«Важливо, щоб Церква не була ностальгійною»

Про владику Бориса Ґудзяка говорити можна багато. Єпископ Паризької єпархії УГКЦ, яка охоплює Францію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди та Люксембург. Член конференції католицьких єпископів Франції. Перший ректор та теперішній президент Українського католицького університету. Випускник Гарвардського університету. Кавалер Ордену Почесного легіону. Почесний громадянин Львова.

Але головне, що, без перебільшення, завдяки його зусиллям Львів змінився найкраще. Напередодні Різдвяних свят ZAXID.NET розпитав Бориса Ґудзяка про роль Церкви в сучасному світі, про відкритість та те, що насправді є цінним сьогодні.

Церква стає чим далі, тим ближчою до держави, політизується. Як ви це оцінюєте?

В Україні зареєстровано приблизно сто різних Церков, конфесій, деномінацій, кожна має своє віровчення, свій моральний кодекс, свій стиль. Для Греко-Католицької Церкви, яка в українській історії, крім суто духовної, відіграла важливу соціальну, харитативну та державотворчу роль, залучення у соціальні процеси не лише не є чужим, а радше є імперативом. Водночас історичний досвід християнства, українського та світового, показує, що високий рівень взаємозалежності Церкви та держави некорисний як для держави, так і для суспільства.

Від самого початку відновленого життя Української Греко-Католицької Церкви після її виходу з підпілля за Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського формувалися чіткі постулати щодо, наприклад, виборів, зокрема, що Церква не підтримує жодного кандидата. Священнослужителі не можуть підтримувати політиків чи партії, але зобов’язані пояснювати моральні засади економічного, культурного, сімейного та суспільно-політичного життя, щоб вірні могли робити свій вільний свідомий вибір.

Водночас УГКЦ заохочує мирян бути заангажованими в суспільне життя, у тому числі й політичне. Християни можуть бути в різних партіях. Вони лише не можуть бути в тих партіях, які заперечують християнські цінності і засади.

Які, наприклад?

Наприклад, питання евтаназії. Зараз, в тих країнах, де я служу, зокрема в Бельгії та Голландії, через певні соціо-політичні рішення з’явилось законодавство, яке дозволяє підліткам приймати рішення про самогубство за допомогою лікаря.

Однак варто пам’ятати, що в європейській політиці, побуті та законодавстві сьогодні все ще багато того, що випливає з євангельських принципів. Європа є для нас привабливою там, де вона утверджує гідність людини, рівність перед законом, увагу до бідних, відкритість до емігрантів. Натомість багато чого, що було притаманним християнській культурі, сьогодні опинилось під знаком питання або навіть поза бортом основних процесів. Бо християнська практика в Європі зменшується та маргіналізується. Отже, християни в цих країнах часто опиняються перед непростим вибором.

Спостерігаючи за тим, що відбувається в Європі, не варто перебувати в ілюзії, що ми застраховані від цих чи інших викликів. Непростий вибір стоїть і перед Україною. Я можу передусім говорити за позицію та поведінку греко-католиків. Україна як спадкоємиця візантійської традиції і як жертва російської та радянської імперій має тривалий досвід церковного життя, обумовленого політичними ситуаціями. В ньому, на відміну від західного католицизму, слабше розуміння необхідності відділення Церкви від держави. І сьогодні це питання гостро стоїть перед усіма Церквами, а особливо перед православними.

Часто в нашій історії бездержавності, Церква була сурогатом держави. Адже вона залишалася єдиною структурою, яка протягом тисячі років зберігала тяглість традиції і служила не лише духовним потребам, але й була генератором культури та соціально-політичним захисником на територіях, які були поневолені, окуповані та розчленовані між різними імперіями. Сьогодні ж, коли в Україні є українська держава, Церквам не потрібно бути її сурогатом. Церкві потрібно передусім бути Церквою.

Як не раз вже вдавалося Церкві, вона покликана відчитувати знаки часу, виводити вірних з пут минулого і пропонувати життєдайні змісти і стилі. Адже ціле українське суспільство має рефлекс віддатися патерналізму. Важливо, щоб Церкви брали на себе відповідальність за власну тотожність і формулювали її на підставі Євангелія та здорової соціальної доктрини. Не секрет, що некатолицькі християнські конфесії та навіть політичні структури заглядають до католицької соціальної доктрини. Візьмемо до прикладу субсидіарність - фундаментальну характеристику не лише демократичних систем, але також ефективних бізнесових структур.

Це одна з базових принципів католицької соціальної доктрини, який передбачає, що люди на місцях здатні самі з певною допомогою і підтримкою вирішувати свої проблеми, і не варто централізувати усю владу на вершку якоїсь піраміди. Отже, чи заглядаючи до західної католицької доктрини, чи виробляючи свою, східнохристиянський світ в Україні стоїть перед великим викликом. Як бути собою, як дійсно бути Церквою, як бути творчим та критичним агентом у суспільстві та в політичному процесі й не загубитись там.

Наскільки важливо Церкві бути сучасною?

Церква покликана вести людей до спасіння через комунікацію Божого слова. А щоб це слово було прийняте, воно має бути зрозумілим, тобто сказане мовою, яку розуміють. Син Божий воплотився у конкретній культурі, він говорив мовою свого місця і свого часу. І це приклад для всієї Церкви.

Важливо, щоб Церква не була ностальгійною. Вона має бути традиційною, але не традиціоналістською. Американський богослов, один із найбільших інтелектуалів кінця XX - початку XXI століть, Ярослав Пелікан, який написав, між іншим, книжку про Йосипа Сліпого, повторював: «Традиція – це є жива віра мертвих, а традиціоналізм – мертва віра живих». І в тому, мені здається, є відповідь на Ваше запитання.

Яке значення має томос для православної церкви й чи має якесь для греко-католицької?

Томос – це документ, значення якого в прямому і широкому сенсі буде розкриватися поступово. Як влучно сказав глава УГКЦ Блаженніший Святослав, предстоятель обраний, томос наданий, а тепер треба формувати Церкву. Можна передбачити, що цей процес триватиме десятиліттями. Важливо, щоб утверджувалося об'єднання православних Церков та визнання православної автокефалії, тобто самоуправління. Греко-католики такою перспективою можуть лише тішитись. Я би сказав, радіти з готовністю жертвенно працювати, бо майбутнє цієї Церкви передбачає здоровий процес єднання, який українцям часто важко дається.

Об'єднання українських православних церков та здобуття автокефалії творить нові потенціали для українського православ'я. Але вже зараз можна стверджувати, що є надзвичайно вагомий результат: визнання канонічності життя частини православних вірних України. Тут треба дивитися просто та конкретно: до 11 жовтня Московський Патріархат, а за ним православний світ, не визнавав духовного життя мільйонів українців, які були так чи інакше пов’язані з УПЦ КП та УАПЦ.

Важливо розуміти, що це означає. МП вважав хрещених у цих двох Церквах нехрещеними, вінчаних – невінчаними. Таїнства, які відбувалися у цих Церквах, були на їхню думку позбавлені Божої благодаті, були фейком з точки зору православного світу. Пригадуєте моторошний випадок у Запоріжжі, коли трагічно загинув маленький хлопчик, батьки хотіли його відспівати у найближчий церкві, яка виявилась храмом Московського Патріархату. Коли там дізналися, що він був хрещений у Київському Патріархаті, священики відмовилися молитися над хлопцем із родиною у такий трагічний час. Це змінилося 11 жовтня. Це торкається конкретного духовного життя мільйонів українців.

Отже, греко-католики радіють, що такі заборони, анафеми та заперечення великої частини православного світу вже не падають на ці дві українські церкви, на клир та вірних. Це великий позитив. Також ми вітаємо процес об'єднання, а важливо щоб він був здоровим, і в цьому є багато викликів.

Сьогодні багато хто питає, чи греко-католики приєднаються до цього процесу. Насамперед потрібно побачити, яким саме він буде. Також варто зауважити, що греко-католики мають сильний та життєдайний зв'язок із Вселенською Католицькою Церквою, яка нараховує мільярд людей та живе сотнями світових культур. Греко-католики не можуть йти на напрямку об’єднання, покидаючи свою спадщину, за яку вони, ще за живої пам'яті пролили ріки крові. Тобто об'єднання з Церквами в Україні, яке відокремлює нас від Вселенської Церкви, є немислимим.

Можливо, поодинокі представники УГКЦ у патріотичній ейфорії переходитимуть до єдиної помісної Української Православної Церкви, але я думаю, що це може відбутись передовсім із тими, яким некомфортно в УГКЦ, які не надто дають собі ради у її лоні, так що я не боюся цього процесу, я молюся за те, щоб він був життєдайний. Вболіваю за те, щоб була аутентична єдність і щоб ця Церква, яка вимолиться через цей процес, була справді Церквою. Щоб вона не претендувала на державність, бо це буде для неї самої у сучасному світі згубним. Чекаємо. Стараємося не перешкоджати з розуміння, що це внутрішні православні процеси. Хотів би лише наголосити на великій відповідальності, яка постає зараз. Важливо не втратити шанс, яким з'явився.

Ви живете в кількох країнах одночасно. Коли ви вживаєте слово «додому», яке значення ви в нього вкладаєте?

Для мене дім передусім пов'язаний із людськими стосунками. Там, де є Дім Божий, де можна молитися, де можна любити Бога та ближнього, де є любов, я почуваюся вдома.

Бути в дорозі, з наплечником, з валізою, таким є майже ціле моє доросле життя. Я можу кілька разів на тиждень перетинати якийсь кордон, протягом десяти днів бути в п’яти країнах. Так що мені треба зберігати психічну стабільність, якесь духовне коріння. Я знаходжу їх не у географії, а у сердечному спілкуванні.

Ваш паризький дім є надзвичайно відкритим. Це для вас є принциповим?

Таким був дім моїх батьків, які самі були відкритими людьми. У нас часто бували гості. На Святвечір покійна мама завжди запрошувала самотніх сусідів і знайомих. Тобто перший урок як робити дім відкритим, я отримав у дитинстві.

Зрештою, саме Євангеліє кличе нас до гостинності. Бог є гостинним з нами і завжди нас приймає. Тому кожна християнська спільнота, християнські служителі повинні таку гостинність розвивати і знаходити способи нею ділитися.

Принциповими для християнства є зустріч і спілкування. Найважливішою істиною нашої віри є те, що Бог є один, але в трьох Особах. Тобто особиста зустріч існує у самому Бозі. Ми створені на образ та подобу Божу. Наша особистість є фундаментальним стержнем нашої онтології. А чого особа потребує? Спілкування. Вона створена у спілкуванні для спілкування. Людина народжується через стосунки чоловіка та жінки. Людина не є продуктом взаємодії клітин. Вона є таїнством.

Місія Христа полягала у тому, щоб відновити спілкування між Богом та людиною, покалічене людським відступництвом, насиллям та неправдою, тобто гріхом. Отже, християнство є не лише проповіддю проти насилля чи злодійства, воно є пропозицією позитиву, пропозицією зустрічі та спілкування. І наш єпархіальний дім є на тому принципі побудований.

Християнство не є абстрактною ідеологією чи філософією. Це практичне розуміння сутності людського буття. Коли ми є разом та у мирі, нам добре. Коли ми ізольовані, ми в'янемо. Самотність скорочує життя як куріння чи алкоголізм. Вона спричиняє психологічні та фізичні патології. У всіх культурах так чи інакше ця антропологічна правда відчувається.

Ми намагаємося щось робити разом: ділити хліб, співати, йти процесією, вболівати на футболі, бути на Майдані, бути солідарними... Тоді нам добре. Натомість злочинців ми караємо ізоляцією, обмеженням спілкування. Зрештою, багато богословів вважають, що пекло - абсолютна самотність індивіда. Сьогодні дуже потрібні місця для автентичного ненасильницького та чистого спілкування. І Церква покликана творити такі місця, щоб розвивати такі стосунки.

Ваше ще одне дітище, УКУ, зараз дуже розширюється. Чи є це для нього викликом?

Так, без сумніву, адже кількість не завжди означає якість. Викликом є збереження та помноження якості при зростанні кількості. Я вважаю це найбільшим викликом для спільноти, з яким вона непогано справляється. Хоча треба чувати.

Бібліотека Шептицького є, мабуть, найкращою сучасною спорудою у Львова. Якою має бути ідеальна церква у мистецькому плані?

Все, що ми обговорювали з вами про стосунки та спілкування, ми обговорювали з архітекторами, формулюючи наше замовлення. Ми хотіли, щоб архітектура виражала ці засади. І така ідея спілкування і відкритості присутня не лише у будівлі бібліотеки, а й в інших будинках, менш знаних поза межами університету.

Запрошую усіх відвідати університетське містечко та побачити, як архітектура сприяє спілкуванню у будинках, також варто зауважити, як самі будинки спілкуються між собою. Бо і про це була тривала розмова з архітекторами. Ми хотіли, щоб це було саме містечко, щоб воно було людським, щоб воно було саме львівським. Поряд із нами є багатоповерхова будівля податкової служби, яка своєю монументальністю відрізняється від решти Львова. А наше місто причаровує людей саме тим, що кожен, хто мандрує його вуличками, відчуває людські масштаби Львова, місто не тисне.

Ми хотіли, щоб університетське містечко XXI століття було автентично львівським і щоб будинки зберігали висоту більшості львівських будинків, щоб вони взаємодіяли між собою, щоб відчувався зв'язок зі Стрийським парком. Щоб можна було мандрувати по цьому містечку як центром Львова і відчувати свою гідність та красу.

Храм святої Софії в УКУ закликає до гідного та відкритого паломництва крізь таїнства християнської історії. Бо у храмі є три церкви: єрусалимська крипта Гробу Господнього, яка сполучається пандусами з римською церквою святого Климента та верхньою церквою Святої Софії. Єрусалим веде нас до джерел нашої віри. Святий Климент, папа, загинув у 100-му році в Криму. Церква Софії асоціюється з царгородською, київською церквами, а також з римською церквою святої Софії, яку збудував патріарх Йосип Сліпий, будучи у вигнанні. Цей храм, який зараз оздоблює мозаїкою та фресками львівська іконографиня Люба Яцків, провадитиме студентів, парафіян з міста та усіх людей доброї волі через історію спасіння. Це має бути цілісний та цілющий досвід.

Важливо сьогодні над цим застановлятись, щоб бути традиційним, але не традиціоналістським. Завдання тонке, потрібні харизматичні особистості, які з повною самовіддачею самі поринатимуть в духовні глибини і провадитимуть на глибоку воду інших. Чи серед молодих поколінь знайдуться такі лідери? Це питання як в державі, так і в суспільстві, як в Церкві, так і в УКУ.

Я живу великою надією, але гарантій немає. Відродження, розвиток потребують постійної жертовності. Гіпотези Ярослава Грицака про покоління 30-літніх кидають виклик надії. Працюючи над власним наверненням, надіюся на преображення цього покоління і на зростання їхньої відповідальності. А може їх просто перестрибне сьогоднішня студентська молодь? Побачимо. Все попереду!

Дай Боже всім набратися віри і наснаги в Таїнстві Різдва. Глибини, миру і радості вам бажаю.

Фото: Катерина Сліпченко, ZAXID.NET