У суботу, 17 січня, президент Дональд Трамп оголосив про введення торговельних мит проти восьми європейських країн, пов'язавши це з «невирішеним питанням Гренландії». Фактично йдеться про початок економічної війни США проти Європи під надуманим приводом. Чи випадково таке рішення збігається зі загальною логікою зовнішньої політики Білого дому – логікою конфлікту, шантажу й демонтажу старих союзів? Чи це послідовна стратегія з руйнування трансатлантичного світу?
Відповідь на це запитання стає набагато очевиднішою, якщо подивитися на інший ключовий компонент політики Трампа: відразу після повернення до влади він почав говорити про бажання покінчити з війною Росії проти України. Ці заяви звучали ефектно, добре продавалися публіці, втомленій від складних моральних виборів і довгих конфліктів. Однак розрив між словами й реальними наслідками виявився разючим: розпалювач війни Путін не тільки не припинив незаконної експансії, а й ще більше посилив бомбардування міст України та її життєво важливих об'єктів.
Згодом стала зрозумілою логіка дій Трампа. Обіцяти, обіцяти... Називати терміни, причому близькі... Коли жоден термін не збувався, це не вело до визнання помилки. Замість цього з'являлися нові дати, нові заяви, нові «ініціативи». Ілюзія руху без жодного реального результату. Політичний процес ставав важливішим за людські життя.
На цьому тлі виник потік так званих «мирних планів» – розпливчастих, неоформлених, позбавлених чітких механізмів, але незмінно зручних для Кремля. У цих схемах відповідальність за війну послідовно перекладалася на кого завгодно: Європу, НАТО, Байдена, «глибинну державу», українську владу. Тільки не на Путіна. Путін у цій логіці перетворювався на раціонального гравця, який «хоче домовитися», «готовий до миру» і лише чекає «адекватного партнера».
Роль «неадекватного партнера» дедалі частіше відводиться Володимиру Зеленському – винятково тому, що він відмовляється віддавати українські території агресору. Жертву війни фактично звинувачують у тому, що вона не хоче узаконити її наслідки. Зрозуміло, що це не пошук миру, а нормалізація захоплення і насильства, спроба видати капітуляцію за компроміс.
У ту ж логіку вкладається й ідея створення якоїсь «Ради миру» за участю країни-агресора. Сам принцип такої конструкції перевертає причинно-наслідкові зв'язки: держава, яка розв'язала війну, отримує місце за столом як рівноправний арбітр. Це не шлях до припинення насильства, а спосіб легітимізувати його підсумки й закріпити право сили.
Сукупний ефект цих кроків очевидний: вони дають Путіну найцінніше – час. Час нарощувати військову економіку і продовжувати війну, виснажувати Україну, чекати політичних зрушень на Заході і торгуватися за вже захоплене. Розмови про мир без тиску на агресора – це не нейтралітет, а форма прихованої підтримки.
Випадковою таку поведінку господаря Білого дому назвати дуже важко. У публічному просторі давно циркулюють твердження про його можливі зв'язки зі справою Епштейна і про наявність у Москви компрометуючої інформації. Прямих доказів суспільство не бачить, але стійкість цих підозр підсилює відчуття залежності й допомагає пояснити вражаючу м'якість Трампа щодо Путіна – м'якість, яка не має розумного пояснення з погляду інтересів демократії, безпеки й міжнародного права.
Але в кінцевому підсумку не так важливо, чому Трамп фактично підіграє своєму «другу» Путіну. Всім, хто зацікавлений у припиненні війни, краще виходити не з версій і припущень, а з реалій. А реальність така: під прикриттям політичного спектаклю, який влаштував Трамп, триває кровопролиття і руйнування України, а відповідальність за те, що відбувається, поступово зміщується з агресора на жертву.
На цьому тлі нападки Трампа на країни Європи, у контексті його бажання анексувати (або «купити») Гренландію, виглядають цілком закономірними. Майже всі країни ЄС допомагають Україні стримувати зовнішній удар. Без цієї допомоги Путін міг би домогтися військовим шляхом набагато більшого, а Трамп стояв би набагато ближче до Нобелівської премії, без якої життя йому, схоже, не миле. Країни, які не кинули Україну сам на сам з розлюченим сусіднім «Мордором», заважають втіленню його планів. Вони його дратують настільки, що він готовий перетворити союзників на ворогів з тією ж легкістю, з якою ворогів демократії і свободи перетворює на «друзів».
Тож зазначені погрози Білого дому на адресу восьми провідних країн Європи – далеко не випадковість. Саме вони сьогодні опинилися на лінії розлому між усталеним світовим порядком і новою епохою «путінізму-трампізму».
На жаль, Європа прокидається повільно. Вона поводиться так, ніби має справу з примхливою дитиною – згладжує кути, підбирає слова, намагається «не дратувати». Європейцям здається, що це допоможе заспокоїти Трампа, але він сприймає це як слабкість. Він не чує аргументів, він зчитує сигнали сили. Кожен новий жест загравання лише зміцнює його впевненість, що можна йти далі: підривати НАТО, торгуватися Україною, фліртувати з Путіним, розпалювати торгові війни проти союзників і закривати очі на масові вбивства й репресії, якщо це вигідно тут і зараз.
Антиамериканські протести в Данії та Гренландії – не спалах емоцій і не випадковий інцидент. Це симптом. Симптом того, що європейська громадська думка починає відокремлювати США як країну від США як політичного проєкту Трампа. Процес болючий, але практично неминучий, якщо Білий дім знову перетворюється з джерела стабільності на джерело хаосу.
Історія з Іраном лише підсилює цю картину. Тисячі вбитих релігійними фанатиками за мовчазної згоди Трампа – це не «помилка зовнішньої політики». Це усвідомлена відмова від відповідальності і прямий сигнал диктаторам та екстремістам: можна вбивати, якщо ти корисний або якщо твоя жорстокість не заважає угоді. Такий сигнал руйнує не тільки окремі регіони, а й саму ідею універсальних цінностей.
Звідси випливає запитання, від якого Європі вже не втекти: що робити далі? Відповідь очевидна: передусім треба перестати вдавати, що все стане «як раніше». Не стане. Епоха автоматичної трансатлантичної довіри закінчилася в той момент, коли президент США почав сприймати союзників як тягар, а Путіна – як партнера.
Це означає, що необхідна реальна, а не декларативна стратегічна автономія. Не розмови про європейську оборону, а її побудова. Не надії на американську парасольку, а створення власної системи стримування. Не залежність від політичних циклів за океаном, а плекання довгострокової безпеки, заснованої на європейських рішеннях.
Це також означає жорстку і публічну позицію щодо трампізму. Без дипломатичного сюсюкання і спроб «не образити». Нарциси розуміють тільки межі, які їм встановлюють твердо і рішуче. Мовчання і зайва ввічливість у такій ситуації перетворюються на форму співучасті.
Це означає й солідарність із тими силами в США, які чинять опір руйнуванню демократії і союзів. Не втручання, а усвідомлену підтримку. Тому що трампізм – і особливо трампізм, замішаний на путінізмі, – це не внутрішня справа Америки, а експортована ідеологія цинізму і презирства до права.
І нарешті, Європа повинна перестати боятися конфлікту з Трампом більше, ніж вона боїться Путіна. Саме цей страх і є паливом і трампізму, і путінізму. Світ, здається, уже зрозумів: поки моральному виродку Путіну не дадуть по морді, він продовжуватиму брязкати зброєю і вбивати. Але точно так само і з Трампом: поки йому дозволяють грати роль незамінного, він руйнуватиме все, до чого дотягнеться.
Європі не потрібен новий «старший брат». Їй потрібен хребет. І що раніше вона його знайде, то більше шансів зберегти мир, так тяжко побудований після Другої світової війни.
У цій системі координат Україна опиняється в найбільш вразливому становищі. Саме вона платить за війну життями, зруйнованими селами й містами та виснаженою економікою, одночасно маневруючи між союзниками, страхами і примхами однієї людини. Україна теж намагається догодити Трампу – обережністю формулювань, стриманістю реакцій, надією не зачепити його самолюбство. В умовах залежності від допомоги це зрозуміло.
Але саме тут прихована небезпека: у спробі догодити Трампу, ведучи гру з нульовою сумою. Трамп не винагороджує лояльність, він її використовує. Кожен крок назустріч він сприймає як запрошення йти далі: від тиску на переговорах – до вимог територіальних поступок, а потім – до прямої торгівлі українською долею.
Україна не може й не повинна ставати частиною цього торговельно-політичного спектаклю. Навіть ослаблена, вона є суб'єктом історії. Її сила – у моральній чіткості. Вона знає, за що воює, і не зобов'язана виправдовуватися за відмову віддати свою землю агресору.
Це не означає фронтального конфлікту з літнім господарем Білого дому. Це означає відмову підлаштовувати правду під його его. Мир можливий тільки з припиненням агресії, а не з її узаконенням.
Звідси напрошується висновок: сьогодні ключова ставка України – не на Трампа, а на Європу і на власну стійкість. Що міцнішим буде зв'язок Україна-Європа, то менше шансів, що її долю вирішать за зачиненими дверима у Вашингтоні.
І в цьому сенсі, здається, навіть проблеми України стають її аргументами. Світ бачить: навіть під бомбами і без гарантованого майбутнього вона не погоджується на брехню. Задовольнити Трампа – означає втратити себе. Вистояти під цим тиском – означає дати шанс не тільки Україні, а й Європі, і всьому Заходу пережити епоху руйнівного трампізму-путінізму.
Ми використовуємо