Творення себе і творення когось
IQ

Творення себе і творення когось

Дещо про коучинґ, еобіонт і таке інше

Іван Лучук, 24 січня 2018 847 0

Творити можна будь-що із будь-чого. Як то кажуть, навіть із лайна можна зліпити коника, а не лише із пластиліну. Творення у найширшому сенсі – це щось ґлобальне, навіть вселенське. Бога вважаємо Творцем всього видимого та невидимого. Та не згадуватимемо ім’я Господнє всує, хоч вже і згадали. Тож варто утриматися під подальших «вселенскостей», а таки заземлитися, хоча й не без містичних чи там фантасмагористичних штучок.

Позаяк людина є «вінцем творіння», «п’ятим елементом», «віртувіанською леонардівською моделлю», то почнемо з неї. Кажуть, що людина творить сама себе. У певному сенсі це не позбавлено сенсу. Так, людина самостійно (в ідеалі) визначає свою долю, тобто мала б визначати. Але це не завжди так, і далеко не так. Її дослівно створюють її батьки, якщо вже на то пішло. І формують її, привчають до життя. Потім починають втручатися всілякі інституції. Не кажу, що це добре чи погано. А просто констатую. Дитячий садок, школа, спортивні секції, самодіяльні гуртки, вуличні чи мажорні компанії, соціальні мережі (останніми роками, десь понад десятиліття) тощо – впливають на витворення того продукту, яким стає чи не кожна людина десь у пізній пубертатний період. Потім чи самотужки, чи спонукально обирається шлях здобування фаху, а вже тоді починаються «труди праведні», накопичування трудового стажу, який зазвичай «гівна вартий» (за перепрошенням, але це ж крилата фраза шинкаря Палівця зі «Швейка»). Словом, всі там будемо, тож твори – не твори себе, а перспектива все одно одна.

Якщо ж на життя дивитися без песимістичної гримаси фаталізму, то й жити якось можна, навіть варто. І дехто навіть хоче раптом своє життя міняти, щоб досягнути там чогось, здобути, прославитися, «удобробутитися» тощо. Усереднено, можна сказати, «сягнути вершин», а в кожного уявлення про ті «вершини» різне, хоча (усереднено ж) є певне кліше уявлень про «досяжну велич».

От змоделюймо бодай одну ситуацію (хоча такі моделі реалізовувалися еннократно, втілюватися у життя). Чоловічок здобув виховання, освіту, добре собі заробляє на непоганій роботі, діло його «сродне» його душі. Живи собі, тішся, наспівуй «Ніч яку місячну» чи насвистуй неаполітанську серенаду, пританцьовуй гопачно чи ламбадно – чого тобі ще треба… Але ж ні, чоловічок ще ж хоче стати політиком. Отак «з нуля». Не маючи до того ні задатків, ні знань, нічорта. Думаєте, це неможливо? Та ні, таки можливо, ще й як. І для цього придумали коучинґ. Щоправда, це задоволення доволі-таки коштовне. За якийсь рік і останнього матолка можна так «насобачити», що він (за сприятливих обставин, звісно, та відповідного режиму сприяння; про гроші й не кажу, бо оплата праці коуча – то лише мацьопка дещиця у загальному проекті) стане респектабельним політиком. Це щось типу як Шаріков Поліграф Поліграфович, котрий навчився в’язати краватку.

Від глибокого (найглибшого, скажімо) дитинства людина береться за творення чогось-там. Ліпить із м’якушки хліба колобки, вибудовує Вавилонські вежі в пісочниці у вигляді пасочок, використовує будь-яке домашнє причандалля для витворення нових «технологічних» сенсів, відповідно до своєї ще куцої уяви. Коли дитина щось «творить», то вона радше щось таки наслідує, відтворює вже бачене та знане. Слушною, либонь, є Аристотелівська «теорія наслідування», принаймні деякі моменти з неї. У «Поетиці» Аристотеля є такий пасаж: «Людям з дитинства властиво наслідувати, – тим вони від інших живих істот і відрізняються, що дуже здатні до наслідування, завдяки якому вони і набувають перших знань». На цьому з дитинством хай буде «шлюс» (то означає «кінець», це з арґо нашої львівської двадцять восьмої школи). Цікавішими наразі видадуться живі істоти, форми життя, творені з мертвої матерії. Властиво, зосередимо свою увагу на одній такій істоті, дещо розлогіше.

Був такий нідерландський письменник Гаррі Муліш (1927–2010), роджений у Гарлемі, але не в тому, що ви подумали, а в тому, що на півночі Нідерландів. Він написав чимало романів, але найцікавішим у нашому контексті є саме його останній роман «Процедура» (De procedure, 1998). Адже темою роману є створення життя з мертвої матерії. Основою романескної оповіді слугує життєпис біохіміка Віктора Веркера, винахідника еобіонту, «машини, яка сама себе творить». Еобіонт – це ще й гіпотетична первинна форма життя або хімічний попередник живого організму (або ж первісний організм, обладнаний примітивним метаболізмом). Біохімік Веркер, після відкриття еобіонту, зробив ще чимало винаходів, проте для своїх колег-фахівців і для загалу він залишається «людиною еобіонту». Для нього ідеалами є Джеймс Ватсон і Френсіс Крік, які разом із Морісом Вілкінсом у 1953 році спільно встановили структуру молекули ДНК, за що всі троє стали лауреатами Нобелівської премії 1962 року. Моріса Вілкінса наш біохімік іґнорує, до Френсіса Кріка ставиться індиферентно, зате Джеймса Ватсона ледь не обожнює, ставиться до нього з оттакенним пієтетом. А все ось чому.

Джеймс Ватсон для Віктора Веркера є, так би мовити, подвійним взірцем: бо той є не лише блискучим науковцем (українець з походження Сергій Капіца взагалі назвав його «безсумнівно найвидатнішим ученим нашого часу»), але й обдарованим письменником, автором автобіографічного літературного твору «Подвійна спіраль» (1968), книжки про відкриття ДНК. Віктор Веркер надає пріоритет письменству над науковими відкриттями. Він вважає, що якби Джеймс Ватсон і Френсіс Крік не розшифрували структуру ДНК, то за якихось кілька років це зробив би хтось інший. Але те, що можливе та справедливе в науці, неможливе в літературі, адже хто б не прийшов після Джеймса Ватсона, він не написав би його книжки «Подвійна спіраль». Віктор Веркер висновує далі: якби Франц Кафка не написав би свій «Процес», то цей роман залишився б ненаписаним допоки світу, тож ученим слід бути скромнішими.

Віктор Веркер хоче наслідувати Джеймса Ватсона (можливо, це якраз і вкладається у вже згадану Аристотелівську «теорію наслідування»), тож, як і той, має намір звернутись до епістолярного жанру (адже Джеймс Ватсон при написанні «Подвійної спіралі» використовував листи, які писав до своїх батьків). Перипетії роману «Процедура» докладно та сконденсовано виклав Ярослав Довгополий у параграфі про Гаррі Муліша в «Нарисі історії нідерландської літератури» (Київ, 2002). Тож у трьох листах ненародженій дочці Аврорі (ім’я перебуває у тісному взаємозв’язку зі словом «еобіонт»: від гр. еоs, лат. аurora – «ранкова зоря») Віктор Веркер розповідає про своє життя та наукову діяльність. За посередництва вимисленої дочки Аврори він звертається до своєї дружини Клари, яка покинула його заради відомого віденського оперного співака, надсилаючи їй копії листів. Позаяк невірна дружина (не «білоглова», як колись писали, маючи на увазі дружину (себто заміжню жінку), а «чорноглова»; згадаймо рядки з вірша Івана Журавницького, написаного ще в 1575 році: «Чи єсть в Луцьку білоглова, / як та пані ключникова? / Хоча й вік подойшлий має, / а розпусти не встидає») на листи не відповідає, Веркер намагається зв’язатися з нею телефоном. Коли ж телефонує вчергове, мимовільно підслуховує уривок розмови англійською мовою між найманим убивцею та замовником. Законослухняний біохімік повідомляє про це у поліційний відділок, але за браком доказів він не може нічого вдіяти. Наприкінці роману з’ясовується, що саме Веркер і є замовленою жертвою. Коли лунає телефонний дзвінок (зі Стокгольма, щоб повідомити йому про присудження Нобелівської премії? чи з Відня телефонує Клара?), його починають убивати якісь дві «примари».

Гаррі Муліш у романі «Процедура» подає нову, свою авторську версію єврейських переказів про оживлення за допомогою вимовляння імені Божого глиняного велетня Ґолема (івр. גולם – «грудка», «незавершене»), який має рятувати переслідуваних євреїв. Автор при написанні використовує трактат «Сефер Єціра» («Книга творення», між III і VI ст. н. е.), який поєднаний із доктриною про космічний сенс 22 літер єврейського алфавіту: 22 і 10 сфірот (частини Творця у цьому світі) дають «32 потаємні шляхи премудрості», з яких Ягве побудував усе суще. Маючи на меті створити Ґолема, треба взяти відповідну кількість червоної глини, а тоді виліпити з неї людську фігуру, імітуючи у такий спосіб дії Бога; фігура ця мусить мати зріст приблизно десятилітньої дитини, десь так на око. Вдихнути в неї життя можна або вимовляючи ім’я Бога, або ж написавши на її чолі слово «життя». Та все ж Ґолем не має людської душі, не може розмовляти. Серед творців Ґолема (поміж яких є й деякі історичні особи) єврейські перекази називають і рабина Льова (XVI – початок XVII ст.), «конструктора» «празького Ґолема».

Ґолемічну тему продовжимо у наступному сюжеті, вже не про творення, а про перетворення.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук