Україна між крахом ілюзій та крахом інституцій

Дослідження американської компанії Gallup показує, що українці є лідерами у світі за рівнем недовіри до своєї влади. Їй довіряють тільки 9%, тоді як середній показник у світі становить 56%. Це засвідчує тотальну кризу інституцій, з наслідками котрої доведеться стикнутися новообраному президентові. У вітчизняних реаліях це ще й означає, що ця людина та її команда отримають дуже короткотерміновий карт-бланш на здійснення реформ у країні. А без підтримки будь-які спроби щось змінити виявляться марними.

За роки незалежності в Україні назбиралася сила-силенна невирішених проблем. Ситуація традиційна: щоразу, коли приходить до влади нова команда, вона береться за вирішення найпростіших завдань, здебільшого пов’язаних із власними пріоритетами або обіцянками, котрі легко втілити. Натомість найскладніші завдання, дійсно важливі для долі країни, залишаються на потім. Робиться це зі сподіванням, що проблема за їхньої каденції або взагалі ніяк не проявиться, тож хай з нею мастять собі голови наступники, або її вдасться розв’язати під вибори і, тим самим, здобути за це всі можливі бонуси.

Проте влада часто воліє не помічати проблем, які виникли, й пускати все на самоплив. В Україні чітко простежується криза інституцій. Під час Майдану вона загострилася, адже вертикаль імені Януковича цілковито себе дискредитувала. Хоча навіть тоді показник довіри становив 24%.

Однак після протестів хвиля несприйняття пішла трохи на спад, адже, з одного боку, всю увагу на себе перетягувала війна, а з іншого – відбулися вибори, прийшла нова промайданівська влада й почалися реформи, котрі мали б змінити ситуацію. Але все заглухло посеред шляху, коли після набору патрульних переатестацію до поліції пройшли старі кадри. Антикорупційна тематика стала трендовою, влада сама на ній довго піарилася, проте жодне гучне затримання високого чиновника на ділі не мало якогось серйозного результату. Трьох друзів президент вирішив не саджати. Нові інститути (антикорупційні) хоч і створені, але не діють належно, грузнучи у щораз нових скандалах.

Так у країні склалася ситуація, коли стара УРСРівська система фактично віджила своє. Вона нездатна протистояти викликам сьогодення і консервує стагнацію, а її втіленням є сучасний політикум, котрий представляє собою і владу, і опозицію. А нова система, якщо і є, то тільки на папері і в промовах тих самих політиків.

Усе через підміну, котра діє в Україні на кожному кроці. Поняття «права», «свободи», «закону», «відповідальності» та інші базові речі не є насправді тим, чим би мали бути. Вони є «псевдосвободами», «псевдоправом», «псевдозаконами» тощо, бо не існує чіткого й регламентованого їх дотримання. Все є необов’язковим. Бутафорним.

Тому народ цілком логічно хоче обрати Володимира Зеленського, аби псевдополітик очолив псевдосистему. Аби псевдоправо, псевдозакон, псевдовідповідальність тощо мали свого щирого виразника.

Він має всі шанси цю саму систему зламати чи таки добити. Знищити, як заповідали совіти, все до основ. Тільки разом з тим для України це загрожує не лише крахом інституцій, але й крахом всієї держави, а не тільки неефективного апарату. Адже вкрай сумнівно, що Зеленський якимось чином здатний на тезах «нібитополітики» та «політикипозаполітикою» збудувати щось не просто справжнє, а й дієве, причому за лічені дні, адже виборці матимуть щодо нього завищені очікування. Як і через те, що ті, хто руйнує, вкрай рідко мають хист до творення. Се взаємозаперечні сили. Крім того, на деструкцію (бажання поквитатися з Порошенком) налаштований олігарх Коломойський, з котрим пов'язують Зеленського.

А руйнування основ людиною без реального опертя на широкі соціальні маси, без зовнішньої підтримки, без чіткого плану дій з творення нових інститутів, без сильної команди та ще й в умовах війни становить в рази більшу небезпеку для всієї української державності.

Хто би не став наступним президентом – перед ним чи нею стоятимуть дуже серйозні виклики. Не тільки загроза повноцінного нападу Росії. Не тільки підстерігатимуть парламентські вибори з усіма відповідними наслідками. Йому не лише дістанеться суспільство, котре матиме завищені очікування та неймовірну втому від війни, а ще й неефективна державна система.

Тому одне з ключових питань, які потрібно ставити головним кандидатам у президенти: як вони збираються повертати довіру до владних інституцій та як змінюватимуть систему, аби стала дієвою і працювала для людей. А заодно можна порадити, щоб уже починали розмірковувати над іменами трьох друзів, котрих ми невдовзі побачимо за ґратами.