусово виселено в південні області УРСР 32 тис. українців і членів змішаних родин.

М.Литвин прокоментував ZAXID.NET: «Деякі польські історики стверджують, що тодішнє керівництво Польщі діяло самостійно в інтересах своєї держави. Проте я вважаю, що польський уряд діяв не самостійно, а коригував свої дії з Кремлем. Про це свідчать зокрема візити кремлівських зверхників до Любліна, Варшави».

Історик, до речі, теж нащадок переселенців, вважає, що українська держава мала б на юридично-правовому рівні визначитися у ставленні до подій згадуваного періоду, а відтак мати державну політику щодо збереження залишених у Польщі пам’яток української культури та щодо переселенців і їхніх нащадків.

Складається враження, що усвідомлюють це в Україні лише ті, кому це болить – хто сам прямо або як нащадок постраждав від того повороту історії. Історикам та громадським організаціям, що об’єднують примусово переселених та їхніх нащадків, протягом періоду незалежності України доводиться будити сонну свідомість держави, що виливається у спорадичні спроби зафіксувати у пам’яті те, що сталося. Та поки що це до бажаного результату не привело. Держава й далі дрімає у напівбезпам’ятстві.

На підступах до закону

У період з 2001 по 2008 року з’явилося п’ять, відомих автору, законопроектів, скерованих на вирішення проблем виселених Українців. Усі вони передбачали визначення статусу осіб, що зазнали переселення як депортованих, примусово виселених. І чотири з них передбачали, що цим було порушено права і свободи людей. Українська держава за цими проектами мала б надати державні компенсації за моральну та матеріальну шкоду, яку українці зазнали під час їхнього примусового виселення за етнічними ознаками. Жодного із цих проектів не ухвалено. Бракує підтримки народних депутатів. Також ні 2003 року, ні 2005-го (року підготовки до 60-річчя примусового виселення етнічних українців з території Польщі) не знайшлося достатньої кількості голосів у ВРУ для проведення парламентських слухань з цього питання.

Визнання зобов’язання

Єдиний ґрунтовний і незворотній крок, який вдалося зробити Україні у цій справі, – це публікація угоди між урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного Визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 року в «Офіційному віснику України» 24 травня 2006 року, в рік, коли сповнилася 60-та річниця примусового виселення етнічних українців з території Польщі.

Як стверджує адвокат об’єднання «Козаков і партнери», координатор громадського об’єднання «Гармонія і порядок» Дмитро Гудима, цим держава Україна визнала правонаступництво за зобов’язаннями у цій угоді УРСР, як сучасна Польща визнала правонаступництво за зобов’язання тогочасної Польщі, серед яких чільне місце займає забезпечепення майнових прав переселенців.

У статті 1 Загальних положень угоди сказано: «Уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки заявляв, що евакуйовані на територію Української Радянської Соціалістичної Республіки розміщуються, згідно з їх бажанням або в колгоспному господарстві, або наділяються землею для ведення одноосібного господарства в розмірах не менших ніж ті, якими вони користувались до евакуації, але не більше 15 га на одне господарство. Селяни, які переселяються на територію Української Радянської Соціалістичної Республіки, якщо вони навіть і не мали землі на момент евакуації, в разі їх бажання будуть наділені землею на загальних підставах».

Опис майна

Перед евакуацією проводили опис майна, що залишалося на території Польщі. До опису вносили інформацію про нерухоме і рухоме майно: будинок, землю, реманент, худобу із зазначеною вартістю в карбованцях у тогочасних цінах. Проте вартості землі не вказували, лише площу ділянки.

Ці описи мали складати у чотирьох примірниках: по одному для представника УРСР та Польщі, один – для переселенця, та один – для архіву. Опис, виданий людині на руки, мав бути підставою для набуття нового майна в УРСР. Однак, за свідченнями переселенців і їхніх нащадків, у багатьох випадках люди прибували в Україну у повоєнний час без будь-яких документів, і, не маючи згадуваних описів, не могли виставляти майнові вимоги.

Оцінити, наскільки поширеною була ця ситуація, можна за прикладом юридичної кампанії, яку 2007 року розгорнули ГО «Гармонія і порядок» та АО «Козаков і партнери»: з-поміж майже 2 тис. осіб, які звернулися за консультаціями, як вимагати в сучасної України відшкодування втраченого в 1944-1951 роках майна, лише у двох осіб, за інформацією Д.Гудими, були оригінали описів, які колись видавали переселенцям на руки.

Варто зазначити, частина людей таки отримала в УРСР квартири, хатини з ділянками. Про кількісні виміри і про якісне співвідношення залишеного майна в загальному говорити не доводиться, - все індивідуально, і потребує архівних розвідок.

Шлях до суду

Проте наявність широкого кола громадян, які вважають свої майнові права порушеними залишається великою.

У 2007 році АО «Козаков і партнери» виступило ініціатором юридичної кампанії, наслідком якої мала б стати компенсація переселенцям та їхнім правонаступникам збитків, завданих переселенням. Йде мова про прямі збитки – майно, залишене на території Польщі, та земельні ділянки.

Д.Гудима поінформував, що за короткий період надійшло близько 2 тис. заяв від громадян різних областей України - Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Рівненської, Запорізької, Дніпропетровської, Одеської, Херсонської.

«Це питання широко резонансне. Було переселено майже півмільйона людей. У них є значна кількість нащадків. На сьогодні це питання торкається понад 1 млн осіб, – поінформував адвокат. – Ми проводили роботу з істориками, науковцями-краєзнавцями, і встановили, що насправді обсяг компенсацій, які б держава Україна мала здійснити переселеним особам та їх правонаступникам, є дуже великий».

Розмір відшкодувань

Адвокати замовили експертний розрахунок грошового еквіваленту карбованця СРСР 1944-1950-х років. Судовий експерт Бабик Дарія та заслужений оцінювач УТО, директор ТОВ «Гал-світ» Ігор Гохбер розробили цілу методику такого розрахунку. Вони провели перерахунок вартості карбованця, на основі еквіваленту золота.

На початок березня цього року грошовий еквівалент 1 карбованця УРСР з 1 січня 1944 року по 28 лютого 1950 року у гривнях становив 41,92 грн. А грошовий еквівалент 1 карбованця УРСР з 1 березня 1950 року до 31 грудня 1951 року – 55,54 грн.

Для уявлення про можливі розміри відшкодувань Д.Гудима навів приклад сім’ї: «Вартість залишеного майна на той час становила 4600 карбованців. Якщо перевести вартість карбованця на сьогодні в гривні, то виходить, що Сорочинські залишили майна більше, ніж на 160 тис. грн».

АО «Козаков і партнери» з-поміж 2 тис. звернень відібрало 15 справ і подало 15 позовів у Печерський районний суд Києва. «Ми обрали радикальний спосіб – через звернення до суду вимагати повного відшкодування вартості втраченого майна від держави України, адже держава сама не запропонувала усім відшкодування. З іншого боку, якщо держава вважає, що надала певній особі таку компенсацію, то має у суді надати архівні документи як докази цього», - прокоментував Д.Гудима.

І хоча справи взяли різні судді, реакція була однакова. Судді у всіх справах винесли ухвали про залишення позову без розгляду, одразу в них вписуючи, що позов є необґрунтований. «Суди відмовляють у компенсації з підстав, що можуть бути легко зняті, якщо б уряд постановив порядок здійснення таких компенсацій», - зазначив Д.Гудима.

Тому ГО «Гармонія і Порядок» та АО «Козаков і партнери» розробили проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку виплати компенсацій за майно, залишене в 1944-1951 роках на території Польщі особами, евакуйованими на територію УРСР» та проект такого порядку, який передбачає судовий варіант звернення до держави за компенсацією за втрачене майно.

Пропозиція для уряду

Cпільне звернення від ГО «Гармонія і порядок» та АО «Козаков і партнери» з проектом постанови 3 березня 2010 було надіслане до Кабінету Міністрів.

Звернення було отримане уповноваженим представником КМУ 5 березня 2010 року. Таким чином останнім днем для надання відповіді на звернення буде 5 квітня 2010 року. Проте жодної відповіді не надійшло.

«Якщо відповідь в найближчі дні не надійде або надійде, але буде неповною, ми будемо звертатися до СБУ або Генеральної прокуратури України, які вправі притягувати до відповідальності посадових осіб, які мали розглядати це звернення, – прокоментував Д.Гудима. - Відповідно до закону «Про боротьбу з корупцією», ненадання відповіді на звернення громадян є порушенням спеціальних обмежень, що встановлені для державних службовців й інших осіб, що виконують функції держави».

Наразі – малоймовірно

Проте якщо дивитися на економічний бік справи, і враховувати теперішні досить важкі економічні умови в країні, виглядає малоймовірним, щоб уряд ухвалив рішення започаткувати таку широкомасшбатну соціальну кампанію. Старший аналітик програми «Соціальна економіка» Міжнародного центру перспективних досліджень Олександр Жолудь прокоментував ZAXID.NET: «Я вважаю, що в найближчій перспективі українці, які постраждали від примусового переселення у 1944-51 роках, навіть якщо отримають формальний статус депортованих, навряд чи зможуть отримати матеріальну компенсацію від держави. Ми маємо багато різних груп населення, яких спіткали лиха в останні десятиліття, які втрачали не лише майно, а й годувальників через це, - репресії, Чорнобиль, Афганістан. Тобто маємо багато людей, які не отримали компенсації від держави. Діючі соціальні програми протягом часу незалежності України реалізуються в умовах обмеженого фінансування, вони фінансуються частково. Навіть зараз, понад 65 років після Другої світової війни, можливість забезпечити ветеранів квартирами є обмеженою. А чи всі вони дожили до цієї дати?»

Він додав: «Ті, хто порушує тему визнання прав переселенців, роблять корисну справу, адже ці питання є забутою сторінкою історії. Саме їх визнання є найбільш важливою темою. І звісно, бажано було б компенсувати цим людям і їхнім нащадкам, завдану шкоду. Однак поки що на це грошей немає».

Досвід Польщі

І тут може бути застосований досвід Польщі. Зазначимо, що в Польщі ситуація з відшкодуванням втраченого переселенцями майна виглядає по-іншому. Хоча цей процес не був простим і гармонійним. «Польща, починаючи з 1946 року, певним чином намагалася виконати свої зобов’язання перед переселенцями, що випливають з угод 1944 року. Для цього були передбачені певні механізми. Зокрема «забужанські» переселенці мали право на отримання земельних ділянок із земель державної власності. При цьому отриманні відбувалося зарахування вартості майна, яке люди залишили під час переселення, - повідомив ZAXID.NET координатор адвокатської експертної групи «Конвенція-50» і співзасновник ГО «Гармонія і Порядок» Сергій Рабинович з цього приводу. - Однак що далі проводилися компенсаційні процедури, то більше держава переконувалася у тому, що у бюджеті вільних коштів для виконання цих зобов’язань бракує. Відтак наступні дії польської держави зводилися до того, що права переселенців на отримання компенсацій вартості залишеного під час переселення майна починали певним чином обмежуватися. Зокрема різними засобами обмежувалася участь переселенців у компенсаційних аукціонах. Їх фактично не допускали до участі в цих аукціонах. Неодноразово приймалося законодавство, що обмежувало права переселенців на отримання компенсацій».

Прецедент Європейського суду з прав людини

Заслуговує уваги позов Єжи Броньовського, який 1996 року звернувся до Європейського суду з прав людини, покликаючись на те, що держава не спромоглася забезпечити компенсацію втраченого його бабусею майна. Він стверджував про порушення статті «Захист права власності» Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Специфіка ситуації була в тому, що у такому ж становищі перебувало ще близько 80 тис. осіб, громадян Польщі. До Європейського суду з прав людини було подано ще 167 заяв аналогічного змісту.

У червні 2004 року у справі «Броньовскі проти Польщі», Європейський суд з прав людини виніс рішення на користь позивача. Суд постановив, що Польща повинна була або шляхом ухвалення належного законодавства та адміністративних рішень забезпечити відповідним особам реальну можливість отримати нерухоме майно як компенсацію колись втраченого або надати їм еквівалентну грошову компенсацію.

З грудня 2006 року у провадженні Європейського суду з прав людини у Страсбурзі перебуває справа за позовом українського громадянина Боровика О.М. та інших до держави України про відшкодування витрат, пов’язаних з евакуацією. Позитивне рішення Європейського суду могло б стати прецедентом для юридичного вирішення питання щодо відшкодування матеріальних збитків всім депортованим українцям.