Усі ми – ткачі

Ця історія розпочалася у середині І століття до нашої ери на загумінках Есквіліну, одного із семи знаменитих римських пагорбів. У місці, яке ще за дві тисячі років до Шевченка нагадувало розриту могилу. «Похмурі Есквілії» (зі слів Горація) були помережені багатьма криницями, з яких, щоправда, не добували життєдайної води. Їх викопали, щоб позбуватися неживих. Туди скидали трупи рабів, жебраків, злочинців, яких у Стародавньому Римі не бракувало.

Зродити життя на кістках померлих взявся Гай Цільній, аристократ із найближчого оточення імператора Октавіана Августа. За Гаєвим наказом це стихійне кладовище засипали кількаметровим шаром ґрунту, відтак насадили дерев й заклали парк, відомий як Parco Oppio. Утім Гай Цільній дбав не лише про природний ландшафт, але й про культуру. Тривалий час він підтримував того ж Горація і його не менш відомого сучасника Вергілія. Мало хто з нас чув про цього чоловіка, але ми точно його знаємо. Гай Цільній Меценат. Отаке повне ім’я цього достойника, а слово «меценат» уже давно втратило персональність і стало апелятивним.

В Україні теж не бракувало людей, які намагалися впустити свіжого повітря у задуху матеріальності. І робили це як могли – матеріально. Недарма Євген Маланюк у щоденниках писав, що історія завше має свою матеріальну тканину. Її впродовж десятиліть ткали меценати, а першим із них був Євген Чикаленко – «головний керівник того ткацтва.... Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в Історії».

Серед людей, які любили Україну і душею, і кишенею, Чикаленко справді посідає чільне місце. Часто з легкої руки публіцистів йому накидають образ українського Дон Кіхота. Мовляв, мало хто з сучасників розумів благородні пориви Чикаленка. До того ж на схилку літ його кишені настільки спорожніли, що йому бракувало навіть на лікування. Однак щó головне в донкіхотівській епопеї? Не його мандри та божевільні зусилля, а крах ілюзій того світу, який він сам і вимріяв.

Чикаленкова Україна, якщо комусь і видавалася вигаданою, все ж матеріалізувалася. Хай і за століття. Матеріалізувалася тому, бо це була Україна не лише Чикаленка, але й Василя-Костянтина Острозького, Гальшки Гулевичівни, Івана Мазепи, родин Алчевських, Симиренків та низки інших благодійників. Це була Україна і митрополита Андрея Шептицького, який не тільки підтримував митців та культурні інституції, але й вчив інших заробляти не лише на власний прожиток, але й на добро народу. Чого лише варте те, що Церква підтримала кооперативний рух, який витворив зі збідованих галицьких селян справжніх меценатів! Так, меценатів, бо ж хто підтримував місцеві «Просвіти», «Рідні школи» чи «Соколи»? Самі ж селяни, які, отримавши якусь копійчину з проданого масла, віддавали її на культуру чи освіту, а отже, напрочуд вдало інвестували в майбутнє. І всі ці інвестиції – цеглина до цеглини – доклалися до формування українського світу.

Сьогодні, попри модні розмови про соціальну відповідальність українського бізнесу, благодійництво не може цілковито вирватися з-під рядна, міцно сплетеного з радянського патерналізму та первісного накопичення капіталу в лихих 90-х. Та й ми, прості люди, не надто кращі, уже традиційно шукаючи у проявах нечастого благодійництва сліди політичної чи якоїсь особистої вигоди.

Нам усім – державі, бізнесу, громадянам – не вистачає відвертої розмови про теперішнє і майбутнє національного культурного капіталу України. Розмови про те, що всі ми можемо бути тими ткачами України. Хтось – займаючись благодійництвом чи волонтерством, хтось – впроваджуючи державні механізми підтримки, а ще хтось – творячи нову та незашорену ідеологічним мотлохом культуру. І варто поквапитися, бо ж потім у наших Есквіліях може й не знайтися тієї землі, із якої проростає Дерево життя України.