Про те, що в останні роки у світі відбувається ренесанс ультраправих, практично (а іноді й без цього прислівника) неофашистів – не говорив тільки лінивий. Звісно, цей ренесанс далеко не всюди досягнув безумовного тріумфу. Скажімо, у Німеччині, де ось-ось дострокові вибори до парламенту – «Альтернатива для Німеччини» як не намагається, а наздогнати лідерів рейтингів (ХДС/ХСС) не може. Vox в Іспанії, партія Reform UK Найджела Фараджа у Великій Британії – усе ще треті у своїх країнах політичні сили. А там, де ультраправі перемогли – скажімо, в Австрії, – вони не можуть сформувати уряд. Та й, будемо чесними, вплив Австрійської Республіки на світову політику є відверто незначним.
Але є ще Сполучені Штати Америки. Де разом із Трампом до влади приходить дикувата суміш респектабельних правоцентристів, відвертих популістів і цілком собі ультраправих персонажів. Причому приходить не просто так, а, як зазначали після листопадового тріумфу Трампа / Республіканської партії численні аналітики, на плечах Демократичної партії, яка сама винна в перемозі головного політичного жупела американської політики. І тут треба пояснити детальніше, про що йдеться.
Справа в тому, стверджували аналітики, що восьмирічка Барака Обами перетворила лівоцентристську до цього Демократичну партію на фактично повноцінну ліву політсилу – з усіма відповідними (для держави, суспільства, економіки тощо) наслідками. Згадайте, що уже 2016 року головним конкурентом Гілларі Клінтон на праймеріз «віслюків» став відвертий соціаліст Берні Сандерс. Та й взагалі – полівіння Демпартії ні для кого не було секретом. Тож, справді, другий тріумф Трампа ще більше, ніж перший, був спровокований радикалізацією опонентів – чому права частина американського суспільства не знайшла для противаги нічого кращого за ультрапопулістів. А все це відбувається тому, що ні ліві, ні праві американці не вчили історії. Історії Європи минулого століття.
Точніше, тієї частини Європи, яка 1918 року зазнала поразки в Першій світовій війні. Австро-Угорщина й Османська імперія розпалися, тож особливої ролі в новому світовому порядку не відігравали. А от Німеччині нікуди було розпадатися, все ж, на відміну від Дунайської імперії, Другий Райх був країною німців, нехай і довгий час розпорошених по різних невеличких державах. Тож там відбулися дещо інші політичні процеси.
У Німеччині з перших же повоєнних виборів до парламенту лідерство захопили ліві. Чи ліво-центристи, втім, нинішня СДПН та партія столітньої давнини – це все-таки різні речі, бо і умови в тій країні серйозно відрізнялися від нинішніх. У кризові періоди ліві часто отримують свою хвилину слави, якою розпоряджаються по-різному. У колишній Російській імперії ліві спочатку взяли владу більш-менш законним шляхом, організувавши Тимчасовий уряд, а потім їх знищили ультраліві, влаштувавши п’ятирічну війну всередині своєї країни і з усіма навколишніми сусідами.
Німеччина обійшлася без війни. Але і стабільністю міжвоєнний період порадувати німецьке суспільство не міг. Вибори проходили по кілька разів на рік, ультраправі, незадоволені поразкою у війні, влаштували невдалий путч. І це все було у більш-менш благополучні 20-ті. А коли в США почалася Велика депресія, яка прогнозовано зачепила і Європу (і Німеччина була першою з постраждалих від цього великих держав), електоральне поле заштормило.
Ліва частина політспектру радикалізувалася, уже на виборах 1930 року на третє місце піднялися комуністи Ернста Тельмана, на тлі яких соціал-демократи виглядали ще більш-менш респектабельно. Та загальна картина – майже 40% голосів за дві ліві партії, одна з яких відверто лякала, – для правої частини німецької нації була, скажемо прямо, критичною. І ця частина, налякана можливістю червоної диктатури, не об’єдналася навколо центристів і правоцентристів, а пішла шляхом найменшого опору – проголосувавши за авторів простих і радикальних рішень, Націонал-соціалістичну партію на чолі з Адольфом Гітлером.
Подивіться на результати останніх до встановлення нацистської диктатури виборів.
1928: ліві (есдеки і комуністи) – 40,4%, ультраправі (наці) – 2,63%;
1930: ліві – 47,6%, ультраправі – 18,3%;
1932, липень: ліві – 35,9%, ультраправі – 37,3%;
1932, листопад: ліві – 37,3%, ультраправі – 33,1%;
1933, березень: ліві – 30,6%, ультраправі – 43,9%.
Ще за рік до Великої депресії друге і третє місце на виборах до Райхстагу Ваймарської республіки зайняли праві націонал-консерватори з Національної народної партії та Центристська партія, з якими можна було вести якісь політичні дискусії, домовлятися про взаємні компроміси. Натомість ліві (ідеться про соціал-демократів, звісна річ, які виграли ті вибори з майже третиною голосів виборців) пішли в жорстку опозицію, чим фактично добили останні шанси на спробу вийти з економічної кризи, що охопила щойно реанімовану після Першої світової війни країну.
А далі – фінансові негаразди, радикалізується лівий фланг, комуністи набирають популярності на вулицях, і противагою їм стають такі самі радикали з протилежної частини політспектру. Дві головні буржуазні партії, ННП і центристи, за два роки втрачають майже 10% від і так невисокої популярності (усі міжвоєнні уряди трималися на чесному слові) – і на їхнє місце вривається політична сила Адольфа Гітлера.
Ось як воно буває, коли одна частина суспільства не бажає слухати іншу, а друга відповідає їй взаємністю. А, між іншим, саме в цьому – у небажанні демократів слухати більшість американців, яких мало цікавили усі ці інклюзивні програми для геїв, мігрантів та інших міноритарних частин соціуму – і звинувачували «віслюків», саме це й назвали головною причиною поразки Демократичної партії 2016-го і особливо 2024 року.
До речі, і в пожежі в Каліфорнії, принаймні в тому, що вона стала аж такою катастрофічною, теж звинуватили усі ці ліві ідеї демократів – зокрема, у пожежному департаменті Лос-Анджелеса, де більше переймалися гендерними квотами й турботою про рибок, ніж про кваліфіковану роботу пожежних структур.
І як тут не згадати, що на самій межі існування Ваймарської Німеччини, у лютому 1933 року, була своя знакова пожежа, у якій також звинувачували лівих. Це той самий підпал Райхстагу, за який стратили (а через 74 роки посмертно реабілітували) нідерландського комуніста Маріуса ван дер Люббе.
Ні, звісно, ми не будемо вас лякати тим, що Дональд Трамп – це новий Адольф Гітлер. Все-таки й часи змінилися, й історичні обставини інші. Але паралелі проводяться самі собою. Особливо якщо згадати усі ці несподівані експансіоністські заяви старого-нового президента США щодо Панамського каналу, Гренландії і Канади. Вибачте, але захоплення Рейнської демілітаризованої області, аншлюс Австрії, анексія Судетів аж просяться зі сторінок історії в нинішні часи.
У світі настають темні часи. І винні в цьому не тільки ті самі ультраправі, які логічно підібрали те, що випало з рук їхніх колег по правій частині політичного спектру, а й ті, хто призвів до такої (цілком логічної, як бачимо, попорпавшись в історії) радикалізації своїх політичних опонентів, прикриваючись прекрасними гаслами про світле майбуття людства. Іноді краще будувати нормальне, реалістичне й адекватне запитам суспільства теперішнє – аби в майбутньому знову не виявилося божевільних диктаторів і безкінечних воєн. Історія не пробачає неуважності до неї і нехтування її кривавих уроків.