ЦІННОСТІ

Пошуки відповідей на питання «якою має бути Україна?» і «де її місце у цьому динамічному, конкурентному і значною мірою жорсткому світі?» вимагають від нас перенести центр наших дискусій з ідентичностей на цінності...

Продовжую публікувати на ZAXID.NET свої статті, котрі ввійдуть у книжку «Життя, смерть та інші неприємності» - з надією на доброзичливу, але серйозну читацьку критику.

Історики, на відміну від політиків, не люблять круглих дат та видовищних подій - а щонайменше ставляться до цих дат і подій з певним скепсисом. Історія, як кріт, сліпа і працює малопомітно. Відповідно, сучасний світ бере свій початок не від видовищної терористичної атаки на Нью-Йорк 2001 р., падіння Берлінської стіни 1989 р. чи, навіть, закінчення Другої світової війни 1945 р. Найкращим претендентом на цю роль є 1956 р., коли сталися аж декілька важливих події. Кожна з них по своєму поклала відбиток на сучасний світ. Першою була Суецька криза. Вона звістила перетворення близькосхідного питання в одну з центральних проблем  сучасної геополітики.  По-друге, доповідь Хрущова на ХХ з'їзді КПРС, а вслід за нею - повстання у Будапешті «припечатали» сталінізм. Після цього комунізм раз і назавжди втратив як свій притягальний революційний образ, так і свою репресивну силу. Тому його падіння стало справою часу.

І, нарешті, того ж самого року сталася маловидовищна, але тим не менше революційна подія: США стали першою країною у світі, де більшість робочої сили і національного доходу зосереджувалися не у промисловості, а тим більше у сільському господарстві, а у сфері послуг.  Від того часу і дотепер США продовжують відігравати роль лідера у зміні структури виробництва - до тої міри, що домінуюча роль сфери послуг зараз стала нормою у всьому світі, за винятком декількох африканських й азіатських країн (див. таблицю і карту нижче):

Таблиця. Структура валового річного доходу, вибрані країни (2007 р., оцінка)

Джерело: https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/fields/2012.html

Карта виробництва  у сфері послуг в % по відношенню до США

Примітка: червоний кружок позначає 1%, жовтий - 10%

Джерело: https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/fields/2012.html

Зміни у характері праці співпали з появою нової якості життя. Жити на загал стало комфортніше і безпечніше. А це, у свою чергу, потягнуло за собою інші зміни - котрі, за браком кращого терміну, можна назвати «ментальними». Емпіричним доказом цього є світове дослідження цінностей (World Values Survey), що ведеться від 1981 р., і котре від того часу й аж до 2006 р. охопило більшість (80%) населення земної кулі. Це дослідження, серед іншого, підтверджує, появу у 1950-1970-х роках покоління, котре є носієм нових, т.зв. постматеріальних цінностей - тобто прагне до максимального самовираження, відзначається скептичним ставленням до влади, релігії й ідеологій, схильне довіряти інституціям, а не окремим особам, чутливе до навколишнього середовища і проявляє терпимість до  девіантних груп (таких як гомосексуалісти). 

Хоча від початку 1990-х років чергова хвиля поширення цих цінностей значною мірою пов'язана з падінням комунізму, сам факт їхнього поширення ніби підтверджує правоту Карла Маркса, головного комуністичного божища: зміни в економічному базисі таки викликають зміни у надбудові. Маркс, однак, був не єдиним теоретиком, котрий пояснював людську поведінку економічними поняттями. У ширшому контексті, марксизм слід віднести до т.зв. модернізаційних теорій, котрі твердили, що економічний розвиток переплавить культурні відмінності у великому модернізаційному тиглі і приведе до позитивного «кінця історії» - чи то у вигляді повної й остаточної перемоги комунізму, чи то внаслідок універсального торжества лібералізму.

Посткомуністична трансформація Східної Європи, як і перед тим падіння колоніальної системи в Азії й Африці, показують, однак, дуже мало слідів прогнозованого зближення і злиття. Більшість країн рухаються не одним битим магістральним шляхом, а власними стежками. Виглядає, що більше сенсу має інша велика теоретична школа, представники котрої, вслід за Максом Вебером, не поділяють економічного детермінізму Маркса. На відміну від марксистів, «максисти» твердять, що  капіталізм - чи, у ширшому розумінні, модерність - завдячує своїй появі специфічному історично-культурному середовищу (для Вебера ним був протестантизм). Капіталізм можна експортувати поза межі його історичної батьківщини - Великобританії і США. Залишається, однак, великим питанням, чи прийметься він як екзотична рослина на новому ґрунті. Оскільки культурні відмінності є живучими, то різні суспільства прийдуть до модерності по-різному - рівно ж як і по-різному будуть у ній щасливими чи нещасливими.

Парадоксальним чином досвід останніх десятиліть підтверджує правоту обидвох шкіл. Головний засновок модернізаційної теорії - що індустріалізація сильно змінить світ і трансформує цінності - виявився правильним. З іншого боку, традиція повсюди виявляє подиву гідну живучість - і то навіть у США, котрі служить архетипом модерного суспільства. А тому образ одного великого «МакСвіту» виглядає одною великою ілюзією. Ми бачимо все менше доказів універсальної конвергенції, а все більше того, що можна назвати якщо не цивілізаційним конфліктом (Гантінгтон таки сильно перебільшує!), то принаймні цивілізаційними різницями.

Тим то у сучасній науці добрим тоном стало говорити не про одну, а про «множинні модерності» (multiple modernities, Самуель Айзенштадт), За словами відомого фахівця з економічної історії Дейвіда Ландеса, «якщо ми можемо чого-небудь навчитися з історії економічного розвитку, то це що культура робить велику різницю». Роберт Патнам - інший фахівець, на той раз з політології - формулює цю тезу інакше: куди ми попадемо, залежить від того, звідки ми прийшли.

Джерело: https://wvs.isr.umich.edu/

Поєднання двох тенденцій добре видно на загальній цивілізаційній карті світу (див. вище), складеній на основі World Values Survey. На ній магістральний шлях розвитку («модернізацію») можна уявити собі як лінію, що проходить від лівого нижнього до правого верхнього кута - тобто як еволюцію від традиційних цінностей і цінностей виживання, з одного боку, до секулярно-раціональних цінностей та індивідуального самовираження, з другого. Розміщення окремих країн на цій уявній діагоналі сильно пов'язано з розміром їхнього валового доходу - від менше 2,000 тис. американських доларів на особу річного доходу у країнах у лівому нижньому кутку до більш аніж 15,000 тис. у правому верхньому (дані на 1997 р., див. нижче).

 Джерело: Ronald Inglehart, Wayne E. Baker, Modernization, Cultural Change, and the Persistence of Traditional Values,"American Socialogical Review, Vol. 65, No 1: Looking Forward, Looking Back: Continuity and Change at the Turn of the Millenium (Feb., 2000), pp. 19-51.

Іншими словами, цінності таки «мажуться» на хліб: традиційніші і закритіші суспільства, як правило, є водночас суспільствами біднішими, тоді як суспільства з вищою мірою індивідуалізму та секулярно-раціональними цінностями живуть багатше. Цю карту можна перевести на мову політичних поділів: ліві і ліберали хочуть бачити свою країну у верхньому правому («успішному») кутку, праві і традиціоналісти - у нижній (традиційно-релігійній) частині. Теоретично, усі країни мають шанси потрапити у правий верхній куток. Однак багато, якщо не більшість, до нього ніколи не потраплять - як через власні структурні обмеження, так і внаслідок небажання та спротив власних еліт.

Ця карта є доброю ілюстрацією щодо того, як працює історія. Першою і найзагальнішою лінією поділу між різними країнами - «хто куди попав» - є релігійна: найуспішнішими й найзмодернізованішими є країни з протестантською та конфуціанською етикою, «невдахами» є мусульманські та поганські країни. Класичне християнство займає «золоту середину». Всередині нього виразно виділяються «католицька» та «православна» зони. Відмінності між ними особливо помітні, якщо звернути увагу на водорозділ, котрий проходить серед колишнього комуністичного табору і ділить посткомуністичні країни на «католицькі» і «православні» країни.

Іншою великою лінією є розподіл між країнами, що зазнали на собі комуністичного експерименту, і тими, яким у тому відношенні повезло більше. Скажімо, населення Східної Німеччини за своїми поставами ближче до естонців чи чехів, аніж до західних німців. А всередині комуністичного табору виділяються ще дві підгрупи: ті, що були просто комуністичними, і ті, що були комуністичними та радянськими. Ще одним критерієм групування є вчорашні імперії та їхні колонії - як це показує близькість англомовних та іспаномовних країн чи колишніх республік СРСР.

На жаль, ця схема не дозволяє спуститися з міжнаціонального і національного рівня на дрібніший, регіональний рівень аналізу. Адже відомо, що як економічні показники, так і цінності не групуються зручно вздовж національних кордонів, а ріжуть країни на менші території - котрі, у свою чергу, можуть творити наднаціональні мезарегіони разом з територіями сусідніх держав. Класичним прикладом є колишня габсбургська Галичина. Дослідження посткомуністичної виборчої  поведінки показують,  що українська частина за своєю виборчою поведінкою і політичними традиціями більше схожа до польської (Малопольщі), аніж до «Великої України» - подібно як Малопольща більша схожа до української Галичини, аніж і Великопольщі. Так само габсбургська Трансильванія сильно відрізняється від Румунії, а більше схожа на українську Галичину. Є багато підстав виділити серед колишніх комуністичних країн мезарегіон, територія котрого в головних рисах співпадає з колишніми землями Габсбургської імперії. Подібно до живучості «Візантії після Візантії», довготривалість «Габсбургської імперії після Габсбургів» служить доказом, що  старі політичні кордони можуть мати більшу силу  за сучасні.

Ці висновки звучать дуже втішно для істориків, бо виправдовують їхню професію: історія має таки значення, й різні траєкторії трансформації можуть бути пояснені за допомогою детального історичного аналізу. Однак ніде правди діти: вони, ті висновки, звучать малооригінально і досить банально, вміщаючись у рамки «кухонної філософії». Єдиний по-справжньому оригінальний висновок полягає в тому, що якими б важливими не були історичні чинники і релігійні поділи, «хто попаде куди» залежить, у першу чергу, від волі національних еліт. Національні держави формують і транслюють цінності за посередництвом освіти і мас-медія, а тому поділи між окремими націями можуть виявитися сильнішими за релігійні чи які інші відмінності.

Іншими словами: історія накладає певні можливості на наш рух, творячи як би окремі коридори (чи, краще сказати, різні модерності) - але вона не відміняє можливості самого руху, переходу з одної групи в іншу. До прикладу: незважаючи на різний повоєнний досвід, Західна і Східна Німеччина таки зближуються між собою. З іншого боку, сам рух не обов'язково має бути одностороннім: дослідження останніх двох хвиль показують регрес у випадку Білорусії і Росії. Мимо того, що їх населення у 1990-х років зазнало впливу глобальної поп-культури, Інтернету, західних фільмів і т.п., воно еволюціонує назад до традиційних цінностей (див. нижче схему, яка показує, як і наскільки змінилася позиція різних країн протягом 1990-х років).

України на цій схемі немає. Вона була включена лише в останню хвилю досліджень. А тому її немає поки що з чим порівнювати. Можна лише дуже гіпотетично, вслід за українськими соціологами, стверджувати, що від кінця 1990-х в українському суспільстві сталися важливі зміни, які й вивели Україну на іншу траєкторію розвитку, аніж Білорусію і Росію. Найсильніший сплеск спостерігався під час Помаранчевої революції та у перші пореволюційні місяці. Саме тоді був зафіксований безпрецедентний зріст інституційної довіри - котра, нагадаю, вважається однією з найхарактерніших постматеріальних цінностей. Опитування останніх років показують двозначність української ситуації: революційний ефект все ще спостерігається, але сила його помітно вщухає. Принаймні, рівень інституційної довіри повернувся до старих, «дореволюційних» показників. 

Ми не маємо у руках відповідних досліджень, що стосуються найбільших українських міст - бо, як відомо, саме міста виступають осередком і генератором змін (про окреме дослідження, яке стосується регіонів, мова йтиме пізніше). Виняток становить Львів. Літом 2007 року GFK провело опитування місцевого  населення з особливим наголосом на цінності. Результати підтвердили існування в місті досить чисельної групи, що є носієм постматеріальних цінностей. Як правило, до цієї групи належать люди молодшого віку.  Носії традиційних цінностей натомість представлені в однаковій мірі сильно у всіх вікових групах. Оскільки постматеріалісти виявляють сильнішу схильність емігрувати зі Львова й України, то вони таким самим вони зміцнюють позиції традиціоналістів - а це, у свою чергу, сильно обмежує можливість радикальних змін.

Повертаючись до World Values Survey, повторимо, що його результати і висновки не відкривають аж так багато нового. Вони, однак, допомагають надати сенс нашим значною мірою безсенсовним українським дискусіям. Зокрема, вони підтверджують правоту тих істориків, котрі закликають думати не лише у категоріях швидких і революційних змін, але й довгих тривалостей. Україна потрапила зразу в декілька невідрадних кластерів - православний, комуністичний, радянський. Якщо зі спадщиною останніх двох ще можна собі дати ради у найближчому майбутньому, то перший не зникне за одну ніч.

Але українська ситуація має і свій промінь надії. Сучасна Україна розділяє декілька історичних спадщин і належить до декількох цивілізацій - тому, відповідно, її минуле витворює широке поле для вибору головного вектора розвитку. Зміни на світовій карті цінностей протягом 1990-х років показують, що навіть «неможливе - можливе», якщо на це є воля та згода національної еліти. Було би простим і дешевим трюком перекинути відповідальність за сучасний невідрадний стан лише на політичні еліти. Так, направду, цю відповідальність повинна розділити вся еліта - і не в останню чергу еліта інтелектуальна, яка в силу хоча б формального статусу (з того, з чого вона живе й з чого одержує платню) покликана, перш за все, думати й пропонувати нові розв'язки.

Україна потребує зміни парадигми мислення. З історії науки знаємо, що ці зміни приходять ані швидко, ані легко. Вони, як правило, є наслідком позанаукових факторів - у першу чергу, появи нової реальності, котра не може бути задовільно описана звичною науковою мовою, та довгої і затяжної кризи, спровокованої цією неможливістю. Українська криза почалася не сьогодні і не вчора, а критика старих інтелектуальних моделей зразка ведеться щонайменше від 1920-х років. Парадоксальним чином, саме затяжний характер цієї кризи дає просвіток надії: сова Мінерви - символ критичного розуму - любить вилітати у сутінки.

Тут наважуся дати одну просту пораду: брак правильних відповідей залежить від браку правильно поставлених питань. Досі українські дискусії зосереджувалися навколо одного, центрального питання: «що таке Україна?» або «у чому полягає суть української ідентичності?» Значною мірою воно було спровоковане страхом, що українська ідентичність є загроженою - модернізацією, комунізмом, російськими і польськими впливами і т.п. Після падіння комунізму, а ще більше після Помаранчевої революції показується, що ці загрози значною мірою відійшли у минуле. Ми боїмося, як би сказати, з інерції. Тепер головним питаннями є «якою має бути Україна?» і «де її місце у цьому динамічному, конкурентному і значною мірою жорсткому (щоб не сказати: жорстокому) світі?»

Пошуки відповіді на це питання вимагає від нас перенести центр наших дискусій з ідентичностей на цінності - котрі, власне, і рухають сучасний світ. А для цього нам потрібно відійти від мови одних лише цифр і соціологічних опитувань - котрі добрі хіба що для побудови політтехнологій та короткотривалих вигод - а почати думати на довшу мету і стратегічно.

Фото зі сайту https://www.epochtimes.com.ua/