Війна світів

Є серйозні підстави вважати, що російська агресія проти України в майбутньому переросте у глобальний конфлікт. Його сторонами можуть стати авторитарні режими та країни умовної «західної цивілізації». Результат протистояння двох систем визначить, яким буде світ ХХІ століття – світом, де пануватимуть жорстокі авторитарні диктатури, чи світом, де демократичні цінності, інклюзивні інститути і норми права задаватимуть напрям руху цивілізації.

Масова поява іранських дронів у повітряному просторі України – сигнал швидкого зближення авторитарних режимів Москви і Тегерану. В Ірану формально ніби немає жодних причин підтримувати Росію в агресії проти України. Наші країни не мають спільних кордонів і жодних історичних претензій один до одного. Навпаки, українці у 2003 році допомагали долати наслідки катастрофічного землетрусу в цій державі. Але вдячність і дотримання базових норм світового права – це не про деспотичні тоталітарні системи.

Насправді між деспотіями кремлівського диктатора і аятоли Хаменеї багато спільного. Тому не потрібно шукати раціональних мотивів вчинку Тегерану. Там живуть зовсім за іншими принципами і цінностями. Росію та Іран об’єднує ненависть до Заходу. Вони не мають жодних сентиментів до норм міжнародного права. І, якби мали таку можливість, з великим задоволенням знищували б цілі нації та змінювали кордони.

Іранські «шахіди» – це внесок Ірану в боротьбу з колективним Заходом. Із цивілізацією, принципи якої ненавидять правлячі режими Росії та Ірану. Україна для релігійних фанатиків Хаменеї – це арена битви з Америкою і вільним світом. І в цій війні Іран цілком логічно перебуває на боці зла – на боці агресора. Темна сторона сили гуртується з темною стороною.

На іншому боці Євразії зростає і зміцнюється деспотія китайського зразка. Економічна модернізація не зумовила зміни політичної системи КНР. Китай, навпаки, прискорено рухається в минуле – до часів Мао. Обрання Сі Цзіньпіна на третій термін з особливим статусом лідера партії – ще один важливий дзвіночок підйому світового авторитаризму. Його прагнення кинути виклик млявому і не зовсім впевненому в собі Заходу. Його неприховане бажання обнулити світовий порядок, замінити норми права правом сильного. І на власний розсуд перекроювати кордони та сфери впливу.

Китайський дракон, створений, зокрема, щедрими інвестиціями недалекоглядного Заходу, формально не став на сторону Росії. Але не варто тішити себе ілюзіями. Пекін, де нещодавно закріпили диктатуру однієї особи, точно перебуває на темній стороні сили. Авторитаризм, диктатура, правління однієї партії, тотальна цензура несумісні з повагою до суверенітету, територіальної цілісності і правом кожної країни самостійно обирати, яким курсом рухатися та в які блоки вступати. Не дивно, що в МЗС Китаю заявили, що їм нічого невідомо про атаку Києва іранськими дронами. У Пекіні давно не помічають багатьох злочинів агресора. Як і факту самої агресії, воліючи називати її обтічними формулюваннями.

Але світ авторитаризму і деспотії не обмежується лише такими великими державами, як Росія, Іран і Китай. Він значно багатогранніший. Багато держав Африки, Азії і Латинської Америки балансують між демократичними інститутами з відкритим суспільством та авторитаризмом. У частині з них панують типові авторитарні режими, поєднані з високою корупцією і низьким рівнем життя. У цих країн немає сформованого громадянського суспільства, незалежних медіа та відданості принципам міжнародного права. Ставлення до російської агресії проти України там у кращому випадку нейтральне. І ось на цей світ розраховує Москва.

12 жовтня Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію «Територіальна цілісність України: захист принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй», яка засуджує російські псевдореферендуми на окупованих територіях України. «За» висловилися 143 країни, проти – 5, утрималися – 35. Серед країн, як не наважилися засудити дії Росії або й виступили проти документа, є виключно представники Азії, Африки і Латинської Америки. Проти цілком прогнозовано голосували Росія, Білорусь, Північна Корея, Нікарагуа, Сирія.

Список тих, хто утримався, трохи строкатіший. Він охоплює, на перший погляд, різні країни, віддалені географічно, відмінні за расовим та етнічним складом, ментальністю і релігією. Сюди входять, до прикладу, Китай, Індія, Алжир, Куба, Конго, Гондурас, Болівія, Лесото, Малі, Уганда, Зімбабве, Мозамбік, Узбекистан, Казахстан, Киргизстан, Монголія, Намібія, Еритрея та інші. Причини неголосування резолюції, яка засуджує агресора, у цих держав різні. Але майже всі з них – країни, якими керують авторитарні, корумповані клептократичні режими.

З іншого боку, багато держав Африки, Азії, Латинської Америки, які наважилися засудити агресора, насправді займають нейтральну позицію в російсько-українській війні. У них немає чіткого сприйняття агресії Росії проти України як злочинного акту. Немає розуміння, що дії Кремля є грубим порушенням міжнародного права. Що агресор має понести відповідальність і бути покараний. Мало того, у багатьох країнах колишнього «третього світу» навіть плутають поняття агресора і жертви. Російські пропагандистські наративи про війну поширені на цих трьох континентах. І вони знаходять значне розуміння серед тамтешніх суспільств.

Ще у вересні Путін заявив, що «Захід обдурив країни Африки вивезенням зерна з України». А на саміті в Астані в жовтні лідер держави-агресора знову почав вдавати зі себе захисника бідних країн від «ненависного золотого мільярду». Дивно спостерігати, як глава найбільшої за площею колоніальної імперії світу, яка веде загарбницьку імперіалістичну війну, критикує Захід за колоніальну політику минулого. Але відсилання колоніальних рефлексій – улюблений прийом Москви. Росія завжди дуже «турбувалася» про долю народів Африки, Азії і Латинської Америки. От тільки ніколи не бачила колоніалізм і набагато страшніші злочини у себе вдома.

Кремль активно просуває свою антиколоніальну, антизахідну та антикапіталістичну риторику серед країн «третього світу», бо вона лягає на благодатний ґрунт і знаходить певний відгук. У багатьох країнах Африканського континенту панує впевненість, що причина їхнього низького рівня життя – важкий колоніальний спадок. Насправді ці країни бідні зараз, бо в них панують корупція, клептократія та неефективні суспільні інститути. Але завжди найлегше списати всі проблеми на клятий Захід, буржуїв-капіталістів, теорію змови і важку колоніальну історію, ніж визнати власні проблеми і прорахунки. Тому всі авторитарні правителі і режими – від Латинської Америки до Азії – охоче прислухаються до московської пропаганди.

Чим ще привабливі для корумпованих правлячих режимів на всіх континентах такі авторитарні монстри, як Росія чи Китай? Тим, що Москві і Пекіну на просторах Африки, Азії чи Латинської Америки не потрібно ніякої демократії, прав людини, реформ, боротьби з корупцією. Вони не будуть ставити незручні питання про вбивства політичних опонентів, журналістів, цензуру в медіа, відсутність конкуренції. Навпаки, і Китай, і Росія зацікавлені у збереженні нинішніх режимів. З корумпованими дрібними державами авторитарним монстрам завжди легше мати справу. Можна вигідно продати зброю військовим, які захопили владу в одній з африканських країн. Можна отримати за безцінь цінні природні ресурси чи підкупити урядовців. А публічно заявити: у всіх бідах і нещастях держав «третього світу» винен «золотий мільярд».

Зараз дедалі чіткіше вимальовуються контури можливого глобального протистояння. З найбільшою ймовірністю воно проходитиме по лінії вільного світу і світу авторитаризму та диктатури. Обидва табори будуть не зовсім однорідними. Багато країн обере нейтралітет. А серед умовного «західного блоку» знайдуться держави, які не зовсім відповідають критеріям демократії в її класичному визначенні. І все ж тренд очевидний: авторитарні режими намагаються взяти реванш за поразку в минулому столітті. Зруйнувати світовий порядок і переписати правила гри. Відсунути на задвірки західну цивілізацію і її визначальний вплив на світовий розвиток.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну – це виклик всьому вільному світу. Зближення авторитарних режимів і поглиблення їхньої співпраці – це закономірність, а не випадковий акт дружби. У ХХІ столітті необов’язково підписувати пакти про дружбу та взаємодопомогу і поділ сфер впливу. Можна робити це таємно і досить ефективно.

Економічна і науково-технологічна перевага демократій західного типу над автократіями існує. Але сама собою не гарантує переможного фіналу. Для перемоги потрібна рішучість, єдність, здатність діяти на випередження. Лідерські якості і авторитет. Західний світ сучасності має багато проблем і загроз як з крайнього лівого, так і з крайнього правого спектру. Внутрішні, часто штучно нав’язані комплекси. Зневіру у фундаментальних принципах, які колись зробили його планетарним лідером. Цим і спробують скористатися автократії світу.