Україна на порозі хаосу

Український інформаційний простір регулярно штормить такими дев’ятибальними хвилями, що нікуди й сховатися. Ось хоча б останні дні – то санкції проти Богдана і його відповідь, то інтерв’ю Мендель і реакція на це інтерв’ю Банкової та всіх, хто хоче відреагувати (тобто майже усіх в принципі). Зважаючи ще й на те, що десь далеко на Сході та Півдні триває війна – дехто, здається, про це вже й забув – нудно українцям не буває.

Але є один момент, який значно серйозніший за всі інтерв’ю та коментарі менделебогданів (якими б вони, за словами різноманітних аркадіївбабченків, не були «руйнівними для іміджу України»). Серйозніший і в перспективі катастрофічніший. Цей момент – мобілізація. Точніше, все те, що її супроводжує.

Кілька днів тому у Львові стався відверто дикий випадок. Чоловік, тікаючи від співробітників територіального центру комплектування та Національної поліції (тобто так званої групи оповіщення), не вигадав нічого кращого, як захопити заручницю – 13-річну дівчинку, якій погрожував ножем. Звісно, неповнолітню звільнили, чоловіка затримали, відправили за ґрати, тепер йому світить суд і до п’яти років позбавлення волі. Начебто із цією ситуацією розібралися – і в ній, на відміну від тих випадків, про які дедалі частіше говорить омбудсмен Лубінець, обійшлося без перевищення повноважень військовослужбовцями ТЦК. Утім, як і в кожній непростій історії, тут є одне «але».

Те, що ситуація з мобілізацією погіршується з кожним місяцем – ні для кого вже не секрет. Причому погіршується на всіх напрямках. Тут і неякісне поповнення для ЗСУ (командування підрозділів потім не знає, що робити з багатьма «придатними»), і численні конфлікти цивільних та військовиків, аж до сутичок, поранень і навіть смертей. Нещодавно було зафіксовано випадок використання громадянином гранати. А тепер – захоплення заручника(ці).

Розумієте, у чому криється головна проблема цієї історії. Не в загрозі життю цієї 13-річної дитини. Це, безперечно, проблема – особливо для неї самої, її батьків і рідних. Але це радше локальна проблема. А є ще глобальна. Полягає вона в тому, що на початку мобілізації, навіть уже після того як спала хвиля добровольців, уявити подібні явища було просто неможливо. А згодом ці інциденти почали поступово ставати реальністю.

І за логічним принципом їх щомісяця ставало дедалі більше. Вони, вибачте за цинізм, перетворювалися на звичне явище. Колись, кілька років тому, напад на військовослужбовця ТЦК був чимось неймовірним, диким, неможливим. Зараз же це – мало не мейнстримні новини. Так, неприємні, жорстокі, навіть страшні – але вже звичні. Це як домашнє сексуальне насильство над дітьми. Відкрийте сайт хоча б Генпрокуратури і прогортайте стрічку новин – ви побачите, що ці жахливі новини трапляються ре-гу-ляр-но.

Так і з нападами на представників ТЦК – вони стали повсякденністю. Колись такі випадки сталися вперше – і ніхто не знайшов їм належної протидії. Вибачте, але те, що ми бачили, – це не протидія, а окозамилювання. А якщо подібні злочини не зупинити відразу, їх кількість невпинно зростатиме.

Тепер же – перша спроба захопити заручницю. Не те щоб аж надто вдала, але чоловік не особливо й постраждав. Та й навіть якщо отримає ті п’ять років – то ще коли буде. Тож не дивуйтеся, якщо невдовзі ви побачите на вулицях своїх міст подібні інциденти. Бо суспільство, принаймні та його частина, якої це стосується, побачила, що так можна.

Усе це свідчить про одне: Україна на порозі хаосу, на порозі хвилі побутового (а за нею вже й не зовсім побутового) терору – причому уже не прямо проти працівників ТЦК, а проти інших членів суспільства, винних тільки в тому, що вони опиняться не в той час не в тому місці. І це треба зупиняти уже зараз. Бо завтра буде пізно.

І як тут не згадати дві речі, які вселяють хоч і маленький, та все ж оптимізм. По-перше, слова колишнього головкома Залужного, який днями заявив, що мобілізацію потрібно серйозно змінювати, а разом з нею (точніше, перш за все) потрібно змінювати формат ведення війни – посилаючи на фронт не стільки людей, скільки дрони, тобто безпілотні й роботизовані системи (які, до речі, себе вже дуже добре проявили).

По-друге, нинішній міністр оборони Михайло Федоров анонсував масштабну реформу і ТЦК, і системи мобілізації. Можна по-різному ставитися до нього самого, до його попередньої діяльності, але те, що він має певні повноваження – і формальні, і фактичні – це факт. Тож можна очікувати від цих слів міністра і подальших справ.

Бо, повторюся, ситуація в країні уже навіть не критична. Ми, українське суспільство, на межі справжньої катастрофи. І якщо рух у напрямку цієї катастрофи не зупинити – то через якийсь час історія з 13-річною заручницею виглядатиме як щось на кшталт дрібного хуліганства. Подумаєш, ніхто навіть і не постраждав, та й сам інцидент тривав усього кілька хвилин… Колись так починалося і з сутичками між цивільними та працівниками ТЦК. А зараз дійшло до каліцтв і смертей.