Відплата історії
IQ

Відплата історії

«Надмірне захоплення історією відбирає майбутнє, а її легковаження забирає гідність»

Василь Расевич, 12 квітня 3744 5

На самому початку цієї розповіді варто зазначити, що президент Петро Порошенко не несе одноосібної відповідальності за всі промахи в історичній політиці держави за останню п’ятирічку. Передусім тому, що головний креатор політики пам’яті за час його каденції був ставлеником «Народного фронту». Коли Петро Олексійович та Арсеній Петрович ділили урядові квоти, «Народний фронт» запропонував на пост голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича. Обидва державні мужі делегували УІНП всі можливі повноваження одноосібно вести політику пам’яті в державі, а самі зайнялися набагато важливішими справами – боротьбою за контроль над державними фінансовими потоками.

Порошенко, як це часто з ним траплялося, довший час був буквально глухим і незворушним до всіх задумів і дій Володимира В’ятровича. З одного боку, це може видатися великою державницькою мудрістю – не відволікатися у важкий час війни на другорядні справи, а з іншого – легковаженням важливих для суспільства справ. Тим паче, що кілька сигналів, які пролунали для Порошенка ззовні, мали б його насторожити. Цими сигналами були «історичні» закони, прийняті Верховною Радою у 2015 році. Причому закон, за яким практично глорифікувалися ОУН і УПА, був проголосований відразу після дружнього виступу у ВР польського президента Броніслава Коморовського. Що завдало по його виборчій кампанії відчутного удару.

Далі Петро Олексійович просто не розумів, що від нього хоче офіційна Варшава. Він думав, що, поклавши квіти до пам’ятника жертв Волинської різні, він прикриє цим ОУНоцентричну українську історичну політику. Якщо чесно, то це межує або з великою наївністю, або з відвертим цинізмом. Погодьтеся, важко зрозуміти президента країни, який вшановує пам’ять жертв етнічних чисток, а в цей же час у столиці міська рада перейменовує одну з важливих вулиць іменем командира формації, яку вважають причетною до цього ж злочину. Залишмо тут за дужками оцінки істориків, але й тоді напрошується висновок, що президент або не контролював ситуації в країні, або грав у якусь приховану і цинічну гру.

Так Україна втратила в Польщі свого надійного союзника в ЄС. І не йдеться про «історичну» капітуляцію перед урядом «Права і справедливості». Не йдеться і про відмову від своїх героїв. Просто Україна на міжнародній арені постала захисницею осіб, відповідальних за проведення етнічних чисток. Про що заявляли не тільки поляки, але й депутати Європарламенту у своєму зверненні.

Наступним у цьому переліку став Ізраїль. Хвиля шельмування президента цієї країни за те, що він під час сумних урочистостей з приводу 75-річчя трагедії в Бабиному Яру назвав українських націоналістів співпричетними до вбивств, потужно прокотилася українськими соціальними мережами. І першість у розпалюванні цькування тримав все той же директор УІНП. Президента Ривліна запальні коментатори оголосили і «старим маразматиком», і кремлівським агентом та поборником радянського варіанта історії. Хоча той народився далеко поза Радянським Союзом і взагалі не знав про існування радянських пропагандистських інтерпретацій.

Іще одним сигналом стало звернення 57 американських конгресменів до Державного департаменту про загрозу, яка виходить від глорифікації в Україні українських націоналістів, що служили в німецьких нацистських формаціях. І знову УІНП та його прихильники все звели до діяльності російських лобістів в американському Конгресі. Про те, що значна частина громадян України тієї ж думки, ніхто і не подумав. Хто б зважав на цих «обманутих радянською пропагандою недогромадян»? І знову президент України залишився незворушним. Ніби це не в його країні і не про його державу. Ніби це аж ніяк не нашкодило відносинам зі стратегічним партнером України.

Якщо подивитися на те, що дала Україні історична політика за останні п’ять років, то направду стає моторошно. Вона стала відверто ОУНоцентричною, пересварила нас зі своїми сусідами, змусила наших найважливіших союзників до певної міри дистанціюватися, неухильно допомагала російській пропаганді показувати українців колабораціоністами з нацизмом і забирала право в кількох десятків мільйонів українських громадян гордитися подвигом своїх предків. Але найбільшим ударом стало невпинне підштовхування українського суспільства до розколу.

До всього додалася на державному рівні під виглядом декомунізації (цілком справедливої) нова ідеологізація публічного простору. У центральній, південній та навіть східній Україні з’явилися вулиці, названі на честь ідеологів українського інтегрального націоналізму, командирів УПА, які раніше служили в німецькому Вермахті, та діячів ОУН з неоднозначним минулим. Мешканці цих регіонів не могли противитися подібній політиці комеморації, бо бракувало ініціативи, досвіду та й в більшості вони просто змирилися або точніше причаїлися до виборів.

Прихильники етнонаціоналізму неймовірно тішилися своїм успіхам поза Західною Україною. У своєму захопленні вони не помічали незгідних з такою політикою тамтешніх громадян. Вважали, що директивними методами можуть примусити шанувати своїх героїв. А умовним «східнякам» тільки й залишалося, що ковтати раз за разом «перемоги» «західняків». Але будь-якій владі повертається слух напередодні та під час виборів. Історичний слух став повертатися і до Петра Порошенка. Президент зрозумів, що за відсутності реальних досягнень він зможе виграти вибори завдяки гуманітарним чинникам, а звідси й тези про віру, мову і за замовчуванням про історію.

Підозрюю, що президент так довго не звертав уваги на актуальну історичну політику тільки тому, що не бачив у ній особистої вигоди. Користь побачив тільки тоді, коли соціологічні зондажі показали, що в нього мізерні шанси вдруге стати президентом. Порошенко буквально прозрів. Але знову зробив хибний висновок. Замість того, щоб зайнятися примиренням антагоністичних пам’ятей і фактичним «зшиванням» різних частин України, він зробив ставку на національно артикульовану історичну Галичину. Із цього моменту риторика президента кардинально змінилася.

Від випадково зронених у пафосному запалі слів про «цинічних бандер» Петро Олексійович зробив могутній стрибок до «галицького» варіанта історії і погодився, щоб офіційним маршем ЗСУ став гімн ОУН «Зродились ми великої години». Від цього часу інформаційна стрічка починає мерехтіти різними повідомленнями про історико-патріотичні акції за участі Порошенка. Зрозуміло, що радники Петра Олексійовича правильно вказали йому на те місце, де він найбільш популярний. Але в порівнянні з рештою України це – маленький плацдарм. Завдяки якому можна знову завести свою фракцію в парламент, але аж ніяк не виграти президентські вибори.

Тим більше, що ігнорування думки величезної частини українських громадян і фаворизування позицій набагато меншої також не сприяло внутрішньому миру. Сподівання творців історичної пам’яті від УІНП на те, що їм вдасться директивним методом нав’язати усім українцям єдиний (на жаль, етнонаціональний) канон пам’яті – в зародку були помилковими. Такими само ефемерними виявилися спроби формальної дерадянізації історії України. Насамперед тому, що сучасна Україна виросла з УРСР, а не з уявлень та памфлетів націоналістичної діаспори. Були марними ще й тому, що радянська модернізація була єдиною модернізацією української нації у ХХ столітті. А тому різноманітні намагання оголосити період з 1921 по 1991 рік періодом радянської окупації свідчать радше про відсутність інтелектуального потенціалу в УІНП, ніж про спроби серйозно переосмислити історичне минуле.

На поширення ідеї радянської «окупації» України, як і на останні наміри УІНП «деколонізувати» українську історію, не можна спокійно дивитися. Замість того, щоб консолідувати українське суспільство перед страшними викликами, щоб спробувати примирити пам’яті, особи, відповідальні за цю пам’ять, вдаються до нахрапистого продавлювання і нав’язування суто свого варіанта історії. Тому, якщо чинний президент програє, то цим має завдячувати також історичній політиці УІНП.

Що ж, на демократичних виборах переможе той, на чиєму боці більшість. Але виборчий процес не перестає лякати. Він і надалі є на рівні різноманітних політичних технологій, а не опирається на боротьбу програм та ідей. І провідною методикою уже кілька десятиліть, на жаль, лишається протиставлення один одному українців за регіональною ознакою.

Сигналом для сучасних маніпуляторів мали б послужити результати першого туру виборів на заході України, де навіть «ядерний» потенціал, умовно кажучи націоналістів, дав тріщину. Бо не можна живих людей годувати тільки історією. Не можна гордитися лише минулим. Живі люди хочуть бодай якихось успіхів вже і тепер. Вони не хочуть більше жити з розвернутою в минуле головою. Бо, як сказав німецький філософ Ніцше, «надмірне захоплення історією відбирає майбутнє, а її легковаження забирає гідність».

Тому хотілося б, щоб історія через хибне її розуміння та інструменталізацію з політичною метою різного роду невігласами більше нам не мстилася. Щоб нею більше не затикали рота. Щоб фантазії купки осіб більше не призводили до проголошення величезних людських спільнот «недопатріотами», «малоросами» та зрадниками. Усі ми – громадяни України, які бажають їй добра і мають, наголошую, рівні права.

P.S. У наступній статті «Врятувати Україну» йтиметься про різні уявлення про Україну та її майбутнє.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук