Україна ще не є проблемою для ЄС, – Андрій Шептицький

– Поляки надають великого, може, надмірного значення історії. Для українських політиків – особливо з Києва чи Донецька – давня історія Польщі та України є досить абстрактною справою.

Самі українські еліти та залежність нашої держави від Росії наразі є одними з головних чинників, які перешкоджають Україні рухатися до Євросоюзу. Тому не багато країн хочуть бачити Україну та її проблеми у євроспільноті.

Якою бачать Україну  в ЄС, чому її там не чекають і що вабить поляків у Львові в ексклюзивному інтерв'ю ZAXID.NET розповів професор Варшавського університету Андрій Шептицький.

- Ви приїздили в Україну читати лекції. Яким вам здався Львів сьогоднішній, зокрема, якщо порівнювати з минулими роками? Що вас вразило тут передусім?

- У 90-і роки я регулярно бував у Львові. Потім мої контакти з цим містом, на жаль, послабилися. З останньої подорожі я запам'ятав передусім три речі. По-перше, Український католицький університет, де я гостював. В його мурах можна забути про проблеми, що обтяжують Україну: політичний хаос, некомпетентність урядовців, корупцію в освіті. Це сучасний ВУЗ, створений, говорячи по-українськи, згідно з «євростандартами». Хотілося б, щоб інші брали з нього приклад. По-друге, зміна зовнішнього вигляду міста: щоразу більше магазинів, супермаркетів і ресторанів. Впевнений, що багато громадян не можуть дозволити собі відвідувати такі місця - так само, як і в Польщі. Тим не менше, їх присутність - це знак того, що суспільство (чи принаймні його частина) багатіє. По-третє, корки у Львові, які в години пік майже повністю паралізують комунікацію в місті.

- Якою бачиться міжнародна політика України з Польщі, де ви живете, Євросоюзу?

- Мені важко подати цілісну оцінку України з перспективи ЄС. Можу говорити про свої відчуття. Від часу Помаранчевої революції все частіше бачимо, що Україна прямує своєю власною дорогою розвитку. В Україні не вдалося ввести «російську модель», що, ймовірно, було метою тогочасної української і російської влади. Однак разом з тим Україна не розвивається так, як її сусіди з Центральної Європи, які після 1989 року розпочали масштабні політичні та суспільні зміни, що привели до вступу в ЄС і НАТО.

- Україна давно задекларувала, що хоче приєднатися до євроспільноти. Що є основною перешкодою для цього зараз?

- З українського боку можна назвати три головні причини. По-перше, політична ситуація: до 2004 року авторитарні схильності Леоніда Кучми, тепер майже постійна політична криза. По-друге, відсутність розуміння процесів європейської інтеграції з боку частини (а може й більшості) політичної еліти та суспільства. Європейський Союз - це не звичайна міжнародна організація, де досить задекларувати бажання співпраці з нею, щоб стати членом. ЄС може багато запропонувати країнам-учасникам чи кандидатам (Польща може отримати в 2003-2013 роках близько 60 млрд євро), але висуває їм дуже високі вимоги. По-третє, Україна - маю на увазі як політичний клас, так і суспільство - не зробила однозначний вибір між так званим європейським шляхом і шляхом російським. Частина суспільства хотіла б, щоб Україна була і в ЄС, і в Єдиному економічному просторі, який творять Росія, Україна, Білорусь і Казахстан. Президент Ющенко декларує бажання інтеграції із західними структурами, але одночасно намагається утримувати низькі ціни на імпортований з Росії (чи за посередництвом Росії) газ, віддячуючи таким чином фактичною подальшою залежністю України від Росії.

- Колись в одній із львівських газет була надрукована така собі «карта» майбутньої Європи. Замість України між ЄС і Росією там хлюпотілося море. На думку авторів, такий варіант був би найзручнішим для Брюсселя, для якого Україна є проблемою. Як ви вважаєте, чи справді Україна є проблемою для ЄС і чому?

- Думаю, що Україна ще не є проблемою для ЄС в такому сенсі, як Туреччина, з якою розпочалися переговори щодо вступу, але з'являється все менше бажання їх закінчувати успішно. Натомість багато європейських політиків - особливо з Німеччини, Франції - мають відчуття, що Україна може стати проблемою, якщо занадто наблизиться до ЄС. Звідси небажання надавати перспективу членства України в ЄС. Європейські політики розуміють значення України, бачать її потенціал, не хочуть, щоб вона перетворилася на море з карти, про яку ви говорили; але багато з них не хоче України і її проблем в ЄС.

- Хоча Польща та Україна мають приязні стосунки, в історії стосунків обох народів залишилося багато «шрамів» від давніх конфліктів. Ці непорозуміння на ґрунті минулого виникають і досі. Як ви вважаєте, коли можна буде поставити крапки у давніх кривдах і сприймати їх лише як історію?

- Якщо ми поглянемо на теперішні стосунки Польщі й України з іншими державами, то можна сказати, що процес історичного єднання вже значною мірою завершений. Україна веде дискусії, передусім, з Росією (питання Голодомору тощо). Польща також сперечається про минуле з Росією (питання Катині), а також з Німеччиною. Натомість історичні проблеми не є об'єктом суперечок між Польщею та Україною. Але історія ще довго не буде виключно історією. Так, як декотрі польські політики до сьогодні нагадують Німеччині ІІ Світову війну, так у польсько-українських стосунках ще не раз буде йти мова про старі рани. Така ситуація виходить із дещо відмінного підходу до історії. Поляки надають великого, може, надмірного значення історії. Для українських політиків - особливо тих, що з Києва, Дніпропетровська, Донецька - давня історія Польщі та України є досить абстрактною справою.

- Наскільки в Польщі досі є сильними сентименти за «їхньою» частиною України?

- У Польщі є сентименти до України. Багато поляків серйозно їздять в Україну, щоб відвідати «польські землі»: Львів, Кам'янець-Подільський, Крим. Останній насправді ніколи не був польським, але він гарний; тим більше, там перебував у 19 ст. великий польський письменник Адам Міцкевич. Однак ці сентименти не є єдиною причиною того, що поляки подорожують на Схід. Думаю, що в Україні їх притягує те, що ми є настільки схожі один на одних, але все ж різні. Дві різні мови, але можна порозумітися без перекладача. Та сама віра, але різні традиції, обряд. Зрештою, є третя причина подорожі, про яку мені колись сказав один із моїх студентів: в Україні дешевша горілка.

- Ви є правнуком рідного брата Митрополита Андрея Шептицького. Які спогади у вас про митрополита, можливо, пам'ятаєте його з розмов у родині? Чи цікавитеся його здобутками, опінією про нього в Україні? І, зокрема, як ставитесь до його можливої беатифікації ?

- Я, звісно, ніколи не знав Митрополита. В родинних спогадах він постає як велика людина, можливо, через свою посаду, обов'язки, а також - через певний час хвороби - не завжди доступна для молодших, але, разом з тим, дуже близька. Для нашої сім'ї Митрополит - це не постать з ікони; це хтось, хто реально ходив по цій землі і жив сімейним життям, наскільки дозволяли йому обов'язки. Митрополит і його брат, Блаженний о. Климентій, є для нас найважливішою зв'язною ланкою з Україною. Ми є більше поляками, але власне двоє наших дядьків (ми так на них часто кажемо) поєднують нас особливим чином зі Львовом, Галичиною, з усією вашою країною. Рішення в питанні беатифікації Митрополита належить Апостольській Столиці. Але думаю, що воно мало підстави. Досить пригадати, що більшість мучеників, винесених на вівтарі Іваном Павлом ІІ у 2001 році, співпрацювало з Митрополитом, вивчилося завдяки йому, приймало його допомогу тощо. Щодо оцінки діяльності Митрополита, то нас, мешканців Польщі, особливо турбують і болять кривдні і неправдиві висловлювання про нього, які звучать в нашій країні. На жаль, до сьогодні люди вважають, що Митрополит прихильно ставився до Гітлера і/або Сталіна, підтримував без застережень діяльність Організації українських націоналістів і Української повстанської армії, приймав те, що робилося підчас ІІ Світової війни на польсько-українських землях.

Довідка ZAXID.NET

Андрій Шептицький - професор факультету журналістики і політичних наук Варшавського університету, аналітик Польського інституту міжнародних справ, ад'юнкт Інституту міжнародних стосунків Варшавського університету.

Випускник Варшавського університету і університету Париж-Сорбонна, стипендіат паризької École Normale Supérieure (1999-2000) і Фонду підтримки польської науки (2005-2006).

Автор праці «Франція чи Європа? Спадок генерала де Ґоля в зовнішній політиці V Речі Посполитої» (Варшава, 2005), а також кільканадцяти статей і доповідей, присвячених зовнішній політиці Франції, Польщі та України, трансатлантичним стосункам і вибраним аспектам європейської інтеграції.

Фото зі сайту www.philosophy.ucu.edu.ua