Трафаретна драма владики Андрея

Коли мену немає що сказати, то він тирить слова і речення. Коли мену немає що показати, то він копіює образи рекламного шоу-бізу. Коли мену немає що сказати, то він втікає у мовчання (щоб не була виявлена його дурість). Краще жувати, ніж говорити, глаголить народна мудрість, розтиражована баблгамами.

Саме таким конструкторським набором реплікантів і трафаретних банальностей виблискує кіношка «Владика Андрей» від лубочних дєл мастєра Олеся Янчука. Залишаючи за бортом його колишню агітаційну діяльність на ниві атентатів та нескорених сотень для прийдешніх поколінь, почнемо графітити хрестики й нулики на цьому чуді-юді найголовнішого для всіх мистецтва.

Багатостраждальний кітч стартує з рагульської заставки кіностудії імені Довженка, документальних фоток, скорботного мюзака та барбітуратного баритону імені ім'ярека з сонму Шевченківських лауреатів.

Відразу ж вилітає запитання. Якщо стьобний Сєргєй Міхалок (Ляпіс Трубєцкой) схрещує у своїй творчості Таню Буланову і групу Ramones, то що ж схрещує у своєму екшині серйозний Олесь Янчук? Залишаючи цей саспенс з відомою відповіддю для читачів і дописувачів, перейдемо до озвучення капс-локового МОВЧАННЯ з титулом «Владика Андрей».

Неймовірно, але факт. Янчук зняв своє академічне кіно за мотивами відомої фольклорної пісні «Тренуйся на кішках» зі словами «Постой, паровоз, не стучите, колеса, Кондуктор, нажми на тормоза. Я к маменьке pодной с последним приветом Спешу показаться на глаза»

Стоп-кран Янчука у всій красі своєї гальмівної кінохроніки намагається склепати біографію Шептицького в серію ЖЗЛ з дидактичними картинками а-ля алюзії. Режисер обдивився «Володаря кілець», і тому в фільмі багато пейзажиків та хорової музички. Продюсер наспоглядався Мела Гібона, і тому в кіношці так багато страждання та поліглотії. Виконавець ролі Пілсудського прогнувся під традиції українського поетичного кіно, і тому в сінемі так багато порнографії.

Увесь фільм - це перегравання, фальшивість і штучність з рук бездарного режисера. Халтурка Янчука надійно підписується під патріотичну кон'юнктурку з конкретним меседжем Бенедикту 16.

Реверанс Ратцінгеру прозоро схиляється в сцені мовчазного благословення малого Шептицького у Ватикані, де так танцюють квіточки, фонтанчики, органчики і співають пташечки. 2-й натяк німецькому папі звучить від німецького офіцера, який, розповідаючи про велику політику, прямо заявляє, що Шептицький хоче бути святим, рятуючи євреїв від фашистів.

Орієнтуючи свій фільм на віруючих УГКЦ, а в ще більш сфокусованому ракурсі - на сльози жіночок бальзаківського віку та соплі інфантильних тінейджерок, Янчук разів 20-ть згадує у фільмі слово «мама» і акцентує на стосунках Шептицького з всемогутньою ненькою. З фільму так і не зрозуміло, як він став таким крутим меном. Чи ці кадри має просто підтвердити той факт, що любов до батьків дає обітницю довгого життя?

Іншим салютом душещіпатєльності стає лавсторі головного героя з дочкою Прометея - Зосею. Зося веде переляканого 18-літнього героя, цілує його. Тобто спокушає. Він в ауті і на його щастя в кадрі з'являється феєрверк. З цього часу Зося постійно дивитись в далечину, що сильно пробиває на лахушку. На старості літ незаймана і зсохла Зося вирішує піти у монастир.

Сцена стрьомна. Вона має показати усю трагедію жінки, яка не може мати дітей, бо її кавалер став монахом. Сльози заважають писати. Цікаво, що вона бере в Шептицького благословення, коли той тримає на колінах якусь малу Мальвінку з фразою «дитина - це завжди радість, любов і злагода в душі». Камера наїжджає на Зосю і в її стервозних очах старої діви читається усе, що вона думає про цю людину. Це єдиний живий кадр у мертвому фільмі Янчука. Стервозні очі Зосі. Браво.

Взагалі, діти - це палочка-виручалочка, якою Янчук постійно прикриває своє архаїчне скудоуміє. Якщо йому немає більше чого сказати чи показати, в кадрі опиняються діти. Мить застигає. Щастя застилає очі. Шептицький тусується з дітьми в брилі а-ля Лєв Толстой і передає салюти пасічнику Ющу. Дівчинка з ведмедиком передає вітання Домонтовичу. Арабський віршик передає вітання Бен Ладену.

Іншою виручалочкою Янчука стають пейзажики і натюрмортікі, які, зрозуміло, проставляються під мовчання. Пейзажики Гуцульщини скошені під «Тіні забутих предків». Крим-чайки-сосни-сонце-тупе мовчання. Такі пейзажі вже навіть пєрєдвіжнікі не малювали. Радує око тільки коник на полі, який стоїть задом до камери. Напевне, асистентам режисера було впадло його розвернути до глядачів.

Особливо радує лубочна сценка в кабінеті бедбоя - натюрмортік з оселедцем, чорним хлібом і цибулею, що має підтверджувати його пролетарське походження. Джузеппе Арчімбольдо релаксує на Мальдівах. Камера 30 секунд втикає на площу Ринок. Оператор мало випив?

Як бачимо, совок в Янчука процвітає на усіх вітрах, і якщо кіношку не рятують ні діти, ні пейзажики, ні материнські інстинкти, то не спасуть її й виконавці головних ролей.

Малий Шептицький вповільнено переграє під слова мами про долоні Бога, і вже з дитинства відчуває свою місію, як маленький Вова Ульянов. Стригун в ролі антикваріату спокушає свого сина в пустелі в холодну зимню пору. Джедай Майдану Євген Нищук в ролі стукачка шикарно так переграє своїми великими віями, особливо на галімому фотошопі на 77 хвилині фільму.

Лінія істинно віруючого есбеушника (де ви бачили побожного есбеушника?), який шантажує героя Нищука, має тільки підсилити той ефект, що стукачка більше мучить совість, аніж компромат якогось пилипа з конопель. Особливо, коли його з'ява і зникнення має бути абсурдною, як мобілка Тертуліана.

Тарас Жирко розкидається свою маніакальною посмішкою, якою він відзначився минулого року під час шизоїдної інтерпретації «Катерини» у львівській філармонії, де він назвав Шевченка українським розвідником на Кавказі. Ліниві гримери погано приклеїли йому бороду діда Мазая.

Під час розстрілу родини Шептицького (закошеного під «Катинь» Вайди) дівчинка так страшенно вирячує свої очі, що це має символізувати усі жахіття війни а-ля крик Мунка. Смішні іграшкові німці на площі Ринок в 1941 році. Ідіотичне камео Янчука в ролі Пілсудського з лаврами чи то Хічкока, чи то Рязанова. Тільки Цьона в ролі Йосипа Сліпого гарно так мовчить. Возвишено аж до стьобу. Він - красава.

Затерті образи мертвого фільму не може витягнути й Сергій Романюк. Вилізти з формалінної кіномови неможливо, особливо під час фігової операторської роботи та тотальної дурості режисера, який зробив з Шептицького реформатора стосунків між священиками і конями. Тим більше, коли лист, написаний твоєю рукою в мільйонний раз в історії кінематографу, падає в життєйське море, схвильоване спокус бурею, смерть приходить з помутнінням об'єктиву, а душа возноситься на небо в образі операторської камери під пієтичну музичку.

Спроба замінити відсутність мислення і аналізу набором сльозоточивих листівок на підставі пафосного сценарію дозволяє Янчуку не дотягнути свій кітч навіть до трешу імені Гєни Букіна. 2-ві години маразматичного мораліте не хелпнуть Янчуку зрозуміти, що між нафталіном і божественною темрявою Діонісія Ареопагіта та між невимовною Любов'ю й засліпленою тупістю - величезна різниця. Хоча в цьому вже розбирається навіть капітан Джек Горобець.

Янчук спробував зубами вирвати благодать (для когось - канонічність) і з того мейкнулась така мєлодрама з трупним душком. Він напевне не знає, що Дух дихає, де хоче, а Мойсей через силову спробу отримати благодать зі скелі так і не побачив землі обітованої?

Провівши екзегезні паралелі між фразами Христа «Ось ваш дім залишається порожній (спустошений) для вас!» (Мат. 23, 38), «з повноти серця промовляють уста» (Лк. 6, 45) та латинкою сum tacent, clamant, можна написати, що тотальне мовчання фільму «Владика Андрей» кричить про відсутність таланту, мізків та іронії в режисера Олеся Янчука.

Біблійна ж символіка дому, як серця, звернена в фільмі явно не на верхнє серце, а на так зване нижнє. Яке також б'ється, скорочується, страждає і читає монологи. Але це вже парафія Фройда, задіяння якого до цього фільму було б ще цікавішим.

Для тих, чиї хауси переповнені, звучить Crowded House «Don't Dream It's Over» (www.youtube.com/watch?v=dZZfuCJ970w). Для тих, хто знає, що можна знімати краще - 6 хвилин з документалки «Попіл і сніг» режисера Грегорі Кольбера (www.youtube.com/watch?v=gSX444hQ5Vo).

Для усіх фанатичних зилотів і тих, хто не мейбі уявити, що «Код да Вінчі» може бути піар-ходом Ватикану, децельне пояснення: текст стосується фільму, а не постаті Андрея Шептицького. Тому прохання усі скарги і пропозиції надсилати на інші координати.

Фото зі сайту www.gazeta.lviv.ua