«Вийти і набухатися у вишиванці – це не показник патріотизму»

Мешканець селища Куликів на Львівщині Роман Хамхіль у 27 років пішов добровольцем на війну. У 2014 році служив у батальйоні «Дніпро 1», шість днів разом із побратимами виходив так званим «зеленим коридором» з Іловайського котла. Зараз згадує про ті події, як про другий день народження. В інтерв’ю ZAXID.NET Роман Хамхіль (на головному фото він у зоні АТО) розповів свою історію Іловайська, відповів на запитання, чи потрібно домовлятися з Путіном та дав поради тим, хто ні дня не був на фронті, але вже стомився від війни.

«Навчитися стріляти легше, ніж їздити на автомобілі»

Розкажіть, як ви потрапили на війну?

Я був на Майдані тричі, після того, як побили студентів. Після Майдану у нас «віджали» Крим. Я перечекав братове весілля. Далі звертався мінімум тричі у військкомат Жовківського району – сказали, що їм вистачає людей. Тим більше, я ніколи не служив в армії, оскільки вчився на пожежника, був курсантом. Сказали, що їм пожежники не потрібні. Зателефонували з військкомату наприкінці травня-на початку червня 2014 року, повідомили, що у Львові створюють батальйон територіальної оборони. Я запитав, чи будуть відправляти в АТО, відповіли, що ні, що це буде оборона Львова. Туди пішла більшість тих, хто хотів ухилитися і не потрапити на передову. Як потім виявилося, їх відправили у зону АТО, а так говорили спеціально, щоб люди не лякалися. Я вибирав між добровольчими батальйонами «Донбас» та «Айдар». Знайомий порадив іти в «Дніпро 1», оскільки там всіх оформляли офіційно. Підрозділ тоді рахувався при міліції. Я зібрав речі, сів на поїзд і вперше в житті поїхав у Дніпро.

Відсутність служби в армії не стала перешкодою для того, щоб потрапити у зону бойових дій?

До чого тут служба в армії?! Я з дитинства ходив з батьком на полювання (до речі, після АТО перестав ходити). Тому зі зброєю я дружив завжди, з цим у мене проблем не було. Тим більше, навчитися користуватися автоматом Калашникова чи пістолетом Макарова легше, ніж навчитися їздити на автомобілі.

«Татуювання у вигляді червоно-чорного прапора – це був стимул, щоб залишитися живим»

Події Іловайської трагедії – це, зокрема, історія кожної людини, яка там була. Розкажіть вашу історію іловайських подій.

Відбули навчання на полігоні. 16-17 серпня приїхали під Іловайськ. Багато-хто з наших бійців навіть ще не чув, як це, коли стріляють. 18 серпня була одна із спроб взяти штурмом Іловайськ. У цей день двоє бійців з мого підрозділу загинули, були й поранені. Ми тоді базувалися у Старобешево. Командир всіх вистроїв і дав можливість людям, які неготові до бойових дій, вийти зі строю. 12 чоловіків вийшли, поздавали зброю, все інше, що вони отримували, та із заступником командира повернулися назад у Дніпро. Я їх не засуджую – хтось боявся за себе чи за свою сім'ю.

19 серпня вдалося зайти в Іловайськ, ми вирушили до батальйону «Донбас», який базувався у школі. Якраз у ці дні Семен Семенченко отримав осколкове поранення, але, якщо чесно, це більше показуха була. Я супроводжував мікроавтобусом його машину до гелікоптера майже під Маріуполь, його евакуювали. Там були хлопці з нагабато серйознішими пораненнями і їх лікували на місці – у Многопіллі, де був госпіталь у школі.

Я перебував у Многопіллі, а в Іловайськ заїжджав – довозив боєприпаси для наших підрозділів.

Боєць батальйону «Дніпро 1» Роман Хамхіль разом із побратимами у зоні АТО

Тобто, ви були водієм?

Хтось за кермом повинен був їздити. Не всі мали водійські права, але не всі і хотіли їздити, розуміючи, що машина – це серйозний ризик. Звичайно, у першу чергу вороги знищували військову техніку, автобуси, але машина – теж була певною небезпекою. Мені свою машину пікап Nissan доручив начальник штабу, сказав, що мені довіряє. Якби він знав, що з його авто згодом тільки металобрухт залишиться, можливо, він би так не говорив.

В Іловайськ я заїждав декілька разів, раз довозив допомогу для наших підрозділів. Усі інші дні я перебував у селі Многопілля біля Іловайська. Там базувався штаб у лісопосадці. Потім штаб знищили, підірвали окоп з боєприпасами, бензовоз, автомобіль Еспресо ТV. Командир попросив взяти знімальну групу до нас у закинуту хату, де ми жили (там був погріб, де ми ховалися під час обстрілів). Ми підключили генератор, дивилися парад, який проходив у Києві на День Незалежності. Якраз 24 серпня нас взяли в кільце. Ми мали їхати у Старобешево, але вже не змогли виїхати. З бійцями третього полку спецназу виїжджали запускати безпілотник. На трасі наштовхнулися на ворожі БМП. У нас в кузові стояв АГС, ми вид'їхали метрів 500, декілька разів вистрілили. Вони розвернулися в інший бік, так ми роз’їхалися. Вони ж не знали, яке озброєння у нас є.

Був інший випадок. У нас на вулиці стояв танк і гармата «Рапіра» для прикриття. З цієї гармати знищили ворожу БМД російського десанту. Вони їхали по дорозі прямо туди, де в нас раніше був штаб. Двоє росіян потрапили у полон. Є відео-допит цих російських військових, вони розказують, як відбули навчання у Ростові-на-Дону, як вночі переїжджали кордон.

Одного разу наші бійці спецназу запустили квадрокоптер – чітко на координатах було видно, скільки там стоїть російської техніки в «коробці». Я передав дані у штаб, який на той час був у підвалі школи. Нам сказали, що це не росіяни, а наші, що все спокійно. Я так зрозумів, що наші не мали команди, щоб їх знищити. Це був перший день, як нас взяли в оточення – на День Незалежності.

Думаю, були домовленості, щоб в Іловайському котлі знищити добровольчі підрозділи, та й всіх, хто там був. Наскільки я чув від свого командира, навіть пропонували українському командуванню залишити в Іловайську добровольчі підрозділи, а Збройним силам казали, що дадуть можливість вийти. Була домовленість, щоб виходити без зброї, без техніки – тоді дадуть коридор.

Домовленість між ким?

Окрім того, що переговори велися на рівні генштабів, вранці 29 серпня, коли ми збиралися виходити, переговори вів представник ЗСУ з позивним «Директор». Поки вони домовлялися, наші добровольці і військові з’їжджалися з різних блокпостів у дві колони, якими мали виходити. У цей час по нас вже вівся обстріл.

Наскільки мені говорили, до 27-28 серпня ще можна було виїхати з Іловайська. У мене була рація, я чув, що передають. Потім усі наші блокпости захопили росіяни. До добровольців у них було зовсім інше ставлення, ніж до військових. Добровольців сприймали як карательні батальйони, які прийшли вбивати їхніх людей. Коли ми виходили, я поздирав свої шеврони, посвідчення викинув, щоби в разі потрапляння в полон можна було щось вигадувати, що я військовослужбовець, придумати собі військову частину. Хоча в мене на той час вже було татуювання на руці у вигляді червоно-чорного прапора – з ним краще було в полон не потрапляти. З іншого боку, це був стимул, щоб залишитися живим. Були бійці, які йшли здавалися, тому що з ними були поранені, які потребували допомоги.

Як відбувався вихід з оточення?

29 серпня ми вистроїлися у колони. Спочатку сказали, що нам дадуть зелений коридор, ми будемо виходити зі спущеною зброєю і білими прапорами. Далі була команда: «З боєм вперед!». Всі зрозуміли, що не домовилися, бо нас обстрілювали. Ніхто білі прапори не чіпляв. Лише на деяких автомобілях вони були – хтось може не встиг зняти, чи не чув, бо не мав рації.

Попереду їхала військова техніка, далі броньовані мікроавтобуси, в одному із яких їхав генерал Хомчак. Поки виїжджали через поле, бачили російських військових. Це були якісь «косоглазі чурки». В них був обід, лежала збоку зброя. Ми могли їх розстріляти на місці, якби знали, що ми проїдемо, а після того нас почнуть обстрілювати.

У полі з БМП обстрілювали нашу військову техніку, яка їхала попереду колони, вона почала розвертатися…

Згодом вийшло так, що всі легкові машини були спереду, а техніка позаду. У нашому авто пікап Nissan виїжджали нас четверо. Поїхали вперед по іншій дорозі. Як тільки знову виїхали у чисте поле, там вже нас чекали, була окопана ворожа техніка.

Повезло, що у нас була легкова машина, бо маневреність більша. Кожен їхав петляючи, щоб в нього не потрапив снаряд. Згодом у моїй машині пробило переднє колесо, радіатор, двигун, відкрило капот. З відкритим капотом, висунувши голову, я проїхав метрів близько 500 до перехрестя. Потім машина заглохла. Ми намагалися зупинити інші авто. Зупинилися бійці батальйону «Дніпро 1» Тарас Брус і Володимир Парасюк, у них теж було пробите колесо. Один із нас чотирьох підсів до них, а ми троє поповзли соняшниками у поле. У полі ще обстрілювали, але нам пощастило, бо ми не вставали, голови не піднімали. Відповзли близько 500 метрів, зрізали бронежилети, автомати примотали до ноги і так повзли між соняшниками до вечора. У вечері вороги з тепловізорами почали по соняшниках шарити. Ми добігли до річки Кальміус, попили води, перепливли на інший берег. Пройшли декілька сотень метрів до дороги, почули наближення військової техніки. Вороги обстрілювали з кулемета соняшник, кричали «Укропи, здавайтесь!», але стріляли далеко, а ми сиділи у них «під носом». Заїжджати у соняшник вони теж боялися. Ми усю ніч йшли, вранці вийшли на табір росіян. Висунули голову з соняшників, а в них там палатки, техніка, речі сохнуть. Ми повернулися метрів 20 назад у соняшник. Вони нас помітили, але заходити боялися. Після цього почався обстріл по них – як потім говорили, сєпари самі між собою щось не поділили чи не знали, хто де перебуває, і почали обстрілювати цей табір.

Ми йшли соняшником удень, полями – вночі.

Скільки днів ви виходили з оточення?

Шість днів – з 29 серпня, вийшли 3 вересня. Їли насіння соняшника, якщо траплялася кукурудза – їли кукурудзу. Один день потрапили на дачні кооперативи перед Комсомольськом. Вранці дід вийшов у сімейних трусах, запитав: «Ребята, кого ищите?». «Наших шукаємо». «Кого наших?». «Із ЗСУ». Він каже: «Ваших тут уже нет, тут уже наши». Але він виявився нормальною людиною. Зговорилися, розказав, що колись служив на Львівщині. Ми сказали, що військові. Якби сказали, що з добровольчого батальйону, він би нас здав. Він дав нам поїсти, а ми йому – гроші, щоб ніде нічого не говорив.

Ми рухалися на Комсомольськ. Далі думали вийти на місто Стила. Перевдяглися у цивільне, дід нам дав бомжацький одяг, намалював карту. Ми йшли по трасі з пляшкою пива, косили під пияків. На дорозі побачили п’ятьох російських десантників. Але до них під’їхала «швидка», вони підняли з землі якесь тіло, закинули і поїхали. Нам повезло, що ми не встигли до них дійти і вони не запитали, хто ми такі.

Вийшли на дорогу, яка наліво вела на Маріуполь, направо – на Іловайськ. Повернули наліво. Тоді я вже подзвонив додому, сказав, що живий-здоровий. Зателефонували до командування. Нам сказали, що Стила вже теж не наша. Ми відпочили, вийшли на ту дорогу, де бачили російських десантників, а там техніка їде – чи то «деенерівці» чи росіяни їхали на танку. Я повернувся до них, показав рукою, ніби вони класні пацани, ми їх навіть зупиняли, наче для того, щоб вони з нами випили. Вони показали на годинник, що спішать, помахали ручкою.

Потім ми зупинилися відпочити на териконі під Комсомольськом, вийшли на зв’язок із командуванням. Нам сказали вийти на дорогу між Старою Ласпою і Роздольним, звідки нас наступного дня забрав машиною волонтер і довіз у Маріуполь.

«Усі тішилися, що техніка з параду поїде прямо на війну»

Що найчастіше згадуєте про ті події?

Перебування у Многопіллі. Ми там були з 20 до 29 серпня. Ну і сам вихід з оточення, коли натрапляли на когось чи нас обстрілювали.

Як ви сприймаєте офіційні висновки слідства про те, що єдиною причиною Іловайської трагедії було вторгнення російських військ і неготовність української армії протистояти?

Щодо російських військ – це було ясно, як білий день.

Я не скажу, що наші військові не були готові. Звичайно, вони не були готові настільки, як це є зараз. Тоді на День Незалежності на параді у Києві було дуже багато техніки. Усі тішилися, що буде як за часів СРСР – техніка з параду поїде прямо на війну. Я впевнений на тисячу відсотків, якби командування ЗСУ, начальник Генштабу, не були зрадниками… Не вірю, що не було техніки прорвати для нас коридор. Це можна було зробити. Тому таких людей треба судити як зрадників за законами воєнного часу.

Не були прикриті тили. Це вина Генштабу. Нас просто здали. Треба було віддати адекватний наказ і не загинуло би 366 осіб, не було би 400-500 поранених, а ще багато пропавших безвісти, яких вже ніколи ніхто не знайде.

Поки ми повзли у соняшниках, було чути, як люли просили про допомогу, кричали: «Здаюся!». Поранених у полон не брали, їх добивали. Було чути, як кричать: «Руки вверх!» і лунав одиночний постріл. Багато хто з наших не встиг доїхати до соняшників – кому де підбило техніку чи машину, той звідти добирався. Комусь повезло більше, комусь менше.

Чи справедливо, що ніхто не покараний за Іловайський котел?

Ні, не справедливо. У першу чергу мав бути покараний начальник Генштабу, який відповідав за ці операції. А далі його підлеглі, відповідальні за це. Дивуюся, що президент Порошенко не звільнив начальника Генштабу Муженка.

Чи є впевненість, що під Іловайськом була російська армія?

Якщо в нас у полоні були російські військові, їхній танк, підбили їх БМД, є їхні шеврони, документи. Усе є на відео. А коли ми проїжджали, були російські прапори, техніка, де стояла псковська чи костромська бригада російських десантників. Скажіть, де «деенерівці» могли взяти «Смерчі», «Гради», «Урагани»? У Многопіллі ми знайшли касетний снаряд, який вже на той момент був заборонений Мінськими угодами.

«24 серпня вишиванки не вдягаю»

Як завершити цю війну? Чи потрібно домовлятися з Путіном?

Я служив у своєму підрозділі та їздив на ротацію до 2016 року. Далі перевівся у патрульну поліцію Краматорська і Слов’янська, потім звільнився. Про те, що ви кажете, треба питати тих людей, які стоять на передовій? Є люди, які п’ять років на війні. Є такі, які пройшли Іловайський котел, Дебальцівський котел, Донецький аеропорт, зараз воюють у Авдіївській промзоні, у Мар’їнці чи в Пісках. Уявіть, зараз їм сказати про домовленості, про те, що утворять Донецьку і Луганську республіки і реабілітують тих людей, які вбивали наших. У бійців побратими гинули на очах, хтось став інвалідом і зараз їм сказати, що вони мають поїхати додому… почати з росіянами домовлятися… Такі речі президент не повинен сам вирішувати.

Що би ви сказали тим людям, які ніколи не були на війні, але вже стомилися від неї?

Я б на їхньому місці закрив рот і мовчав. І перед тим, як десь таке сказати, радив би подумати, біля кого вони це говорять. У людей психіка порушена після участі у бойових діях: хтось може не стриматися і по-різному на це зреагувати. Потім людина буде мати проблеми зі здоров’ям і говорити, що його атовець побив. Як можна таке говорити, коли ти там не був навіть близько?! Я у таких випадках кажу: «Хочете, візьму буса і повезу вас на екскурсію на Донбас, доки зможемо доїхати. У ті міста, які вже наші, але видно, що там було».

Багато-хто з мешканців Донбасу втратив свої доміки, переїхав, вони би хотіли будь-яким способом завершити війну… Але є люди, які скажуть навпаки. Немає значення, чи людина зі Львова чи з Донецька. У мене є знайомі львів’яни, які кажуть: «О-о, коли та війна вже закінчиться?». Кажу: «Ти щось зробив для того, щоб війна закінчилася?». Людина заробляє 15-20 тис. грн у місяць, за вихідні витрачає 3 тис. грн на віскі, горілку. Невже тобі 100 грн важко перерахувати? Після того, як я звільнився, по можливості передаю гроші через волонтерів.

Як ви проводите 24 серпня і дні, коли річниця Іловайських подій?

29 серпня кожного року їжджу у село Лисовичі на Львівщині на могилу до бійця батальйону «Дніпро 1» Тараса Бруса, який загинув при виході з Іловайська. 24 серпня ніяк не святкую. Раз погодився на прохання голови селищної ради та прийшов на урочистості у формі. Місцева влада «зарисувалася», поробила фотографії на фоні атовців. Після того я відмовлявся виступати – пояснив, що піаритись на нашому фоні не пасує. 24 серпня вишиванки не вдягаю. Мене задрало: виходжу на площу у центр селища (там проводять всілякі виступи), дивлюся на тих, які мають гроші – вони всі відмазалися від армії, від того, щоб іти воювати, не дали ні копійки на армію, а тепер повилазили у вишитих сорочках. Вдягаю футболку з гербом України і мені вистачає. Коли запитують, чому я не у вишиванці, пояснюю: «Ви навіть не заслужили ходити у вишитих сорочках, тому що нічого для незалежності України не зробили». Вийти і набухатися у вишиванці чи п’яному співати гімн України – це не показник патріотизму. Хто боїться воювати, нема питань. Є люди, які зброю в руках не тримали, а допомогли більше, ніж ті, які воювали.

У ці дні зідзвонюєтеся з побратимами, з якими разом виходили з котла?

Я їх часто бачу. У ці дні дзвонимо, вітаємо один одного. Бо це – як другий день народження для усіх, хто залишився живий.