Тарас Кльофа: Лікар. Воїн. Українець.

Я – Тарас Кльофа. Маю чітке бачення того, що потрібно змінити в Україні. Мій досвід — це 400 днів у зоні бойових дій у АТО та на миротворчій місії в Іраку, 20 років безперервної медичної практики. Досвід мені дозволяє бути впевненим у своїй програмі. Адже медичну та військову сферу я знаю зсередини. І знаю, що нас приведе до Здорової Політики. Знайомимось ближче з кандидатом в народні депутати від 118 виборчого округу – Тарасом Кльофою.

Довідка
Кльофа Тарас Григорович – Заслужений лікар України. 1974 року народження. Депутат ЛМР. Фракція «Об’єднаня Самопоміч». 118 виборчий округ.

Освіта
У 1997 році закінчив ЛНМУ ім. Д. Галицького за спеціальністю «Лікувальна справа». У 2000 році закінчив УВМА, м. Київ, за спеціальністю «Хірургія».

Професійна діяльність
ВМКЦ ЗР, з 2017 року – Заступник начальника центру з медичної частини – начальник медичної частини, полковник медичної служби, кандидат медичних наук.
2000-2017 – перебуває на посадах ординатора, старшого ординатора, начальника госпітального відділення клініки урології та гінекології;
2004 – старший ординатор хірургічного відділення в 6 ОМБР, Ірак.

– Про що найчастіше думаєте поза роботою?

– Про час! Реально бракує часу. Особливо з того часу, як очолив медичну частину. Лікарняні підписати, відвідувачів вислухати, про відпустки домовитись… А в цей час хворий лежить в передопераційній і ти думками – там. Аналізуєш, роздумуєш про подальший хід лікування…

– Це найважливіше?

– В хірургії чи не найважливіше – співпраця і комунікація між лікарями. Ми всі насправді знаємо – хто є хто. Це не терапія, де можна дискутувати чи вести довгі балачки про можливі ходи і інші варіанти. Тут результат очевидний, рівень лікаря-хірурга – наочний. Та поки в нашій країні, і мова йде не тільки про медичну галузь, все й надалі вирішуватиметься за принципом – це мій зять, а це мій кум – доти ніхто не відповідатиме за рівень… Загалом, більшість в суспільстві як живе? Ми хочемо, щоб було краще і комфортніше, але нехай хтось за нас би це зробив, а ми ще й будемо вчити – як краще і де неправильно, а де правильно.

– Ви вірите, що дорослу людину можна змінити?

– Все зводиться до сім’ї. Все народжується тут. Я вірю, що якщо доросла людина навчить дитину – працювати, творити, нести відповідальність за себе, своє місто, свою країну – тоді все зміниться.

– Відповідальність за країну – це й покликало Вас працювати і оперувати в АТО?

– В мене вже був досвід – я працював у складі миротворчих сил в Іраку. Але… в нас все було і є зовсім по-іншому. І сам характер війни, і обставини… Знаєте, гіпергероїзму для медиків там нема, бо ти просто робиш свою роботу. Хоча чуєш вибухи і обстріли – далі працюєш, надаєш допомогу, рятуєш... Набагато важче бути на передовій самим солдатам. Бути довго в суто чоловічому середовищі – це загалом психологічно дуже складно. І в побутовому, і в моральному плані. А коли йде обстріл? Коли солдат кричить від болю, а в його руках – автомат, і ти просто не знаєш, як підійти, щоб допомогти? Там вирішальну роль грає швидкість. Лікаря в окопах нема. Все залежить від побратима поруч. Як він зреагує, як надасть першу допомогу. Якщо ти зробиш неправильне накладання кровоспинного турнікету і людина втратить дві третини крові, його не врятує потім навіть найкращий лікар. Всіх, кого могли, якомога швидше переправляли в військовий госпіталь в Харкові, лікарні Дніпра.

– Хто взяв на себе великий тягар?

– Вирішальний в той період, думаю Харків. До 120 поранених за добу бувало вони приймали. Там, на Сході, не було раніше стільки військових – госпіталь не був необхідний. Будувалися всі на заході України, бо ж усі чекали ворога з Заходу! Хто б міг подумати, що воювати будемо зі східним сусідом, з Росією… За останні роки все мусіли перебудовувати, переобладнувати…

– А морально?

– Людина, котра не була на війні, не усвідомить саму її суть. Оскільки війна – це жорстока та кривава річ. Можна до безкінечності співчувати або говорити, що це жахливо, але люди, які пройшли через це – інші. Хоча, проходить певний час і адаптація своє робить. Людина, яка не втрачала свого друга чи побратима – ніколи не зможе зрозуміти того, хто це пережив. І ще одне: загострене почуття справедливості по поверненню звідти.

– Про справедливість ми ще поговоримо згодом. А наш Військово-медичний клінічний центр Західного регіону – чи відповідає сьогодні потребам?

– Він на належному рівні. З 2014 року відбулись суттєві зміни. Що стосується військовослужбовців – вони забезпечені усіма медикаментами. Але тепер перш за все потребує покращення відділення відновного лікування (т.з. реабілітації). Сьогодні поранених потрапляє до нас трішки менше. Уваги до них зі сторони суспільства – теж стало менше. Але важкість самих поранень – така ж, як і була. Багато інвалідів війни потребують не тижня чи місяця лікування, а пожиттєвої опіки. Ми нещодавно з колегами відвідали у Рівненській області Всеукраїнський Центр лікування спінальних травм, на базі тамтешнього госпіталю інвалідів війни. Спочатку були захоплені – все зроблено якісно, добре, по-сучасному. Але разом з нами в складі делегації був ветеран АТО, колишній військовослужбовець, зі Львова, який зараз пересувається на візку. І він зовсім по-іншому оцінив: зависокий поріг. «Я, каже, маю сили в руках, переїду, а хтось інший перекинеться і голову розіб’є»; раковина «тюльпан»: «Ні, не годиться, під’їхати на візку неможливо, не дістанеш вмитися»… Це все може оцінити тільки фахівець, який спеціалізується на будівництві таких нішових закладів. Або – людина на візку.

– Ми знову повертаємось до теми, що вирішальним є людський фактор?

– Так, звісно, і в нас у Львові, в нас, в Україні, є справжні «спєци» і таланти. Але чим краще ти маєш обладнання, тим краще діагностувати, чим краще діагностуєш, тим точніше прийняття рішення алгоритму лікування. Тим більше видужань і здорових щасливих людей. Ми тепер маємо змогу відвідувати наших колег за кордоном і обмінюватися досвідом. В цьому багато плюсів. Але є й мінус: ми повертаємось засмученими. В одній середнього рівня лікарні в Ізраїлі більше апаратури, ніж в усьому Львові. На семінарі в Польщі ти слухаєш доповідь зарубіжного колеги по методиці, яку взагалі ще не практикують у нас. А коли дізнаєшся про нове застосування «Робота Да Вінчі»… Як ти можеш дискутувати про те, чого у Львові, в Україні взагалі нема!

Медицина – дуже високо-затратна галузь. І так є і буде в усьому світі. Кожна країна вирішує для себе, як з цим бути. І як з цим жити. Жити! Бо розмова про медицину – це і є розмова про життя.

– Як лікар – які зміни у фізіології чи схильності до певних захворювань Ви помічаєте в сучасного покоління?

– Я працюю у військового госпіталі і мої пацієнти – особливий контингент. Найразючіша зміна у житті – це велика кількість поранень різної складності, з якими ми не зустрічалися до 2014 року. А щодо запитання, томене турбує внутрішній стан бійців, з ними мають працювати психіатри і психологи. Вони переживають посттравматичний синдром і таких пацієнтів вже є маса і буде ще більше. І поки вони у нас – в медичному закладі – це одна справа. А як бути, коли виписуються? Так, я все частіше наголошую: сучасна молодь потребує добрих фахівців у галузі психологічної реабілітації.

– Тарасе, а що потребує країна?

– Парламент — це неймовірна відповідальність. Здійснювати зміни на рівні держави можна тільки тоді, коли маєш чітку візію того, як це повинно виглядати. Таке бачення напрацьовується роками активної практики. Я з однодумцями вже чимало зробив у Львові. Можу і хочу ще більше зробити для усієї держави.

Тому я закликаю об’єднати зусилля і запрошую до формування єдиного фронту для перемоги майбутнього над минулим, розвитку – над феодалізмом.

Я йду на вибори не для посилення іміджу якоїсь партії, я не йду статистом. Я йду перемагати. Я боєць і змагатимуся на всі 100%. ЯКЩО ВИ НЕ ЗІ МНОЮ, ТО З КИМ?

– Ви чудовий друг, чоловік, батько двох дітей, лікар, полковник ЗСУ… До усього переліченого останнім часом додалося ще й – кандидат в народні депутати. Що тепер для Вас найважливіше?

– Те, що і завжди: порядність, християнські цінності і відповідальність – найважливіші.

– Гасло «Здорова політика» – нам зрозуміле, як і те, що саме Вам, медику, воно найприродніше. Але на бордах міста і в інтерв’ю Ви також наголошуєте – Українець.

– Це означає: пріоритет державницького перед особистим і патріотизм – основи життя. Я багато років працюю для громади міста. Час рухатись далі – разом!

– Які очікування і результат, на які Ви скерований?

– Реальні зміни у добробуті кожної родини впродовж вже наступних 5-ти років!

Законодавчі ініціативи Тараса Кльофи:

• Запровадження системи ефективної медичної реабілітації для усіх категорій пацієнтів;
• Суттєве збільшення фінансування медичної галузі з державного бюджету;
• Запровадження дієвої програми лікування дитячої онкогемотології;
• Комплексний державний захист інтересів учасників бойових дій та членів їх сімей;
• Повне державне забезпечення потреб членів сімей загиблих учасників бойових дій та осіб, що отримали інвалідність;
• Доступне житло молодим сім’ям та пільгове молодіжне кредитування;
• Субвенційні програми підтримки пріоритетів розвитку регіональних громад;
• Мотиваційний соціальний пакет державних гарантій та преференцій для талановитої молоді, яка вчиться і залишається працювати в Україні.

Кандидат у народні депутати України від партії «Cамопоміч» по 118 одномандатному виборчому округу – Кльофа Тарас Григорович.