Від колекції графа Дідушицького до сучасного природознавчого музею

12 червня у кав’ярні «Штука» відбулась зустріч Клубу шанувальників Галичини, присвячена Державному природознавчому музею НАН України. Про історію та плани розвитку музею розповідав Андрій Бокотей – кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу біотичного та ландшафтного різноманіття.

Можливість вивчати природу структуровано та докладно у львів’ян з’явилась завдяки графу Володимирові Дідушицькому – особистості високого духу, непересічних здібностей та інтелекту. Свою колекцію він відкрив для відвідувачів у 1873-му році, а у 1880-му – подарував разом із палацом, де вона розташувалась, місту.

Звідки у Володимира Дідушицького – політика, науковця, можновладця і мецената – узялась така глибока любов до всього, що живе і росте у довколишній природі? Насамперед, це заслуга його батьків – Пауліни Дідушицької з Дзялинських (1795-1856) та Юзефа Каласанти Дідушицького (1776-1847).

Юзеф Каласанти Дідушицький після закінчення військової кар’єри в чині капітана вийшов на пенсію і взявся до господарства. Науковець-бібліофіл, на той час він уже назбирав велику бібліотеку, відому сьогодні як Поторицька. Перші колекції мінералів і порід, із яких почався львівський природознавчий музей, було придбано коштом якраз Юзефа Дідушицького у краківського геолога Цейшнера.

Не менш вагому роль у природничих інтересах Володимира Дідушицького відіграла його мати Пауліна, що була захопленою колекціонеркою мушель – привезених з-за кордону та місцевих, до пошуку яких залучала єдиного сина. Разом вони збирали також гербарії. Пауліна Дідушицька дуже гарно малювала, відтак у бібліотеці Інституту та Музею зоології у Варшаві збережений альбом із її замальовками рослин, зібраних під час спільних прогулянок і мандрівок.

Володимир Дідушицький ніколи не відвідував шкіл чи інших навчальних закладів. Маючи у дитинстві слабке здоров’я, згодом став дуже сором’язливим і замкнутим, здебільшого волів бути наодинці в оточенні природи. Його захоплювали мисливство, колекціонування. Водночас завдяки фінансовій можливості батьків отримав чудову освіту від найкращих викладачів львівських університетів. Географію, історію та етнографію вивчав із Вінцентієм Полем – відомим польським поетом і професором географії Львівського університету, ботаніку – із професором ботаніки Львівського університету Яцеком Лобажевським, орнітологію - із вченим Ернестом Шауером. Останнього Володимир Дідушицький цінував та любив найбільше, що стало причиною його головного інтересу до орнітології.

Маєтки, в яких Володимир Дідушицький проводив найбільше часу, розташовувались майже на однаковій відстані від Львова. Народився він у селі Яришів біля Могилева-Подільського у Вінницькій області, в дитинстві жив у селі Поториця під Сокалем, де було родинне обійстя батька. Певний час сім’я проводила у селі Заріччя, розташоване на сучасній території Польщі біля Ярослава. Після одруження Володимира Дідушицького найчастіше можна було застати у Пеняках. З Пеняк, Поториці та Заріччя були зібрані основні колекції, які сьогодні належать природознавчому музею.

Що ж до родинних коренів Дідушицьких, то вони походять від руських бояр Дідушичів, які оселилися на Стрийщині у XVст. Сьогодні біля Стрия маємо два села – Великі Дідушичі та Малі Дідушичі, які несуть пам’ять про своїх засновників. За життя Володимира Дідушицького родина вже була дуже великою. Хоч він і не мав рідних братів та сестер, натомість двоюрідних – чимало, свідченнями цього є написи на етикетках експонатів, які йому дарували кузини.

Дотепер збереглись палац у Заріччі, де розміщено меморіальний музей родини Дідушицьких, та палац у Львові, що у будинку №15 по вулиці Лисенка. У львівському палаці Дідушицькі мешкали, а Володимир почав збирати колекції і оформляти їх у музейний формат. Сьогодні тут - штаб авіації Західного оперативного командування, закритий військовий об’єкт.

Колекції Володимира Дідушицького збирались з раннього дитинства. Перші шафки заповнили мушлі, наступні – гербарії, згодом молодий граф почав полювати. Його вчитель Ернест Шауер був вмілим таксидермістом. Змолоду він навчив Володимира виготовляти чучела, і той залюбки цим займався. Так почали заповнюватись цілі кімнати, тому постало питання, в який спосіб найкраще продемонструвати колекції ширшій аудиторії. Для догляду за збірками відповідальною особою було призначено Владислава Зонтака – сина родинної служниці та товариша Володимира Дідушицького, із яким вони разом їздили по Європі, вивчаючи музейну справу і таксидермію. Більшість експонатів птахів і ссавців, успадковані музеєм з того часу, виконані якраз Владиславом Зонтаком. І як засвідчують сучасні фахівці, ці препарати виготовлені на найвищому професійному рівні. Зонтак працював разом з Дідушицьким більше п’ятдесяти років, був його довіреною особою, хранителем музею і основним його поповнювачем.

Які ще були шляхи для збагачення колекції? Найбільш ефективним і доступним - полювання у маєтках, адже запрошення Дідушицького було великою честю для гостей, а порушення встановлених господарем правил своїм наслідком мало позбавлення права участі, незважаючи на статки чи статуси порушників. На той час Дідушицький у Галичині був одним із найбагатших землевласників, а його спосіб господарювання – передовим, на рівні із західноєвропейським, тож розмаїтої дичини в лісах було вдосталь.

Крім того, Дідушицький був відомим меценатом. Завдяки його стипендіям у львівських університетах навчались здібні студенти різних національностей, між якими граф не робив жодної різниці, – українці, поляки, євреї та німці. Багато експонатів з’явились у колекціях якраз завдяки стипендіатам.

Цікаві експонати Дідушицькому часто дарували, адже він неодноразово казав, що найкращим подарунком вважає незвичайний витвір природи. Саме таким способом у Володимира Дідушицького з усієї Галичини накопичилась колекція із понад півсотні альбіносів – тварин, позбавлених типового забарвлення. Ця збірка є унікальною в світовому масштабі.

Врешті Володимир Дідушицький назбирав стільки експонатів, що був змушеним купувати спеціальне приміщення для них, яким став палац по вулиці Театральній, 18, у якому розміщено музей до сьогодні. Зведений на межі XVIII-XIXст., спершу виконував житлову функцію, згодом його викупив магістрат для адміністративних цілей. Потім там було казино, а під час військових подій 1848 року австрійські війська обстріляли центральну частину міста, де бунтували польські студенти, і будівля зазнала серйозних ушкоджень. Приміщення довго не використовувалось аж до часу викупу Дідушицьким у 1868 році, після цього його два роки перебудовували під потреби музею. У 1873 році музей відкрили для відвідування один раз на тиждень.

В 1880 році з нагоди приїзду у Львів цісаря Франца Йосифа Володимир Дідушицький подарував музей місту, залишаючись при цьому ординатором – людиною, яка музей утримує, платить зарплату працівникам і забезпечує видавничу діяльність.

За життя засновника колекція формувалась із семи розділів: зоологічний (38 тис. експонатів), ботанічний (30 тис. експонатів), палеонтологічний, геологічний, мінералогічний (разом налічували 20 тис. експонатів), доісторичний або археологічний (1 тис. експонатів), етнографічний (7 тис. експонатів). Шафи для зберігання були спеціально пристосовані до приміщення музею і виготовлялись у Відні за найсучаснішою на той час технологією, яка дозволяла зробити скло товщиною 2мм. Їх було стільки, що вони заповнювали два поверхи. До сьогодні збережена і потребує реставрації кількість, достатня для половини одного поверху. Щоправда, скло буде замінене на міцніше, адже збережене при легкому натиску розсипається на дрібні друзки, що дуже небезпечно для дитячої аудиторії музею.

Кожен музей пишається певними експонатами, і львівський природознавчий музей не виняток. Чільне місце тут посідає зубр – найбільший ссавець наших лісів, тварина, яка пережила вимирання. Сьогодні зубри живуть уже не тільки у Біловезькій пущі та зоопарках, проте на початку ХІХ століття ситуація була саме такою, а їх вид відтворювався майже штучно. Зубр Володимира Дідушицького був справжнім, не відтвореним. У тодішні часи право полювати на цього велетня мав тільки австро-угорський цісар. Дідушицький як член віденського парламенту і таємний радник цісаря попросив у монарха можливості здобути такий експонат для музею. Цісар погодився, жартома додавши, що натомість хотів би якийсь із маєтків Дідушицького. Згодом одне з обійсть таки було продано цісареві з людьми і землею, лиш тоді музей отримав зубра.

Наступним експонатом, яким пишається музей, є сіамські близнюки - зайчик із вісьмома ногами, якого було знайдено в одноденному віці.

Дідушицьким також було зібрано унікальну колекцію із 56 опудал беркутів. У сучасній фауні України цей хижий птах представлений лише шістьма гніздовими парами. За часів Дідушицького беркутів вважали шкідниками, які полюють на мисливську здобич, тому їх інтенсивно винищували.

В етнографічній колекції Дідушицького була унікальна колекція «Михалківський золотий скарб» вагою близько трьох кілограмів, дві частини якого відшукались на відстані 40м одна від одної в 1878 і 1896 роках у селі Михалків Борщівського району Тернопільської області. Скіфське золото знайшли дві сестри, доньки бідної вдови, які гнали пасти козу по схилу річкового яру. Після новини, яка розійшлась по селу, до місця знахідки кинулись люди, які вибрали усе, що могли, і продали євреям. Вдова свою частину не продавала, аж доки про скарб не довідався Владислав Зонтак і взяв на себе відповідальність викупити його за дві тисячі крон. У 1896 році двоє мешканців села після дощу знайшли наступну частину. Особливістю цього золота було те, що жодного стосунку до місць поховання воно не мало. Виглядало на те, що скарб закопали під час втечі при дорозі, хоч тепер важко судити про його походження. Але однозначно він належав скіфам, про що свідчать орнаменти, які прикрашали чашу, діадему і застібки.

На жаль, те, що не встиг викупити Зонтак, розійшлося, а у 1940 скарб із етнографічної колекції музею  вивезли радянські війська. Де він зараз - невідомо, але існує наукова праця із його докладним описом і фотографіями, яку можна знайти навіть у Інтернеті.

В 1893 році Дідушицький зробив безпрецедентний крок – уклав статут, згідно якого 12тис. австрійських крон щороку і довіку виплачувалося на розвиток музею з його маєтків. Цей статут затвердив австро-угорський парламент, підписав цісар. Директор отримував 500 крон зарплати, прибиральниця – 50. Цих грошей цілком вистарчало на утримання науковців музею, препараторів, прибиральниць, наукові видання і придбання колекцій. Якби не війни та революції, львівський природознавчий музей сьогодні б, ймовірно, прирівнювався до Британського.

За життя Дідушицького видано два музейні каталоги, підготовлені ним особисто. Перший – регіональний каталог птахів, який дотепер є настільною книгою орнітологів. Другий – кишеньковий путівник по усьому музею польською та німецькою мовами. Третій і останній – монографія по колекції мушель.

Музей дуже активно брав участь у найрізноманітніших європейських  виставках, всюди і завжди здобуваючи якісь місця та відзнаки. Це підтверджують 53 дипломи, які зберігаються у музеї.

Квінтесенцією природоохоронної діяльності Володимира Дідушицького було створення у 1886 році першого в Європі резервату природи не заради утіх, а заради збереження 200-літнього букового лісу в околицях села Пеняки і задля охорони рідкісного вже тоді виду - орлана білохвоста. Це була територія розміром у 40 моргів, виділена виключно для заповідання – росту дерев, життя та розмноження тварин і птахів. Сьогодні там теж пам’ятка природи – національний природний парк «Північне Поділля». Широковідома Асканія-Нова була створена двома роками пізніше.

В старшому віці Володимир Дідушицький мав хворі ноги і пересувався на візочку, але, як і в молодості, волів проводити найбільше часу в бібліотеці та кімнатці музею, влаштованій у гуцульському стилі – з бамбетлем і веретою. Щоб спростити рух між першим і другим поверхами в будинку зробили ліфт, т.зв. «вінду», механізм якого справний і працюватиме після відкриття музею.

Помер Володимир Дідушицький у Поторицькому маєтку в 1899 році. Похований в родинному склепі у польському селі Заріччя.

Згідно статуту музею обійняти посаду керівника після смерті Володимира Дідушицького мав хтось із його нащадків, пильнуючи за розвитком і фінансовим забезпеченням установи. Але сина у Дідушицького не було, були дві доньки – Анна і Клементина. Щоб зберегти спадкоємність, він усиновив зятя Тадеуша, який уже мав двох синів.

Тадеуш Дідушицький виявився чудовим ординатом. За фахом – економіст, він мав добрі управлінські здібності, тож музей з 1899 до 1914 року розвивався у належному темпі.

За часів його керівництва у 1907 році колекція музею поповнилась унікальними експонатами волохатого носорога та мамонта. Історія цих знахідок дуже цікава. Відкопані кістки в озокеритовій шахті села Старуні Богородчанського району Івано-Франківської області робітники прийняли за скелет вола, порубали і викинули. Останки трапились на очі інженеру, який був освіченою людиною і звернувся до сільського старости. Той, в свою чергу, написав клопотання у музеї Львова і Кракова. Науковці приїхали, оглянули знайдене і зробили висновок, що кістяк належав мамонту. Краків’яни, щоб оформити експонат офіційно, поїхали у Віденський парламент, а львів’яни натомість домовились із власником копальні і вже  наступного дня завантажили кістки на платформу. Коли краків’яни повернулись із Відня з дозволом, у Львові в музеї вже готувалось чучело. Через місяць у тій самій шахті п’ять метрів глибше зіткнулись із останками ще одної тварини – волохатого носорога, якого одразу забрали до Львова. Краків’яни образились, тому витратили 22 роки на пошуки коштів для продовження розкопок. У 1928 році вони їх отримали, два роки копали шурфи в різні боки шахти і таки свого носорога знайшли. Але якщо порівнювати цих носорогів, то львівський є неповним – бракує частин тіла, натомість краківський – повний, але не має рогів. Експонатам зі Старуні у 2013 році було присвячено виставку «Мандрівка у минуле».

За часів другого ордината почало виходити друком періодичне видання музею, де вміщувались наукові опрацювання колекцій з околиць Львова.

Наступними керівниками після Тадеуша Дідушицького були два його сина – Павло і Володимир. Павло, як і батько, був чудовим менеджером, але після чотирьох місяців управління в 1915 році подався в єзуїти, передавши всі справи молодшому братові. Володимир Дідушицький був дуже хорошою, освіченою і розумною людиною, здібним науковцем, але зовсім не мав управлінських здібностей. Можливо, це пов’язано із тяжким економічним і політичним часом, на який припало його ординатство, але йому не вдалось продовжити розвиток музею.

За німецької окупаційної влади опікуном музею було призначено віденця Францішека Калькуса - таксидерміста і здібного учня Владислава Зонтака та графа Дідушицького, які добре розуміли роль таксидермічної майстерні в житті музею і відповідально готували наступників. У Львові Францішек Калькус мав свою майстерню та все життя працював для львівського музею, тож доклав усіх зусиль, щоб колекції збереглись і залишились максимально неушкодженими. У той час колектив музею складався з директора - доктора Яна Кінеля, Францішека Калькуса і прибиральниць. Як і раніше, тут збирались для обговорення праць наукові товариства, але лише тоді, коли було не дуже холодно.

Коли прийшла радянська влада, у Львові існувало два природничих музеї. Перший – заснований Дідушицьким, другий - при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, який почав створюватися з 1910 року на теперішній вулиці Винниченка. Фонд цього музею був невеликим і складався з колекцій рослин, палеонтологічних експонатів, опудал тварин і птахів. Останніх було найбільше, оскільки в музеї НТШ працював орнітолог Остап Мацілінський - дуже здібний майстер, чиї експонати нічим не поступались тим, які виготовляв Владислав Зонтак. У 1940 році львівські природничі музеї об’єднались і перейшли у відання Академії наук.

В середині 1970-х років музей побудував високогірний стаціонар на полонині Пожижевській, де проводились збори, наукові дослідження, збирались колекції. В музеї працювали три наукових і один науково-експозиційний відділи. У 1974 році наукові відділи перейшли в Інститут ботаніки, який згодом став Інститутом екології Карпат НАН України. У цей період установа розвивається як музей, що в основному працює з експозицією, науковій праці приділяється значно менше уваги. Тоді ж викристалізовуються три основні завдання, які дотепер актуальні для музею і записані у його статуті – науково-дослідна, експозиційна і еколого-просвітницька робота.

В 1986 році музей закривається на реконструкцію. Приміщення стало небезпечним для відвідувачів, а внаслідок великого обсягу робіт і складного аварійного стану приміщень – дуже затратним проектом. Впродовж десяти років відбувався пошук організації, яка б узялась за проведення реставраційних робіт. У 1995 році підрядник знайшовся і розпочав ремонт. Проте музей – бюджетна установа, кошти на відновлювальні роботи виділялись далеко не кожного року, тому ремонт потривав вісімнадцять років.

У 1997-1999 роках найцікавіші експонати музею помандрували містами Польщі - у Радом, Закопане, Вроцлав, Голухув.

В 2000 році Львівський історичний музей розмістив у себе виставку мисливських трофеїв. Тоді ж колекції музею отримали статус національного надбання, що передбачає окремі кошти для догляду за експонатами.

З 2001 року в музеї функціонують еколого-просвітницькі центри спільно з установами природоохоронного фонду і вищими навчальними закладами. У рамках такої співпраці музей розробляє концепцію виставок, а інша сторона забезпечує збереження і проводить екскурсії. Такі спільні виставки відбулись у Кам‘янці-Подільському, Житомирі, Сарнах, Галичі, Долині, Надвірній, Осмолоді, Богородчанах.

2004 рік став початком відродження таксидермічної майстерні музею. Завдяки вмілим майстрам-самоукам з’явилась можливість реставрації старих та створення нових експонатів, колекцій та виставок. Працівники майстерні – випускники ветеринарної академії, досконало знають анатомію, мають початкову художню освіту і слідкують за найновішими науковими тенденціями у своїй справі.

У 2012 році, після довгої перерви, першою великою виставкою стала «Доля однієї ріки», присвячена Полтві, яка розмістилась у Львівському історичному музеї. В кінці цього ж року з нагоди завершення ремонту і відкриття музею відкрилася виставка «Мандрівка в минуле». Поки триває робота над створенням основної експозиції музею, відвідувачі мають нагоду оглянути виставку «Мистецтво виживання», присвячену пристосуванням тварин до різних умов природного середовища.

Сьогодні колекції музею налічують близько 500 тисяч експонатів і щороку поповнюються на близько чотири тисячі нових об’єктів. У музеї задіяні 33 наукових працівники, серед яких - п’ять докторів і двадцять кандидатів наук, що забезпечує помітне місце у структурі Національної академії наук України.

У музеї зберігається природнича частина Поторицької бібліотеки, тепер вона розширена і налічує понад 70 тисяч томів літератури з найрізноманітніших галузей природничих наук. Видавнича діяльність музею впродовж останніх двадцяти років налічує близько 70 книг, 30 томів “Наукових записок ДПМ”, 20 каталогів колекцій музею, 8 путівників по музею та понад дві тисячі наукових статей і брошур.

Новітній етап розвитку музею розпочався у 2012 році з моменту здобуття гранту Фонду Рената Ахметова «Розвиток України» в рамках програми «Динамічний музей». Грант сумою 10 мільйонів гривень є найбільшим, який коли-небудь призначався цим фондом у галузі культури. У конкурсі брали участь 25 найпотужніших музеїв країни. В рамках цього гранту музей зобов’язаний створити основну експозицію, забезпечити розвиток персоналу шляхом перейняття досвіду у найкращих природничих музеїв світу, вдосконалюватись технічно і проводити еколого-просвітницьку діяльність.

Після ремонту площа музею розширилась завдяки освоєнню піддашшя, яке вже використовується як аудиторія для різноманітних лекцій та подій, у намірах – обладнання ліфту і облаштування внутрішнього простору для людей з особливими потребами. Серед заходів музею великою популярністю користується акція для дітей «Пташина писанка», що уже два роки поспіль проводилась напередодні Великодня. Дуже цікавими також були лекція Євгена Глібовицького, дитячі розваги в рамках події «День і Ніч», проект «Третє дихання», у якому дизайнери продемонстрували сукні, виготовлені з чорнових аркушів дисертацій музейних працівників. Щопівроку відбуваються колоквіуми, під час яких обговорюється вже зроблене і найближчі плани.

Життя львівського природничого музею тепер дуже жваве. І найкраща порада усім, хто з нетерпінням чекає відкриття головної експозиції, - очікуйте, воно того варте, але не пропускайте дуже цікавих поточних подій!

Сторінка Музею

Новини Музею у Фейсбуці