Україна програє вибори Польщі

Несподіваний результат першого туру президентських виборів у Польщі викликав не менш несподівану реакцію серед українського експертного середовища. Перемога Анджея Дуди, представника партії Право і справедливість, часто супроводжувалася коментарями «проукраїнський кандидат, котрий говорив про військову допомогу Україні». Дуда й справді говорив про таке, але це не означає, що українцям варто радіти.

Адам Міхнік, польський громадський діяч, ще у січні казав, що на виборах Коморовському немає альтернативи й програш може бути тільки тоді, коли Коморовський перед виборами «п’яний за кермом переїде вагітну черницю». Невідомо, чи президент Польщі зустрічав таких черниць на дорозі, але реальність виявилася протилежною всім прогнозам. Броніслав Коморовський вступив у перегони з рейтингом 62%, а закінчив перший тур з результатом 33%, віддавши першість Анджею Дуді. Той отримав 34%. За ними йде Павел Кукіз – 20%. Далі прямують Януш Корвін-Мікке і Магдалена Оґурек з результатами 3,2% і 2,3% відповідно.   

На позір вибори президента Польщі не мають великої ваги у політичному процесі країни.  Повноваження глави держави зводяться до представництва Польщі на міжнародній арені. Він є гарантом конституційних прав і свобод, а також верховним головнокомандувачем. Але загалом міжнародна і військова політика генерується у профільних міністерствах. Значення нинішніх виборів виміряється не лише ймовірною зміною глави держави. Вибори президента є умовним першим туром виборів парламентських, котрі заплановані на жовтень. Перемога Анджея Дуди, представника опозиційної  партії ПіС, серйозно покращить позицію кандидатів у депутати від цієї партії.

Тренди кампанії

Антисистемність. Цьогорічна кампанія, окрім уже звичного протистояння Громадянської Платформи та Права і Справедливості, показала, що в електоральному полі Польщі є немало місця для інших, альтернативних поглядів. Доказом цьому є результат Павела Кукіза. Колишній рок-музикант прагне докорінних змін усталеної політичної системи. Шлях до таких змін, на його думку, лежить через виборче законодавство. У разі перемоги Кукіз обіцяв змінити пропорційну виборчу систему на пряму мажоритарну. Головна його ідея – це одномандатні виборчі округи (JOW). Довкола цієї ініціативи зорганізувався цілий рух однодумців, котрий має всі шанси перетворитися на партію. Критикуючи фактичну партійну монополію (ГП та ПіСу), він  зумів набрати близько 20%, що виявилося абсолютною несподіванкою, адже ще на початку весни соціологи пророкували Кукізу 4%. Один із найвпливовіших польських журналістів і коментаторів Томаш Ліс вдало зауважив, що на рейтинг Павела Кукіза вісім років працювали дві головні партії Польщі.  Цікавий факт: Павел Кукіз часто перебував на Євромайдані під час революційних подій 2014 року. Співав і виступав зі сцени. У зовнішній політиці стриманий. Вважає, що активну військову допомогу Україні повинні надавати такі держави, як США, Німеччина і Англія, а не Польща.    

Інший, не менш колоритний і антисистемний кандидат – Януш Корвін-Мікке. Європосол і чемпіон Польщі з бриджу посів четверте місце – 3,2% голосів. Це ультраправий кандидат, що позиціонує себе як монархіст і агітує за вихід Польщі з Європейського Союзу. Відстоює ширший доступ до вогнепальної зброї й кардинальне збільшення впливу Костелу. Корвін-Мікке вважає, що Варшаві потрібно миритися з Москвою і не варто на цьому шляху зважати на Київ. Він один із небагатьох хто в Європарламенті голосував проти ратифікації Угоди про асоціацію України з ЄС. Така прокремлівська позиція польського політика забезпечила йому безлімітний абонемент російського телебачення, де він – чи не головний коментатор польської політики.

Сумарно два антисистемні кандидати набрали майже 25% від усіх, хто прийшов голосувати. Соціологи характеризували їхніх виборців як «маргінальну молодь», що непостійна у власних вподобаннях, але все виявилося не так. «Нестабільна» молодь вирішила прийти і показала свою позицію. Сьогодні цей результат жодних змін не забезпечить, але Кукіз і Корвін-Мікке спробують конвертувати власну популярність і вже на виборах восени, мабуть, очолять  партійні списки. 

Ще один тренд кампанії – це запит на нових політиків. Партія Громадянська Платформа вже більше восьми років є партією влади. Не зважаючи на значні успіхи поляків у економічній та євроінтеграційній політиці, очевидною є банальна втома виборців від старих політиків, звичних дискусій і стандартних позицій. І якщо в ідеологічному сенсі нових пропозицій на виборах ми не почули, то суто персональний склад учасників оновився. Наприклад, із п'яти найпопулярніших кандидатів троє беруть участь у виборах вперше. Більше того, Анджей Дуда, Павел Кукіз і Магдалена Оґурек донедавна були невідомі широкому загалу поляків. Дуда і Оґурек – це прямі протеже старих «партійних босів» Ярослава Качинського (Право і Справедливість) та Лешика Міллера (Союз демократичної лівиці), котрі вчасно відчули спраглість громадян до нових людей. Постійні актори польського політикуму цього разу поступилися першими ролями й залишилися в тіні. Стратегія виявилася виграшною, особливо для Ярослава Качинського. Тренд на «нове» прямо зіграв проти чинного президента Коморовського, котрий не зумів подолати штучно накинуту технологію позиціонування: старий президент і стара система  VS нові антисистемні лідери.    

Різкий зсув електоральних настроїв поляків найкраще можна побачити у ретроспективі. В січні 2015 року, відповідно до середніх показників соціологічних досліджень, котрі публікував Newsweek, за Броніслава Коморовського готові були проголосувати 62% виборців – зараз він набрав 33%. Анджей Дуда: січень 21% – перший тур 34%. Павел Кукіз: січень 2% – перший тур 20%. У межах цієї трійки був основний розподіл голосів. Є дві головні причини таких метаморфоз. Перша –  описані вище тренди (електоральна втома, антисистемність та очікування нового). Друга – перебіг кампанії, поведінка основних кандидатів і політичний маркетинг.

Поворот

Броніслав Коморовський прийшов до влади у травні 2010 року на позачергових виборах, після загибелі Леха Качинського. Роки його каденції визначаються стабільним економічним розвитком і прогнозованою політикою.  Коморовський розробив ряд успішних соціальних проектів з допомоги потребуючим і багатодітним сім’ям. Як колишній міністр оборони ініціював реорганізацію польської армії. Донедавна вона складалася з окремих боєздатних частин, котрі виконували завдання за кордоном (Афганістан, Ірак тощо). Коморовський, за посередництвом міністра оборони, перебудував структуру війська і націлив його на захист власної території. Почав він цю реформу ще задовго до російської агресії в Україні, відтак закінчує зараз, коли питання безпеки пріоритетні. Чинний президент відрізняється стратегічним баченням розвитку держави. Він замовляв спеціальні соціологічні й демографічні експертизи, котрі аналізували потенційні загрози для Польщі на десятиліття вперед, шукав шляхів їх уникнення, трансформації економіки. Чітка і прогнозована політика забезпечувала йому підтримку більшості виборців ще зимою, на початку кампанії.  

Вінстон Черчіль, найвідоміший англієць всіх часів, після закінчення Другої світової був національним героєм. Він вважав, що британці оцінять його роль у перемозі Англії, а значить, йому не потрібна активна виборча кампанії. Черчіль помилився. Найулюбленіший прем’єр програв вибори, що стало його персональною трагедією. У Польщі відбулося щось схоже. Всенародна підтримка створила ілюзію власної непереможності, але виявилася зрадливою. Коморовський не хотів кампанії, він ліниво брав у ній участь. Їздив з робочими поїздками по регіонах, паралельно зустрічався з виборцями. Часто це виглядало як щось додаткове, що він робив для галочки. Дався в знаки також непростий характер президента, котрий часто сперечався з власним штабом. Вибирав, що буде робити, а що президенту «не личить». Нерідко вражав прямолінійністю з виборцями. Не хотів обіцяти, за його ж словами, «грушок на вербах».   

 Анджей Дуда – пряма протилежність Коморовського. Молодого політика з опозиційної партії ще влітку 2014 року знали небагато. Коли лідер партії Ярослав Качинський сказав, що не піде на вибори, натомість підтримає молодого і нового кандидата, більшість експертів скептично сприйняла такий хід. Мовляв, і харизми в Дуди нема, і самостійності, і досвіду політичної боротьби. Однак «кейс Дуди» ще будуть розбирати на заняттях із політичного маркетингу.  За кілька місяців він спромігся переламати хід кампанії, недоліки перетворив на переваги й виграв перший тур.  Секрет успіху  складається з кількох компонентів. По-перше, він виробив хорошу систему критики чинного президента, уряду і партії Громадянська Платформа. Здавалося б, що можна критикувати, коли Польща розвивається на очах? Але Дуда, вправно жонглюючи, навчився здобутки влади перетворювати на її погрішності. Красномовний приклад – остання його зустріч з виборцями в місті Радом. Дорога Варшава – Радом це 105 км якісного асфальтного полотна, по дві смуги у кожну сторону. Але в кінець робочого дня, так звану «годину пік»,  дорога біля Варшави часто перевантажена звичайними «тягучками». Дуда виїхав за годину до зустрічі й спізнився ще майже на дві години, у кращих традиціях Віктора Ющенка. Польські виборці, не звиклі до таких поворотів, почали злитися і нервувати. Проте після короткого вибачення, кандидат зумів переконати людей, що спізнення – це не його провина, а влади, котра ще не побудувала додаткових автомагістралей. Натомість, якщо він прийде до влади, моментально все виправить. По-друге, Анджей Дуда виявився дуже продуктивний під час кампанії. За один день він умудрявся відвідати 5-6 містечок і від зими вже кілька раз об’їздив цілу Польщу. Така суміш побутового популізму й агітаційна активність забезпечили  Дуді перше місце.

Як наслідок, польське суспільство несподівано для себе входить у фазу жорсткої політичної, агітаційної, медійної війни або, як полюбляють казати поляки, «виборчої масакри». Який би не був результат першого туру, але Броніслава Коморовського списувати рано. Формула його перемоги проста і складна водночас. Йому потрібно змобілізувати захід країни і мешканців великих міст – традиційних прихильників Громадянської Платформи й переконати їх, що стабільний розвиток Польщі та їхнє особисте майбутнє залежатиме від того, чи прийдуть вони на голосування. Допомагати у цьому йому вже почали найвпливовіші газети і тижневики ліберальної орієнтації (Газета Виборча, Newsweek і т. д.), які просто забили на сполох. Середня явка по державі була 49%, а тому потенційний ресурс мобілізації величезний. Коморовському також потрібно всіма силами завадити неофіційному союзу «Дуда-Кукіз-Корвін-Мікке». Для цього він відразу після виборів заявив, що не проти обговорити й поставити на референдум основну ідею Кукіза – пряму мажоритарку. Проте чи допоможуть, а чи зашкодять президенту такі післявиборчі реверанси, говорити ще рано. Всі троє  конкурентів Коморовського «працюють» на правому електоральному полі, відтак, навряд чи їхні виборці будуть голосувати за президента центриста, який уособлює систему. Натомість Анджей Дуда позиціонуватиме себе як перехідний етап у зміні цієї системи. Якщо Дуда домовиться з Кукізом про підтримку, шанси Коморовського різко зменшаться. Єдиний мотив, котрий зможе спонукати Кукіза й Корвін-Мікке не підтримувати Дуду, – бажання законсервувати власний результат до парламентських виборів. Тому другий тур залежатиме від кулуарних переговорів і союзів.      

Карта України

З моменту вступу в ЄС Варшава перетворилася в один із найактивніших промоутерів східноєвропейської політики Брюсселя. Польща та Швеція ініціювали проект «Східного Партнерства» для найближчих сусідів ЄС, центральне місце в якому належить Україні. Але у політичній конструкції Польщі є різні погляди на стосунки Варшави з Києвом.

Наприклад, крайні ліві та праві політичні сили вирізняються антиукраїнською риторикою й заграванням з Кремлем. Існує невелика, але шумна група кресів, котрі постійно підживлюють і спекулюють на темі Волинської трагедії.

Цьогорічна президентська кампанія показала, що «питання України» не є пріоритетним для польського виборця. Про Україну говорили у контексті безпеки Польщі, проте питання зовнішньої політики поступаються соціальним викликами, що традиційно для європейських демократій.  

В Україні вже давно поширена думка, що консервативна партія «Право і Справедливість», лідером якої є Ярослав Качинський, найбільш проукраїнська партія Польщі. Виразна антиросійська риторика цьому сприяє. Відповідно, Анджей Дуда в разі його перемоги мав би зайняти активну проукраїнську позицію. Ще б пак, він навіть заявив, що готовий постачати Україні зброю і відправляти солдатів. Щоправда, повноважень для цього у нього не буде, та й сказав він це перший і остатній раз ще зимою. Після цієї заяви у Польщі здійнявся шквал критики, й Дуда більше не був такий категоричний у формулюваннях. Останні опитування громадської думки поляків вказують, що більшість проти не лише прямої військової допомоги Україні, вони проти відправлення військових інструкторів для навчання українських військових. Агенція SW Research у квітні цього року робила дослідження щодо ставлення поляків до ймовірного навчання українських солдат. Результати для нас невтішні. Майже 58% проти такого навчання, 26 підтримують, інші – не визначилися. Взагалі очікувати військової допомоги від Польщі – по меншій мірі наївно. Польща – держава член-НАТО. Її участь у нашій війні робить її співвідповідальною стороною, за котру при потребі мають втрутитися всі інші члени. Тому Вашингтон, Брюссель і Берлін не допустять нічого, що  потенційно наражатиме на небезпеку альянс. А отже, всі радості й сподівання допомоги – самообман українців. Згодом таку думку підтверджував і сам Дуда, зрікаючись слів про військову допомогу Україні.

Насправді перемога кандидата від ПіСу ховає у собі більше потенційних загроз для українсько-польських відносин, аніж переваг. Одна з найнебезпечніших ситуацій для нас – повторення «курйозу Ющенка-Качинського». Віктор Ющенко та Лех Качинський, (президент Польщі 2005-2010 рр. – загинув в авіакатастрофі) були хорошими друзями. Вони часто спілкувалися й бачилися, узгоджували позиції. Але одного дня теплі відносини обірвалися. Це сталося 22 січня 2010 року, коли Віктор Ющенко надав звання «Героя України» Степану Бандері й Романові Шухевичу.  Качинський тоді вже починав готуватися до нових осінніх виборів 2010 року. А Віктор Ющенко, програвши власні вибори підписав указ про героїзацію. Павел Коваль, європосол і близький соратник загиблого президента згадує, що Качинський дуже гостро сприйняв таку новину, а в польському політикумі здійнялася буря критики через підтримку «українських націоналістів». Відтоді і  до Смоленської катастрофи у дружніх стосунках Качинського та Ющенка була дистанція.   

Сьогодні Україна провадить нову, але традиційно незграбну історичну політику. Неважко уявити реакцію Ярослава Качинського або Анджея Дуди, якби вранці вони промовляли у Верховні Раді України про дружбу і партнерство, а після обіду наш парламент проголосував за ряд контраверсійних історичних законів про декомунізацію. В основі цієї реакції була б навіть не особиста позиція президента, а позиція частини його виборців. Політики завжди «грають» на власний електорат. Перемогу Дуди можуть забезпечити прихильники партії Право і справедливість, Павела Кукіза і Януша Корвіна-Мікке. Значній частині цих виборців навряд чи сподобаються українські історичні експерименти. Натомість українське суспільство зараз вже навряд чи зійде зі стежки ревізії радянської історичної спадщини. У майбутньому це сковуватиме консервативного президента Польщі у можливому розширенні  українсько-польської співпраці.

Реакція Броніслава Коморовського та Гжегоша Схетини, теперішнього міністра закордонних справ, була більш ніж коректною. Виборець Громадянської Платформи не є націоналістично й історично ангажований, що дає його політикам змогу проявляти гнучкість у міжнародних стосунках. Інша позитивна для України якість Коморовського – його однопартійність із президентом Ради Європи Дональдом Туском, котрий натомість є другом Ангели Меркель. Це забезпечує можливість кращого напрацювання спільних позицій у трикутнику Брюсель-Берлін-Варшава, а значить, підвищує ефективність зовнішньої політики. Одночасно, Туск, м’яко кажучи, не ладить із Ярославом Качинським. У разі перемоги Дуди конкуренція ідеологічних опонентів очевидна, що не буде корисним для України.

Зміни у парламенті Речі Посполитої теж не передбачають нічого доброго. Послаблення позицій лівих компенсують праві. Антисистемні рухи почнуть видавлювати і депутатів Громадянської Платформи, і Права та Справедливості. За останні роки у Польщі сформувалася політична система, котра дозволила ефективно провадити процес українсько-польського примирення та співпраці. Популярність рухів і партій, котрі цю систему хочуть демонтувати, грозять демонтажем напрацьованих схем міждержавних стосунків або ж їхньою реорганізацією. А тому навряд чи будь-який інший президент Польщі так би влаштовував Київ сьогодні, як чинний.