Від імені народу – в ім’я Бандери
IQ

Від імені народу – в ім’я Бандери

Переймання технологічних прийомів російської інформаційної війни

Василь Расевич, 28 лютого3484108

Спостерігаючи за українсько-польськими навколоісторичними баталіями, важко позбутися враження, що комусь так легко вдалося присвоїти собі право говорити від імені «всіх українців». Особливо тому, що українська історія складна і неоднозначна – непроговорена, малодосліджена і страшенно заідеологізована.

За таких обставин цікавою є не тільки загальна процедура генерування української «консолідованої» позиції, але й те, хто саме і в якій ролі бере участь у цьому процесі. На чиї висновки опираються ці люди, звідки черпають необхідні знання та інформацію, хто визначає етапи й механізми її формування? І справді, якщо вже історичні питання стають такими важливими чинниками не тільки внутрішньої, але й зовнішньої політики, то чому досі ніхто не простежив процедуру формування позиції «української сторони» для різноманітних міждержавних форумів? Чому такі важливі механізми сприймаються за означенням і на віру?

Одним із дуже успішних технологічних прийомів російської інформаційної війни є принцип надмірного узагальнення поодиноких фактів, окремих думок та міркувань і зведення їх до рівня правила або навіть загальної тенденції. В результаті на підставі інтерв’ю з одним італійським фермером робиться висновок, ніби вся Італія спить і бачить, як незабаром будуть зняті санкції з Росії. Або, наприклад, на підставі репортажу з мітингу партії «Альтернатива для Німеччини», організованої не без російських впливів, робиться висновок, що «німці» люто незадоволені політикою канцлерки Анґели Меркель і більше не бачать її на чолі цієї потужної країни Євросоюзу. В хід ідуть також відверті маніпуляції, коли з контексту вириваються слова тієї ж Меркель, а українськими новинними сайтами та соціальними мережами прокочується справжнє цунамі з обурення проти зрадливої «фрау Ріббентроп».

Не цураються цієї технології й сучасні творці української історичної політики. Вони також намагаються оголосити одиничні випадки загальним правилом, а розрізнені хаотичні рухи – тенденцією. Наприклад, «відбиваючись» від закидів про антисемітизм ОУН і УПА, нові ідеологічні бійці заявляють про лікарів-євреїв, які перебували в лавах українського збройного підпілля. Те, що євреї долучалися до УПА не з власної волі й не з ідеологічних міркувань, для цих людей не має значення. Поза їхньою увагою залишається і той факт, чому саме євреї-лікарі мали шанс врятуватися, лікуючи хворих та поранених бійців УПА. Зрозуміло, що лікарі володіли тим фахом, який найбільше цінувався під час війни. Саме завдяки своїй професії вони отримали шанс на життя. Але ненадовго. З наближенням Червоної армії цих ідейно ненадійних елементів почали фізично усувати.

До маніпуляцій можна зачислити і спроби заперечити антисемітизм ОУН, оперуючи буквально кількома випадками порятунку євреїв членами організації й ігноруючи при цьому сотні інших протилежних прикладів.

До цієї ж категорії маніпуляцій належать спроби «вмонтувати» націоналістичну лінію у комеморативні практики відзначення сумних роковин трагедії Бабиного Яру. Намаганням «розбавити» трагедію єврейського народу, встановивши інформаційні щити про розстріл українських націоналістів у Бабиному Яру, представники УІНП переслідували ще одну приховану мету. Оскільки трагедія Бабиного Яру перетворилася на символ єврейських страждань, історики з УІНП захотіли «вибілити» членів ОУН, наголошуючи на тому, що нацистський режим вбивав також українських націоналістів, а отже, вважав їх своїми ворогами. Через замовчування факту попередньої співпраці цих людей з окупаційним режимом у непоінформованих українців тепер можна сформувати враження, що члени ОУН завжди боролися з німецьким окупаційним режимом.

Медійна тріскотня щодо виступу президента Ізраїлю Ривліна у Верховній Раді України мала на меті відвернути увагу суспільства від брутальних маніпуляцій у сфері комеморативних практик навколо сумних роковин у Бабиному Яру. Виступивши з нападками на Ривліна, творці сучасної історичної політики у підступний спосіб мобілізували антисемітський потенціал для захисту «наших» історичних героїв. А хто надав їм статус всеукраїнських героїв? На які наукові дослідження спирався Український інститут національної пам’яті, підсовуючи українцям такий висновок? Серед цих запитань без відповідей проглядається один висновок: нам пропонують повірити на слово людям, щодо професійної компетентності яких залишається багато сумнівів.

Одним словом, творці сучасної історичної політики без досліджень і консультацій «підписують» всю Україну під відповідальність за діяльність радикальних націоналістів під час Другої світової війни. При чому роблять це, не консультуючись із фахівцями з цього питання і не питаючи на це згоди суспільства. Вони, ніби сновиди, не хочуть бачити, що бездумна глорифікація всіх без розбору учасників українського націоналістичного руху, серед яких справді були ті, хто співпрацював з нацистами, брав участь у Голокості та проводив етнічні чистки проти поляків на Волині, виштовхує нас із кола цивілізованих народів. Що така політика веде до міжнародної ізоляції України. Бо важко уявити, щоб провідна країна Європейського Союзу – Німеччина погодилася на ревізію історії тільки заради того, щоб Україна мала «своїх» героїв, які нібито допоможуть їй в актуальній війні проти російського агресора.

І тут виникає сакраментальне питання: для чого це Україні і заради чого вона мусить іти на такі іміджеві жертви? Невже українська правляча еліта не бачить, що така історична політика веде до внутрішньої поляризації суспільства, чим робить його дуже вразливим на маніпуляції? Викликає, м’яко кажучи, похолодання у відносинах з Ізраїлем, а із ще зовсім недавнім союзником Польщею – допроваджує до реальної історичної війни? Ніхто не каже, що Україна мусить «прогинатися» перед своїми союзниками, здавати національні інтереси або ж мовчати, зціпивши зуби, спостерігаючи за вкрай несправедливими діями когось із них. Україні важливо чітко визначитися зі своїми основними пріоритетами. І саме тут нам потрібно поставити перед собою питання: а чи не занадто дорого нам може коштувати глорифікація суперечливих історичних героїв? Нам треба дати однозначну відповідь, що є важливішим для сучасної України: утвердження в колективній свідомості канону з сумнівними історичними героями чи подальше існування незалежної української держави? Грубо кажучи, змусити світ і українців шанувати Степана Бандеру чи зберегти українську державу?

Для того, щоб відповісти на це надважливе запитання, треба задуматися над тим, для чого нам взагалі героїчний історичний канон. Для чого оголошувати героями суперечливих діячів минулого? Тим більше, що просування цього канону відбувається з неймовірним скрипом навіть всередині самої країни. Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович вважає, що історія боротьби Організації українських націоналістів та Української повстанської армії приховують у собі неймовірний мобілізаційний потенціал. Виходячи з формальної логіки, воно десь так могло б і бути. Бо якщо поглянути в минуле, шукаючи тих, хто зі зброєю в руках боровся за державну незалежність України, то всі стежки приведуть до УПА. Справді, радянські українці в лавах Червоної армії воювали проти нацистської Німеччини за звільнення, у кращому разі, радянської України. В американському або канадському війську українці боролися в лавах антигітлерівської коаліції, і всі разом гіпотетично (і не тільки) воювали проти батальйонів «Ролянд» та «Нахтігаль», дивізії СС «Галичина» та «1-ї Української Дивізії УНА».

Поліцаї, котрі майже два роки вірою і правдою служили німцям і на початку 1943 року зі зброєю в руках пішли в ліс, де заклали базу для постання Української повстанської армії, не могли не брати участі у масових екзекуціях єврейського населення. Майбутній командир УПА Роман Шухевич прийшов до Львова наприкінці червня 1941 року в однострої офіцера Вермахту. Цю уніформу він зняв аж наприкінці 1942 року, провівши цілий рік, за офіційною версією, охороняючи військові об’єкти у Білорусі. А потім був 1943 рік з масовою етнічною чисткою поляків. Як він дивився на ці криваві події? Чому не зупинив? Як кадровий німецький офіцер, та ще довоєнний політик, він не міг не розуміти фатальності та, вибачте, безперспективності цього кровопролиття. Зрозуміло також, що подальша боротьба Романа Шухевича, особливо після 1944 року, не могла бути не окутана ореолом самопосвяти і відданої, але безперспективної боротьби з радянським режимом. Шухевича можна поважати хоча б за те, що не втік, не залишив своїх бойових побратимів і розділив з ними трагічну долю. Вчинив це свідомо, на відміну від багатьох лідерів українського націоналістичного руху. Боротьба з радянським режимом не може служити охоронною грамотою для діяча з неясним минулим початку Другої світової війни. Принаймні він не надається на класичного підручникового героя для наслідування.

З другого боку, до командування УПА та лідерів ОУН залишається ще багато інших питань. Чому українські хлопці, яких везли на призивні пункти Західної України 1944 року, після зустрічі з упівцями опинялися перед непривабливою переспективою: або залишитися замертво лежати на місці, або піти разом з ними в ліс? Чиї стратегічні промахи і помилки вони мали оплатити ціною власного життя? А може, варто нарешті задуматися над тим, чи Степан Бандера, Микола Лебідь і Роман Шухевич наперекір здоровому глузду, замість того, щоб знайти альтернативу безперспективній збройній боротьбі у підпіллі, не допустилися злочину проти молодого цвіту української нації?

На жаль, сучасна історична політика України таких питань не те, що не ставить, вона їх не допускає. Тому в залишку маємо суцільний негатив, а обіцяні здобутки залишаються примарними і сумнівними.

У наступній статті піде мова про боротьбу української і польської історичної політики та про те, до яких наслідків це може призвести.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук