Цього тижня в Брюсселі президент України Володимир Зеленський зробив заяву, яку багато експертів вже встигли назвати «сенсаційною». Під час спільного брифінгу з президентом Європейської Ради Шарлем Мішелем він запевнив, що Україна, прагне якнайшвидше завершити війну з Росією.
«У нас немає багато часу, тому що у нас багато поранених та вбитих на полі бою. Тому ми не хочемо, щоб ця війна тривала роками. Зараз нам потрібно розробити деталізований план деталізованих кроків стосовно усіх криз, які принесла нашій землі війна Путіна. Протягом місяців ми маємо скласти цей план, ми не маємо багато часу. У нас багато поранених, вбитих як військових, так і цивільних. Тож ми не хочемо, аби ця війна тривала роками. Тому маємо підготувати цей план і покласти його на стіл переговорів на другому Саміті миру», – сказав Зеленський.
Що це – зрада? У якій встигли вже звинуватити українського президента опоненти з ура-патріотичного табору. Це ж досі Зеленський стверджував, що жодних мирних перемовин, допоки окупаційні війська не вийдуть за кордони 1991 року (і цього, згідно з останньою соціологією, вимагають 74% українців). Але чому тепер ця вимога в мові президента не проглядається? «Зеленський здає позиції й готується до капітуляції», – потирають руки завсідники Кремля.
Насправді ж це ні одне, ні інше. Передовсім, з досвіду п’яти років президентства Володимира Зеленського ми вже точно знаємо, що він ніколи не піде проти думки більшості, якою б суперечливою вона не була. А тут ще й ті самі магічні 74%. Тому за тезу про «кордони-91» він триматиметься як потопельник за останню соломинку. І вже точно він не піддасться на шантажні «мирні» пропозиції Путіна з вимогою, зокрема, здати без бою Луганську, Донецьку, Запорізьку й Херсонську області. Це б йому не пробачила ні історія, ні актуальна українська громада. І Зеленський це чудово усвідомлює.
То з якою ж тоді метою він зробив цю брюссельську заяву? З певним непрямим розрахунком. Треба усвідомити, що Зеленський перебуває під хай і невидимим для широкої громадськості, але надзвичайно потужним тиском західного політикуму (як американського, так і європейського). Так, попри заяви західних лідерів, що, мовляв, будемо допомагати Україні стільки, скільки треба, і Брюссель, і Вашингтон підганяють Київ до швидшого примирення з Москвою. Для Заходу війна стає чимраз значнішим чинником економічної й політичної дестабілізації, підтримка воюючої України дедалі більше падає серед американських і європейських громадян. А ще на цій хвилі набирають популярності різні ультраправі й ультраліві рухи, які ще більше розгойдують ситуацію.
Можливо, ще рік тому на Заході існувала надія, що Україна здатна буде якщо не вийти на омріяні кордони-91, то принаймні серйозно наблизитися до цієї мети. Але тепер, після провалу контрнаступу-2023 ця надія майже остаточно розвіялася. Тому Україну поволі, але впевнено підштовхують до «сприйняття реалій на землі».
Тому формула швидкого завершення війни Дональда Трампа, попри всю її недосконалість і навіть карикатурність, так чи інакше виходить на глобальний порядок денний. Недаремно радники американського експрезидента знову про неї нагадали. Причому ці радники є не якимись неофітами у військовій справі, а досвідченими стратегами – генерал-лейтенант у відставці Кіт Келлоґ і колишній аналітик ЦРУ Фред Флейц. Коротко цей план можна описати так: Київ зможе отримувати військову допомогу США й далі лише в тому випадку, якщо почне мирні перемовини з Росією, а відмова Москви від переговорів призведе до стрімкого посилення американської військової підтримки України.
Трамп, як засвідчує свіжа соціологія (комусь на жаль, комусь на щастя), з кожним тижнем наближається до своєї перемоги на виборах 5 листопада. Це стало особливо чітко видно після останніх теледебатів між ним і Джо Байденом. Тому Україні – подобається чи ні – доведеться якось у той чи інший спосіб цей план акцептувати. І навіть якщо переможе Байден, то від необхідності раніше чи пізніше вирішувати цю проблему нас ніщо не врятує.
А російський диктатор Владімір Путін стоїть собі збоку й час від часу покрикує: «Ми готові розмовляти! А ви?».
Якби Зеленський не відповів у цій ситуації, а надалі повторював про «кордони-91», то він накликав би на себе з кожним днем більше нерозуміння, а то й гніву з боку західних суспільств. І це була б тактична перемога Кремля. Тому наведену вище фразу Зеленського варто розглядати саме в цьому контексті.
Зеленський посилає меседж світу й Путіна: «Перемовини, та хоч вже. Пане Путіне, сідаймо й балакаємо». І до ворожки ходити не треба, щоб передбачити, що в такій ситуації Путін здується. Бо з’ясується, що вся його миролюбність фальшива. Що навіть його останній мирний план – не більше ніж геополітична гра. І дотримуватися його він не має ні найменшого наміру. Як не мав наміру дотримуватися й Мінських угод, а зразу ж після їх укладання організував найбільший за час донбаської війни штурм Дебальцева.
Але навіть якщо припустити той неймовірний варіант, що Путін таки захоче бути щирим зі своїми «миротворчими» пропозиціями, то й це вже не спрацює. Бо їхню нікчемність чітко усвідомили і Трамп, і Байден. Під час згаданих теледебатів вони безапеляційно заявили, що ці пропозиції «неприйнятні».
А ще також не варто забувати, з якої нагоди Зеленський опинився цими днями в Брюсселі. А приїхав він туди, щоб, по-перше, розпочати перемовини з Європейською Унією про членство, а по-друге, підписати угоду про співпрацю у сфері безпеки між Україною та ЄУ. Причому раніше Україна вже уклала безпекові угоди з багатьма головними західними державами, включно зі США й Великою Британією. Не можна сказати, що ці документи є 100-відсотковими гарантіями безпеки, бронею, але все ж – це не порожні папірці й певний захист Україні таки забезпечують.
Підсумовуючи, можна констатувати, що заява українського президента – це аж ніяк не зрада, а навіть певним чином перемога. Перемога тактична. Зеленський вибив «миротворчі» козирі з рук Путіна і підхопив їх сам. І в такий спосіб позиції України лише посилилися.
Не варто в цьому контексті забувати, що нещодавно Україна відносно успішно провела Миротворчий саміт у Швейцарії, більшість країн світу нас підтримали. Хай на форумі Росію формально й не засудили, але у випадку російсько-українського протистояння чітко діє принцип: хто не з нами, той проти нас. Тож на швейцарському саміті була вироблена певна, хай хитка, але зрозуміла проукраїнська платформа. І тепер Росії, яка захоче вести перемовини про мир на наступному саміті, доведеться з нею рахуватися.
Ми використовуємо