Українізація через Чорну сотню

Історія українського національного руху - це не тільки історія українських організацій і окремих людей, які називали себе українцями. Вона включає в себе всіх уродженців українських земель та їх громадські сили, які сприяли розвитку самосвідомості українців як єдиного цілого на основі української етнічної спільності.

При цьому учасники руху могли називати українців не тільки українцями, а й русинами, руськими і одночасно малоросами й росіянами. Прихильники цих назв могли дотримуватися різних політичних, культурних і національних орієнтацій, а також виступати проти української самоназви та її прихильників. Одна лише невелика група прихильників українського самоназви, котра існувала в Російській імперії, навряд чи змогла б домогтися, щоб мільйони етнічних українців в 1917 р. менш ніж за рік стали називати себе українцями і було створено Українську державу.

Російські чорносотенці – найпалкіші проукраїнські агітатори

Значну частину роботи з підготовки українського успіху в Наддніпрянській Україні зробили організації, яких сьогодні вважають російськими націоналістичними й антиукраїнськими. Одна з них – монархічний, православно-консервативний і антисемітський Союз російського народу, членів якого також називали чорносотенцями і Чорної сотнею. Союз російського народу першим почав справді масово пропагувати українську національну самосвідомість в малоросійському варіанті серед мільйонів українських селян. Величезну роль Союз зіграв у поширенні серед українців знань про українську історію і героїчну міфологізацію пам'яті про українське козацтво.

Союз російського народу був створений 1905 р. при схваленні царя Миколи ІІ та фінансової підтримки Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі. Метою Союзу, як і всього чорносотенного руху, була мобілізація підданих на захист самодержавства і православ'я від революції і ворожих національних рухів. Завдяки активній підтримці православного духовенства Союз російського народу охопив своїм впливом значну частину українського селянства. Доти за рідкісними винятками селянство не володіло сучасною національною самосвідомістю. Не менше 200 000 із понад 400 000 членів Союзу проживало на території сучасної України і в основному було українського походження. З кількох тисяч чорносотенних організацій в Україні практично не було жодної, в якій були б відсутні етнічні українці.

Однією з головних твердинь чорносотенного руху була Західна Волинь, де українські селяни на парламентських виборах майже одноголосно підтримували Чорну сотню. І де менше ніж через 40 років була створена Українська повстанська армія. Батьки і діди багатьох солдатів УПА до 1917 р. були «російськими чорносотенцями», їхніми прихильниками або принаймні зазнавали впливу чорносотенної пропаганди. Без аналізу діяльності Союзу російського народу і його впливу на волинських українців неможливо зрозуміти, чому чорносотенна Волинь стала не російською, а українською. І як стало можливим, що саме чорносотенна в минулому Волинь стала місцем, де в 1943 р. з волинських українців була створена армія для спроби завоювання української незалежності.

Союз російського народу і весь чорносотенний рух були спробою монархії Романових повторити досвід національної політики династії Габсбургів. З 1848 по 1918 рр. австрійській владі вдалося спрямовувати в потрібне русло й успішно використовувати для захисту правлячої монархії національні рухи підвладних народів. Вірними прихильниками Габсбургів стали національні рухи поляків і русин-українців у Галичині. Під час першої російської революції 1905-1907 рр. частина правлячої еліти Російської імперії вирішила зробити те ж саме з національним рухом російських, українських і білоруських підданих монархії. На озброєння взяли концепцію триєдиного російського народу з великоросів, малоросів і білорусів, які зберігали б свої культурні та національні особливості.

Через Союз російського народу царські власті 1905 р. почали реально сприяти обмеженому розвитку національного малоруського руху як частини монархічного і загальноросійського імперського проекту. На українських і білоруських етнічних землях головною метою Союзу був не тільки захист монархії і православ'я від революціонерів і безбожництва. Не меншим, а в деяких українських регіонах набагато більш важливим завданням Союзу російського народу був захист православ'я від католицизму й протестантизму, протидія католицькому та польському впливам, а також русифікація і християнізація переважно єврейських міст та економіки краю. Загроза українського антиросійського руху керівництвом Союзу російського народу на Волині розумілася, але не мусувалася в роботі організації.

Налякані прозелітизмом

Головним внутрішнім ворогом Російської імперії в 19 ст. і на початку 20 ст. був польський національний рух, який підняв два потужні кровопролитні повстання в 1831 і 1863 рр. Польські націоналісти претендували на включення в майбутню польську державу всієї Правобережної України. Польська шляхта на українських землях значно перевершувала за чисельністю російське дворянство великоросійського і малоросійського походження. Тому справжнім шоком для царських властей стали наслідки указу про віротерпимість від 17 квітня 1905 р. У 1905-1907 рр. з православ'я в польську католицьку церкву перейшло не менше 170 000 колишніх греко-католиків українського та білоруського походження, які були насильно навернені в православ'я в 19 ст. Перебіжчиків було б більше, якби указ дозволив відновлення греко-католицької церкви, а місцева влада не заблокувала б перехід в католицизм інших православних.

Події довкола указу про віротерпимість наочно продемонстрували православній церкві й російській владі крах політики ігнорування національних, культурних та історичних особливостей етнічних білорусів та українців. Використання в Україні та Білорусії тієї ж національної політики, що й на російських етнічних землях (де до 1905 р. російський націоналізм серед російських селян теж особливо не пропагувався), повністю засвідчило свою неспроможність. Навернуті в католицизм етнічні українці й білоруси не тільки перейшли у ворожу церкву, але тим самим в очах влади вони перетворилися на потенційно небезпечних для Російської імперії поляків. У кризових умовах революції 1905-1907 рр. у частині вищої державної адміністрації Російської імперії і в керівництві Російської православної церкви виникло чітке розуміння, що без розвитку в потрібному руслі національної самосвідомості малоруського селянства, заснованого на місцевих особливостях, монархія Романових і православна церква будуть і далі втрачати в ньому свої позиції.

Не випадково саме навесні 1905 р., відразу після появи указу про віротерпимість, Священний Синод Російської православної церкви прийняв рішення про видання Євангелія українською мовою, що й було виконано в найкоротші терміни 1906-1912 рр. Редактором і видавником був назначений Синодом єпископ подільский і брацлавський Парфеній Левицький.  Головна ініціатива видання виходила не тільки від єпископів на українських землях, але і від вищого керівництва церкви в Петербурзі. Якнайшвидше надрукувати українське Євангеліє вимагав сам обер-прокурор Синоду Костянтин Побєдоносцев. Останній був не тільки головним управлінцем Російської православної церкви, але й лідером консервативного напряму в російській політиці. Його називали «хрещеним батьком чорносотенного руху» і він заслужено користувався репутацією вкрай реакційного монархіста і російського націоналіста.

Інструменталізація «Кобзаря»

У своїй повсякденній діяльності створений царською владою і православною церквою Союз російського народу демонстративно підкреслював культурні відмінності малоросів від великоросів і використовував їх у своїй пропаганді. Наприклад, на святкуванні 200-річчя Полтавської битви 1909 р. від членів Союзу в Полтаві спеціально вимагали, щоб вони були в національних строях «великоруських», «білоруських» або «малоросійських». Українська мова могла використовуватися у театральних виставах, організованих чорносотенними організаціями та природно була розмовною мовою в тисячах низових чорносотенних організаціях в українських селах. Українські селяни могли увійти до Союзу російського народу навіть декларуючи свою українську національність. Зокрема, як доносив віце-губернатор Подільської губернії, в селі Семидуби Балтського повіту існував відділ монархічного союзу з «православних українців» у кількості 140 осіб.

Головний акцент історичної пропаганди Союзу російського народу серед етнічних українців робився на боротьбі малоросів-українців проти поляків, католицизму і «уніатської» церкви, приєднанні Малоросії-України до Росії і непорушності триєдиного «великого російського народу з великоросів, малоросів і білорусів» під егідою династії Романових. За винятком неприйняття антиросійських моментів історична концепція чорносотенців збігалася з історичною ідеологією українського руху. Тим більше, що його активісти в Російській імперії здебільшого виступали максимум за українську культурну автономію в межах існуючої держави. Як характерний приклад такого збігу позицій можна навести численні багатотиражні видання в царській Росії «Кобзаря» Тараса Шевченка. З «біблії» українського національного відродження царською цензурою були вилучені всі антиросійські й антицарські висловлювання поета. Але залишено поему «Гайдамаки» з описом вкрай жорстокого поголовного знищення українськими повстанцями польської шляхти, ксьондзів, євреїв і греко-католиків, включаючи жінок і дітей.

Також можна згадати первісний варіант пам'ятника Богдану Хмельницькому в Києві, створений за ініціативою засновників української історичної школи Миколи Костомарова і Михайла Максимовича, а також «українофоба» історика Михайла Юзефовича. Проект скульптора Михайла Микешина передбачав, що кінь гетьмана фактично вбивав, зіштовхуючи зі скелі, польського шляхтича, єврея-орендаря і єзуїта. Перед скалою малорос, червонорос (тобто галицький українець), білорус і великорос слухали б пісню сліпого кобзаря. Треба пам’ятати, що М. Микешин особисто знав Т. Шевченка, ілюстрував його Гайдамаків і навіть намагався отримати дозвіл помістити образ Кобзаря на свій пам’ятник 1000-ліття Росії у Великому Новгороді. Подібні історичні погляди українофілів не могли зустріти неприйняття духовенства та ієрархів православної церкви, а також значної частини промонархічного імперського чиновництва та інтелігенції на українських землях, серед яких більшість були місцевими уродженцями. У 1905 р. вони почали їх використовувати у роботі з українським селянством.

Берестечко як засіб антипольської кампанії

Величезна кількість сільських чорносотенних організацій і масову участь в русі православних священиків забезпечили проникнення знань про українську історію і нові національні ідеї в традиційне українське селянство. На той час  лише 10-20% селянства в Україні мало елементарну писемність і часто було ворожим до зовнішнього впливу будь-якої інтелігенції незалежно від її національної приналежності. Серед історичних брошур, які масово випускалися в чорносотенної друкарні Почаївської лаври для простого народу, були не тільки видання про царську сім'ю, війну 1812 р., але й такі, як «Боротьба Малоросії з Польщею» та «Берестецька битва». Величезний вплив на волинських українців справляли створені Союзом російського народу візуальні образи і символи їх особистого зв'язку і спадковості з героїчним минулим українського козацтва. Чорносотенці робили це цілеспрямовано. Програма Союзу російського народу включала в себе пункт з вимогою, щоб «козачі стани нині розформованих колишніх малоросійських і новоросійських полків у Полтавській, Чернігівській, Київській та Бессарабській губерніях – повинні бути зрівняні в правах і обов'язках з рештою козацтва». Фактично Чорна сотня вимагала відновлення антипольського і антикатолицького українського козацтва на українських етнічних землях, яке б стало опорою імперії Романових нарівні з іншими існуючими козацькими військами. Як обґрунтування цієї ідеї чорносотенців слід пам'ятати, що на початку 20 ст. Романовим продовжували вірно зі зброєю в руках служити прямі нащадки запорізьких козаків у Кубанському козачому війську.

Волинь не була головною історичною територією українських козачих полків, але тим не менш почаївське відділення Союзу російського народу на чолі з архімандритом Почаївської лаври Віталієм Максименком і волинським архієпископом Антонієм Храповицьким зробило реальні кроки для «покозачення» Волині. Саме з ініціативи та під керівництвом православної церкви і Союзу російського народу до 1914 р. був споруджений дуже відомий сьогодні в Україні унікальний церковний меморіал Козацькі могили під Берестечком. Меморіал був побудований на місці програної православними козаками Богдана Хмельницького битви проти польської католицької армії 1651 р. Це виявився вкрай вдало реалізованим проектом створення поклонного місця для прославлення пам'яті українських козаків як борців за православ'я проти поляків-католиків. Він справив величезний і незрівнянний емоційний, національний і політичний вплив на православних українців і передусім українців Волині.

Уяву волинських українців не могли не вразити багатотисячні жалобні богослужіння і маніфестації на полі битви за участю багатьох священиків. Заклики священиків захистити православ'я і самих себе від католицизму й поляків лунали в храмі під відкритим небом та перед вівтарем над могилою загиблих у битві. Учасники богослужінь могли відвідати місця козацьких подвигів, побачити козачі могильні хрести і вклонитися козацьким решткам в священному церковному підземеллі. Ніщо не могло відчутніше посприяти посиленню національної самосвідомості більшості неписьменних волинських селян, ніж їхня особиста зустріч з порубаними польськими шаблями і продірявленими кулями католицьких ворогів священними кістками героїчних предків, які полягли в битві, захищаючи православну віру й національні інтереси малоросів-українців. Потужності емоційному впливу від поклоніння загиблим козакам додавало те, що ці самі поляки-католики продовжували володіти до половини всіх земель Волині й претендували на приналежність Волині до Польщі.

Учасники чорносотенних і православних маніфестацій в Берестечку стикалися не тільки з козачим минулим, а й з живим козачим сьогоденням. Гроші на меморіал збирали в Кубанському і Донському козацьких військах, загони яких 1914 р. брали участь в урочистому параді до відкриття церкви-пам'ятника. На дзвіницю храму був піднятий спеціально відлитий 14-тонний військовий козачий дзвін.

Союз російського народу і створений ним меморіал у Берестечку чинив на волинських українців вплив такого ж характеру, який прагнув справляти й український рух. Про це прямо свідчить, що естафету організації чорносотенних заходів у Берестечку після 1920 р. негайно підхопили учасники українського руху. А в 1930-ті рр. організацію українських молодіжних патріотичних маніфестацій в Берестечку взяла в свої руки Організація українських націоналістів (ОУН). Організовані в 1920-1930-ті рр. в Берестечку українськими націоналістами траурні мітинги-богослужіння як і раніше проводила православна церква, а в самому меморіалі продовжував діяти православний монастир.

Безсумнівно, що чорносотенна «козача» агітація вплинула на створення в 1920-1930-х рр. на Волині кількох українських мілітаристських підпільних організацій козацького типу. Цікавий факт, що перше українське військове формування на Волині, що почало 1941 р. боротися за українську незалежність, було названо Поліською Січчю. Тобто повністю в руслі козацької традиції, що отримала широку підтримку на Волині багато в чому завдяки чорносотенцям. Також варто зазначити, що близька до української національної ідеології бурхлива активність православної церкви і Союзу російського народу на Волині не могла не вплинути на тверду відданість православ'ю українського національного руху на Західній Волині в 1920-1939 рр. під час входження її до Польщі. Захист православної віри і православної церкви став характерною рисою волинського варіанту західноукраїнського націоналізму.

Історична пропаганда православної церкви і чорносотенного руху на Волині була близькою до української концепції національної історії не тільки в прославлянні козацтва як захисника православ'я. Про своєрідність підходу волинського православного духовенства до історії свідчить прославляння нею як борців за православ'я династії князів Острозьких, які володіли значною частиною Волині в 15-17 ст. Підлеглим лідера волинських чорносотенців волинського архієпископа Антонія Храповицького був настоятель Богоявленського собору в Острозі Михайло Тучемський.  В 1909-1916 рр. він створив в Острозі православне релігійно-просвітницьке, благодійне та науково-краєзнавче Братство Острозьких князів, реставрував замок князів, створив у ньому історичний музей і організував урочисті заходи на честь їх пам'яті. Таке прославляння князів Острозьких виглядає досить дивно з позиції історії російсько-українських і російсько-польських відносин. Оскільки православні князі Острозькі воювали проти Московської держави в багатьох російсько-литовських і російсько-польських війнах і здобували численні перемоги над московським військом.

Матеріальні пільги за національною і релігійною ознакою

Успіху національної малоросійської чорносотенної пропаганди на українських землях і на Волині сприяло не тільки звернення до теми православ'я та місцевої історії. Посиленню національної самосвідомості волинських українців сильно допомагали спроби реалізації соціальної та економічної програми Союзу російського народу. Православні священики, які керували Союзом на Волині та в інших українських регіонах, пішли набагато далі пункту загальноросійської програми про викуп державою поміщицьких земель та їхній продаж за пільговою ціною малоземельним селянам. Вони почали закликати передати православним селянам землі поміщиків-поляків за національною і релігійною ознакою, що зустріло негайний майже захоплений відгук селян і особливо прискорило кількісне зростання Чорної сотні. Вступати в Союз російського народу могли цілими селами.

Усвідомлення національної належності до титульного православного народу Малоросії-України почало означати для українських селян можливість отримати конкретну вигоду. Селяни почали об'єднуватися в межах Союзу російського народу не тільки в надії отримати поміщицьку землю, а й з метою використати організацію як аналог профспілки. Через Союз російського народу селяни прагнули нав'язати взаємодію з царською владою і заручитися їхньою підтримкою в досягненні кращих умов оплати праці в поміщицьких господарствах, у відмові сплати земських грошових зборів, а також у майнових суперечках з поміщиками. Посиленню національної самосвідомості українських селян також сприяли дії Союзу щодо захисту їхніх економічних інтересів і ліквідації посередництва єврейських торговців в економічних зв'язках українського села з навколишнім світом. Крім широко відомої жорсткої антиєврейської риторики і гасел, у період між революцією 1905-1907 рр. і початком І Світової війни чорносотенці були одними з найактивніших організаторів кооперативного руху на українських землях. У 1912 р. з 204 наявних у величезній Волинської губернії кооперативів 24 були організовані безпосередньо Почаївським Союзом російського народу. Чорносотенних позицій могли дотримуватися ще багато кооператорів зі 140 кооперативів, створених приватними особами. Кооперація на українських землях зіграла одну з головних ролей у політичній самоорганізації українців та боротьбі за українську незалежність у 1917-1920 рр.

Чорносотенний рух і православна церква

Такий ефект діяльності Союзу російського народу на українських землях був обумовлений не тільки прагненням царської влади і православної церкви зберегти свій вплив над етнічними українцями. Неабиякою мірою цьому сприяла й особиста малоросійсько-українська патріотична позиція значної частини керівництва православної церкви і духовенства. Православні єпископи і духовенство українського походження контролювали велику частину низових організацій Союзу і майже повністю контролювали його діяльність в деяких українських регіонах, одним з яких була Волинь. Найбільш яскравий приклад - це доля і особиста позиція одного з чорносотенних керівників на Волині кременецького єпископа Никона Бессонова, який брав участь у створенні козацького меморіалу в Берестечку. Будучи обраним до 4-ї Російської Державної думи 1912 р., єпископ почав вимагати радикальних земельних перетворень на користь селян, критикував уряд за його селянську політику, виступив проти звинувачень євреїв у людських жертвоприношеннях і з парламентської трибуни виступив за використання української мови в шкільному викладанні на українських етнічних землях. У січні 1918 р. Никон Бессонов став міністром віросповідань в Українській Центральній Раді.

Близькість до українських ідей виявив і уродженець Кременецького повіту, священик Даміан Герштанський, вибраний у депутати 2-ї Державної думи. Він не міг би бути обраним від Волині, якби не підтримував чорносотенний рух і був проти чорносотенного керівництва єпархії. Священик брав участь у засіданнях української фракції Російського парламенту і на її останньому засіданні в 1907 р. заявив, «що не може загинути народна справа і що боротьба за нього повинна закінчитися перемогою». У 1922 р. вже у ІІ Речі Посполитій Даміан Герштанський був обраний волинськими українцями в Сенат Польщі і увійшов до складу Української парламентської репрезентації. 

Близьким до українських ідей виявився й уже згадуваний вище у зв'язку з прославленням пам'яті князів Острозьких священик Михайло Тучемський. У 1918 р. він взяв участь у роботі Всеукраїнського православного церковного собору в Києві. У 1920-1930-ті як один із керівників православної церкви у Волинському воєводстві Польщі був близьким соратником українізованого архієпископа Волинського і кременецького Олексія Громадського. Відома його публікація українською мовою, що вийшла в 1938 р. «Життя і діяльність святого рівноапостольного князя Володимира та охрещення при ньому Русі-України». Прихильність до української ідеї продемонстрував і видавець Євангелія українською мовою з ініціативи обер-прокурора Синоду Костянтина Побєдоносцева єпископ Парфеній Левицький. У 1920 р. він підтримав створення Української автокефальної православної церкви і висвятив для неї 30 священиків.

Вказані факти дозволяють досить обґрунтовано стверджувати, що Союз російського народу на українських землях можна розглядати як частину історії українського національного руху. Як і більшість учасників українського руху в Галичині до 1918 р., чорносотенці малоросійської орієнтації були монархістами. За відданість Габсбургам українських галичан-русинів називали «тірольцями сходу», за російським кордоном чорносотенці-малороси були так само вірні Романовим. Переважна більшість етнічних українців Російської імперії, які брали участь у боротьбі за українську незалежність в 1917-1924 рр., до цього були поза офіційним впливом українського руху, не називали себе українцями і здебільшого навіть не були зачеплені пропагандою визнаних українофілів. Але зате вони могли визнавати себе малоросами або навіть хохлами і без проблем могли ознайомитися з чорносотенними національними ідеями. Союз російського народу був найбільшою громадською, політичною та національною організацією на українських етнічних землях Російської імперії до 1917 р., яка сприяла розвитку сучасної національної самосвідомості українців. Малоросійська пропаганда Союзу російського народу багато в чому сприяла успіху українського руху 1917 р. Людей з більш розвиненою малоросійською самосвідомістю не так вже й складно було переконати, що вони українці й повинні підтримати українську незалежність. Після 1917 р. монархії Романових більше не існувало, й вони повинні були вирішити, що робити далі. Історія українського національного руху в Російської імперії до  1917 р. охоплює багато політичних і громадських сил, які тепер вважаються російськими. Союз російського народу на українських землях – одна з них.

Автор – кандидат історичних наук