Свобода – це життя в гідності

Свобода є життям в Бозі, життям, яке відповідає Божому призначенню для людини. Можна інакше сказати – життя в гідності. Цю свободу здобувають парадоксально – відрікаючись себе самого. І це таїнство – парадокс.

13 травня у Львові в Українському Католицькому Університеті (УКУ) відбулося вшанування пам'яті відомого українського журналіста, есеїста, засновника культового тижневика «Post-Поступ» Олександра Кривенка. У пам'ять про Сашка його друзі щороку на його уродини організовують Лекцію Свободи та присуджують премію його імені журналістові - носієві вартостей, які плекав О.Кривенко.

Цьогоріч її отримав Марцін Войцєховскі - журналіст і публіцист польського видання «Gazeta Wyborcza», а Лекцію Свободи на тему «Парадокс і Таїнство свободи в Святому Письмі і в Божому Слові» прочитав ректор УКУ о. Борис Ґудзяк.

Текст виступу о. Бориса Ґудзяка ZAXID.NET пропонує вашій увазі.

«Мені приходиться виступати чи не щодня перед різною публікою різними мовами. Якось так дивно мені признатися, що я перед цим виступом хвилююся і хвилювався, як рідко коли. Навіть не хвилювався тоді, коли Папа Римський був на іподромі. В інший спосіб я переживав два тижні тому, коли перед шістдесятьма мільярдерами я старався випросити 10 мільйонів доларів на розбудову університету. І я наперед дякую, бо хочу сказати «Парадокс і Таїнство свободи в Святому Письмі і в Божому Слові» із таким маленьким диспутом, як ми можемо плекати свободу.

І ще до вступу я б хотів поділитися тим, що я вдячний за запрошення, бо це є нагодою для мене якось так зазнайомитися з Олександром Кривенком, з яким наші стежки не дуже перехрещувалися. Ми були в одному просторі, львівському, в 90-х роках - я з Олександром, але знайомився я з ним, читаючи про нього. І я думаю, це початок мого знайомства, початок подиву його свободи, яка, не знаючи його родинних обставин, чинників, які обумовили його характер, я мушу констатувати, що це, мабуть, був особливий дар, а до цієї свободи ми остаточно дійдемо.

За словником біблійних понять, «свобода», яка по-грецьки звучить «елеутерія», має досить такий чіткий свій потік - «елеутерія», «елеутерос» - вільна, незалежна людина, «елеутероо» - освободжувати, визволювати, має, як біблійний термін, свою історію в грецькій класичній спадщині. Передовсім, це є політична свобода, це незалежність первозданних греків, це можливість розпоряджати самим собою, зокрема, в противенстві до рабства.

«Елеутерос» - це вільна, незалежна людина, яка господарює своїм майном, але передовсім своєю особою. В переносному значінні тут нюанси шляхетності духа, відвертості, щирості, а також нюанси з таким легким негативним ухилом: брак відчуття, така нескованість, яка переходить у нерозважливість. 

У кожному разі в класичній грецькій філософській традиції, свобода, передовсім, має політичний смисл. «Елеутерос» - це громадянин з усіма правами поліса (міста); він може вільно висловлюватися в середовищі поліса. За Аристотелем, «поліс» - це громада вільних людей. Потрібен закон. Але свобода і закон не протиставляються, а взаємодоповнюються. Є небезпека, що у невластивий спосіб можна бунтуватися свавільно проти закону на користь неправильного розуміння свободи. Але, передовсім, знаходиться баланс, рівновага - це поняття переноситься від індивіда до стосунків також між державами і стає основою поняття суверенітету.

У пізніший час, коли занепадає грецький поліс, поняття переходить від політичного смислу до філософсько-релігійного. Людина не може панувати над зовнішніми речима, над тілом, над фінансами, грішми, славою, над волею, свободою. «Елеутерія» - це відхід від реальностей цього світу через аскезу. До речі, аскези такої, яку пропонують стоїки, в Новому Завіті немає: щоб закритися у власній душі, віддаючись законам і владі космосу та божества. Людина повинна звільнитися від того, що зв'язане із цим світом: пристрастей, страху перед смертю, і така свобода, звільнена від пристрастей, стає рівновагою і повною гармонією з космосом. Тільки так людина може запанувати над собою і її світом. І це ж добивається постійним і безмежним зусиллям.

У релігіях, які були 100 і 200 років після Христа, освободження відбувається шляхом участі у культових речах. (...) І таким способом людина убожествлюється і звільняється від цього світу. Отже, у контексті грецьких термінів і понять відрізняємо Старий Заповіт. Його єврейський текст, який існував вже до Христа у перекладі на грецькій, і коли повний Заповіт переложився, називається він «септо аґінтою». У «септо аґінті» це слово «елеутерія» має соціальне, а не політичне значення, тобто у соціальному смислі - вільна людина від рабства чи воєнного полону. Тільки раз цей термін вживається як свобода від якогось обов'язку. (...) Цікаво, що цього терміну ми не знаходимо у розповідях про визволення Ізраїлю з Єгипту, але термін є у текстах, які описують вавилонське вигнання. Тобто, політичне поняття чуже, обмежується це поняття до динаміки «рабство», «свобода». Свобода не є чимось природнім, а це є дія Ягве: не природа, а дар Божої ласки, якщо покинути Ягве - пропадає свобода.

У пізньому, з точки зору християнства, юдаїзмі, тобто перед початком християнської ери, цей термін набирає вже зовнішньополітичного значення. Можемо взяти до уваги і рух макіавеїв: там поєднується політичне та релігійне поняття свободи. У Новому Заповіті «елеутерія» знаходимо 11 разів, «елеутерос» - 23 рази, «елеутероо» - 7 разів.

На відміну від греків Новий Завіт бачить людину як невільну: якщо греки кажуть, що людина є вільна і втратить свободу, то в Новому Завіті людина є невільна і потребує освободження. (...)

Це сьогодні можна нелегко сприймати: поняття, наскільки ми є вільні. Ми вільніші сьогодні, ніж коли-небудь; вільні від холоду і спеки: то нас кондиціонують, то нас гріють, щось холодне мікрохвильовою пічкою гріємо, кинемо леду; маємо вільний доступ до інформації, ми вільні в транспорті, пересуванні, ми вільні в нашому суспільстві, від голоду. Таке поняття неволі людини, можливо, є сьогодні легким до сприйняття. Я собі так думаю, мені було б цікаво з Сашком Кривенком поговорити про це питання от сьогодні.

В кожному разі Новий Завіт бачить людину як таку, яка потребує освободження, і вона не може сама себе звільнити, сама собою оволодіти. Свобода полягає не у вільному розпорядженні самим собою, ні в політичному, ні внутрішньому сенсі, як було це у стоїків. Свобода радше є життям в Бозі, життям, яке відповідає Божому призначенню для людини. Можна інакше сказати - життя в гідності. Цю свободу здобувають парадоксально - відрікаючись себе самого. І це таїнство - парадокс.

Вільна людина не належить сама собі, але тому, хто її освободив, тому, який вмер і воскрес для неї. Тут подібність до Старого Завіту: свобода знов є даром. Свобода передовсім є від гріха, від того, що зв'язує, деформує, від того, що знову, у свою чергу, змушує грішити. Це є постійне змагання для християнина, який освободився від дії спокуси. І тут є ще одна тема - відособлення гріха і лукавого. Про це не просто говорити на такій лекції, не можна не згадати тему самого сатани. Питання сатани, його існування не просте, хоча коли задуматися над Голодомором, над Голокостом, над несправедливістю розподілу дібр між олігархами і бідними та іншими лихами, війнами, кривдою, годі бачити, як сама людина, яка родиться таким чистим немовлям, може бути носієм і творцем такого глобального лиха.

Свобода також є від закону. Це цікава річ, така дуже тонка і також парадоксальна. Бо Христос не казав, що «Я відкидаю закон», а - «Я його доповнюю». Закон є важливий, він є дорогою до життя в Бозі, але одночасно він викликає поняття гріха і бажання, потягнення до гріха. Так, як кажуть по-дитячому: от тут є лінійка, за яку переходити не можна, і кожен думає, як би то її можна переступити. Наскільки я можу по-пастирськи підійти до свого відношення з Богом, настільки я можу нагромадити «плюсиків» і «мінусиків», щоб вийти з певним сальдо. Христос пропонує щось цілком інше, відкидання цього закону і запрошує до спілкування з Богом. (...)

Пропозиція освободитися від гріха пов'язана з цілою динамікою ідолопоклонства, динамікою ілюзій, динамікою табу, які всі є чужі свободі, так як вона пропонується в Новому Завіті. Це не означає, що не має бути пошани до певних речей, навіть таких явищ, які мають поганський сегмент. Наприклад, за панібрата бути з Венерою - це трохи небезпечно, вона може попекти, вона бере у полон, вона остаточно пожирає. Ні закон не є перекресленим, ні певні табу не є заперечені. А є ще цілком інший вимір, який не є лише протиставленням нової якості, а передовсім свобода, яка пропонується Христом, яка описується в книгах Нового Завіту - це є свобода від смерті.

Коли я читав ці спогади про Сашка Кривенка «Привіт, Сашко!», драма і трагізм його відходу, того, що Орест Друль сказав, як нам бракує його, бракує того, що він би любив сьогодні, того, що ми не знаєм, але нам того бракує. Це мене особливо вразило. Я не побачив тої його спосібності виходити з криз з усмішкою, яку, можливо, багато хто з вас знає, цю його легкість. І от в цьому прикладі, яких кожен з нас має багато у своєму житті, де є ублагальність смерті, її тінь, її різні символи, її прообрази, її оскалки, її недуги, тріщини в наших стосунках, це лишається для нас найбільшою «енігмою», найбільшим питанням. (...) Ми можемо думати про неї, ми можемо її відсувати. В західних суспільствах її заперечують. Нині є фірми, які ховають батьків молодих людей, туди не хочуть йти працювати, не хочуть йти до смерті і всього, що з нею пов'язане. (...) Те ж свято, яке ми святкуємо, і той тропар, який ми співаємо: «Христос своєю смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Гробах правдивих, але й гробиках, в яких ми є в своїй політиці, економіці, в своїх стосунках, своїй родині, настільки великих чи малих проявах умертвлення, патології, яка веде до смертного закінчення чи самої простої смерті.

Найбільша наша ціль - найбільший наш страх. І те, перед чим ми не можемо бути свобідні, якщо ми не дамо собі раду якось зі смертю. (...) Я не боюсь, у мене є майбутнє і у мене є надіяне з мого зусилля, не з моєї боротьби і моєї перемоги, яка може бути поразкою, а вона є дар, дається даром і отримується даром. І в восьмому розділі листа до Римлян Павло каже: я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні цілі, ні висота, ні глибина... не зможе відлучити нас від Божої любові, що в Христі Ісусі Господові нашому, від тої правди, або від тої свободи.

Де лишається тоді політична свобода? Як вже згадувано, у Новому Завіті це має другорядне місце. Така зовнішня свобода. (...) Ісус не говорить про свою силу на Землі, не використовує для політичної свободи, і в цьому він глибоко розчаровує очікування свого середовища. (...) Отже політична свобода не є найвищим добром, (...) але рівність у Христі є важливим постулатом, рівність, яка вже є і яка має завершитися. Але передовсім є пропозиція бути Божою дитиною, і тут виступає поняття гідність... Гідність не для власного здобуття, а для власного утримання. (...) Бог дає свободу, яка ангажує, зобов'язує і скеровує, не свавілля, не свободу, яка розсіває, яка бентежить чи знищує. Не вільний той, хто робить все, що хоче, але остаточна свобода - це є Божа дія. Вона не залежить від зовнішніх обставин. В цьому сенсі навіть раб може чути себе вільним. Через вірність і славу, через прагнення до них ми можемо себе застерегти від утопій...

...Сьогодні ми відзначаємо день народження Олександра Кривенка, а 1 травня була річниця від смерті Климентія Шептицького - надзвичайно шляхетної постаті, юриста, багатого молодого чоловіка, депутата чи парламентариста, сьогодні це було б депутат Верховної Ради імперського рівня, ефективного оратора, прекрасного господаря, а ще - елеганта, який дуже любив гарно вдягатися, був знаний за мешти, добрий гумор. Ми мало знаємо про його раннє життя, він в 44 роки став монахом, чому не одружився - це ще питання до наших дослідників. В кожному разі він стає монахом, покидає це все, а згодом після війни його арештують, і помирає він в тюрмі Володимира у сам дев'ятий десяток. І всі свідчення про нього раннього часу свідчать про те, що він був вільний, спокійний, свобідний, зберігаючи радість... Це є дар, це є щось надприроднє, це є щось, чого я не дуже маю, чи не маю стільки, скільки б хотілося. Саме такої свободи, яка не є обумовлена обставинами і яка, мені здається, не тому, що він ходив чи не ходив до церкви, не тому, що він був чи не був аскетом, а тому, що він отримав дар. Такий дар мав Сашко Кривенко...

Сьогодні будемо визначати всі разом ще не відомого нам лауреата премії свободи слова, і свобода слова у цьому контексті може мати саме ті риси, які проваджують до множення цього дару. (...). Я так слухав Мирослава Мариновича, як він вміє благословити, там немає якогось підмащування, нема якогось зайвого кадила, є властиве слово, яке називає речі по імені. Сьогодні він називав позитивні речі мого імені. Але він так само може делікатно звернути увагу, відкрити перспективу на ріст, на покращення. Свобідно могли благословити, розкривати таїнство і час, красу і дар кожної людини. Зрештою мені здається таким словом... і причаровує  Любомир Гузар. Я вже кілька разів мав можливість слухати Блаженного, він ніколи не хулить, а вміє так сказати, щоб піднести, і всі розуміють, що є погано, і всі розуміють, що є скритиковане. (...)

Другий вимір - це спосібність покаяння, спосібність перепросити. Не знаю, мені здається, що Кривенко вмів це робити чи, принаймні, на себе подивитися критично. Як сьогодні нам у нашому політикумі цього бракує. Хто з наших лідерів вміє перед народом стати і сказати: «Я не так зробив, я зрадив довіру, я використав ситуацію, я збагатився коштом бідних людей». Всі це знають. Всі це бачать, але це не говориться ніде.

І третя дисципліна, яка допомагає нам - це дар свободи. Як гарно є дякувати. Чи не найбільш шляхетним відгуком людської душі це є вдячність Як вона примножує те, що є отримане, як вона визнає дар і розкриває свободу. Нема більш свобідного життя, ніж отримання дару. Бо дар не зароблений, він не викуплений, він є у любові ближнього, спілкуванні людей.

Ось кілька думок, якими я хотів поділитися. Я дякую за запрошення, дякую за життя Олександра Кривенка, і дякую всім носіям свободи і свободи слова».