Тест на свободу

Наталія Космолінська, 21 жовтня 2011277917

Саме таким – дуже конкретним і відвертим тестом на персональну внутрішню свободу кожного з присутніх ­– вийшла в результаті публічна дискусія львівської інтелігенції у Львівському Палаці Мистецтв 17 жовтня. Приводом для неї стала реакція голови Львівського відділення Національної Спілки художників України Олега Микити на виставку молодого художника та підбурених ним деяких членів спілки, яка буквально в два дні «розкрутила» звинувачення – найстрашніше, яке може бути в Західній Україні – у непатріотизмі й посяганні на святий символ українського народу – Тараса Шевченка.

Персональне нерозуміння і неприйняття виставки головою комісії з культури ЛОР Орестом Шейкою покликало його класифікувати виставку як «провокацію» і сприяти психологічному тиску на адміністрацію палацу та нагнітанню у Львові атмосфери «полювання на відьом».  

Аби упередити ситуацію, коли щирі чи удавані захисники світлого образу Тараса Григоровича створять у Львові прецедент можливості забороняти сучасному українському мистецтву зображати певних осіб та сюжети (наразі тільки Шевченка, а далі – хто знає?) у відмінній від погодженої офіційної версії та виставляти свою творчість до вільного огляду (в тому числі на території офіційних державних закладів), до публічного обговорення було закликано відомих художників всіх поколінь, мистецтвознавців, кураторів, галеристів, істориків, культурологів...  

Вистачило неповних трьох годин, аби публічно унаочнити той факт, що ми давно вже маємо два мистецьких Львова: один – проєвропейський, другий – агресивно-провінційний, із законсервованим «радянським» мисленням, смаками і методами.

Що було для мене найприкріше: побачити, що поважний львівський митець Любомир Медвідь, який 50 років тому мав відвагу малювати відмінно від офіційної точки зору соцреалізму, сьогодні відмовляє молоді у свободі мати своє бачення. І вважає, що у залах державних закладів культури не місце мистецтву, яке сміє бодай в найменший спосіб зазіхати на суспільні табу. Дуже мені дивно, що його думку підтримують шістдесятник Олег Мінько, модерний Микола Шимчук, а ще дивніше – що й син кілька разів репресованого бойчукіста, автор монографії «Школа Михайла Бойчука. 37 імен», професор  Львівської Національної Академії Мистецтв Ярослав Кравченко. Натомість з приємністю хочу відзначити адекватність мислення і позиції іншого професора тієї ж академії, доктора мистецтвознавства Ореста Голубця.  

Тішуся, що наш видатний скульптор, чутливий на красу Роман Петрук, хоча в дечому з трактуванням автора й не погоджується, виставку назвав стильною і цілісною, та був вражений, що її автором є настільки молода людина.

Хто мене вразив, так це проректор з наукової роботи Львівської Національної Академії Мистецтв Роман Яців (тобто, людина, якій за посадою належиться бути в авангарді мистецької думки). На прохання О. Шейки він склав записку, де як професійний мистецтвознавець констатував: «...Молодий художник... поглумився над культурними символами українського етносу.... Разом з тим не можна не відзначити, що приводом для такого епатажу є вже закорінене в свідомості багатьох українців (а найбільше в ешелонах влади) споживацьке ставлення до тих же національних цінностей, примітивізація світочів української та світової культури під час різного роду ювілейних заходів, відчутна занедбаність в культурній освіченості громадян тощо. Ймовірно, що творча інтуїція С. Силантьєва спровокувала його на такий акт епатажу, але йому забракло зрілості і професіоналізму для розкриття цієї проблеми на мистецькому рівні. Потрібен час, щоб автор глибше задумався над цими питаннями, і взамін загравання з цинізмом розвинув для себе належну для художника-інтелектуала іпостась. Потенції для цього в Станіслава Силантьєва є і за умови вимогливості до себе він зможе змінити парадигму свого фахового становлення. Окреме питання стоїть щодо безпринципності або некомпетентності тих осіб, які рекомендували або підтримали цей виставковий проект для показу у Львівському палаці мистецтв у форматі авторської виставки, оскільки естетичний рівень полотен та інсталяцій має посередній і багато в чому вторинний характер, а його провокативна  складова не може бути головним аргументом для масового оприлюднення. Показаний він би міг бути в рамках фестивалю сучасного мистецтва як пошук чи лабораторія, а не як зрілий мистецький продукт».

Про «правильність» оцінок творчості С. Сілантьєва з паном Романом дискутувати не буду. Я за свободу мистецтва і мистецької думки. Але загальний тон записки, як на мене, у кращих «радянських» традиціях: художник хотів, але недозрозумів, є проблематика, але вона розкрита не на тому рівні, а окреме питання – хто допустив... І ще от мені цікаво, а що, у форматі фестивалю сучасного мистецтва, який Роман Яців апріорі вважає територією немасового оприлюднення, зображення Шевченка поряд з сумирним кенгуру вже не буде класифіковане як глум «над культурними символами українського етносу»? А як же ж бути з тим, що такі фестивалі відвідує переважно молодь, і що ж буде з її «незрілою» свідомістю при спогляданні такого «глуму»?

У цьому контексті не можу не згадати про подібний мистецький конфлікт у Києві 2010 року. Тоді Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі теж почала вимагати від PinchukArtCentre роз’яснень щодо експонованого у них твору Сергія Браткова «Хортиця» (тобто, проблеми з «не тим» мистецтвом є не тільки у державних виставкових залів). На фото було відверто зображено геніталії дівчини в національному костюмі. Нацкоммор скерував офіційний запит щодо твору на кафедру теорії та історії мистецтва Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.  Офіційну відповідь київських мистецтвознавців цитую за статтею Дмитра Белянського («Профиль»25-12-2010, переклад українською - НК):

«Будь-які спроби судити про твір мистецтва тільки з позицій формального аналізу зображення, відділяючи його від загального художнього контексту і контексту творчості автора, є недоцільними і беззмістовними. Сергій Братков – один з небагатьої українських митців, визнаних міжнародною мистецькою спільнотою. Його роботи носять провокаційний характер і стосуються соціально значимих тем, які «не прийнято обговорювати публічно». У даному мистецькому творі автор вдається до іронічного погляду на проблему національного самовизначення, уникаючи будь-яких натяків на моралізаторство і повчання. Будучи включеним у художній контекст, це висловлювання набуває критичної гостроти, а тому не може сприйматися буквально, як примітивне порнографічне зображення, - пояснюють дипломовані мистецтвознавці цензору, який зацікавився сучасним мистецтвом... - Рівень дискусії свідчить про розвиток суспільства, його здатність адекватно реагувати на проблеми і цивілізовано їх вирішувати, уникаючи будь-яких заборон і переслідувань з боку представників влади. Історія мистецтва знає нескінченне число прикладів подібного відкритого і неоднозначного зображення жіночого тіла, але контекст мистецтва підносить ці твори на інший семантичний рівень і робить «недоторканими» для будь-яких звинувачень захисників суспільної моралі». До відповіді додавався роздрук зображення твору Густава Курбе «Походження світу», де намальований той сам орган, який сфотографовано у творі Браткова. Більше Нацкоммор за поясненнями до київської академії мистецтв не звертався.  No comments.

Зауважте, присутній на львівській дискусії лідер громадської організації «Громадянська позиція» Олег Мацех про вищезацитований випадок навряд чи знав, але в якості аргументу продемонстрував львівським ретроградам того ж таки Курбе!!!

Хотілося б ще нагадати пану Яціву, що моє інтерв’ю з тоді ще не скандальним автором виставки і фото Шевченка поряд з усміхненим носорогом було надруковане в останньому числі офіційного друкованого органу Палацу Мистецтв - журналу «AZ-art», там же, де й моя стаття про Л. Медвідя і його власна про П. Гулина. Тоді я дістала від пана Романа за журнал всі респекти, і він власноруч завіз його комплект аж до Китаю, де професори нашої академії влітку мали виставку. No comments.

Що було найкласніше того вечора: побачити в купі ледь не всіх незалежних інтелектуалів Львова. Як влучно зазначив директор Музею ідей Олесь Дзиндра: «Ми не збирались у такому складі ще з часів Помаранчевої революції».

Тим, хто раптом не зрозумів, для чого ми збиралися на цю дискусію, відповім: аж ніяк не для того, аби захистити чиїсь посади чи особи. Ми збиралися, аби на 21 році незалежності України у Львові, що вважає себе столицею модерної української культури, столицею української демократії і найбільш європейським з українських міст, захистити свободу творчості та свободу експонування.

Публічна дискусія у Львівському Палаці Мистецтв стала публічним моментом істинного стану справ, коли всі притомно мислячі мали можливість побачити, наскільки неготовим є багато хто з авторитетів від львівського мистецтва, захищених званнями і науковими ступенями, до неупередженого читання та нетенденційного обговорення сучасного мистецтва. І наскільки вони є залежними від абсолютно «радянського» за своєю природою страху перед будь-яким представником офіційної влади.

Ми зібрались, бо «важка артилерія»  українського псевдонаціоналізму дуже вже активно останнім часом «на всіх фронтах» тисне будь-який прояв інакомислення.

Ми зібрались, аби завтра не опинитись у ще тупішому совку, ніж попередній.

Ми зібрались, аби не дозволити виставити мистецький Львів на всю Україну і на весь світ, за влучним висловом однієї моєї товаришки, вже «не тільки європейським задуп’ям, а просто повною дупою».

PS. Я знаю, що головним ініціаторам скандалу, які наразі залишаються за кулісами, йшлося не про свободу в мистецтві. Це був тільки привід. Але я вважаю, що львівському мистецькому середовищу буде дуже на користь те, що відбулась така публічна презентація внутрішньої свободи кожного. Сподіваюсь, тепер публічні промови на відкриттях львівських виставок про громадянську позицію митця і т. ін. стануть коротшими.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 17

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Dezdechado 24 жовтня 2011, 03:42

    Навіщо рекламувати таку примітивну мазню? Ну виставилось воно - тай забули...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 23 жовтня 2011, 10:54

    Розгул свободи на Західнет - коменти злітають як голови від сокири палача. Печерний суд і готель діда Лукяна - це вже також паранойя.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 23 жовтня 2011, 10:40

    Куди пальцем не ткни у цьому світі - всюди паранойя: брюховицький ліс, львівська кнайпа, мордовський концтабір, роттердамські конфети, мексиканська сокира, мюнхенський ціанід, болгарська парасолька, лондонський полоній, о***івський фосфор ... А тут ще кріпак-солдафон жити заважає носіям високої зоокультури. Треба розвивати цей напрям. Для Львова апогеєм свободи творчості могло б стати зображення ненависного для сілантьєвих борця з більшовизмом в колі замучених, як вони свято вірять, ним в дитинстві кошенят. В Києві можна було б демонструвати хохла з оселедцем на голові і чотирьох свиней по кутах з ножами в грудях. По всій Україні - батька всіх народів, генералісимуса, але з вузенькими вусиками, а навколо замість звичних квітів і усміхнених щасливих дитячих облич, шибеницю, гільотину, крематорій і вишку з вертухаями. Оце була б свобода, оце була б паранойя! Суцільний інтелігентський художній кайф.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук