Vox populismus

Останнім часом не раз доводилося чути, що люди змінилися, «піднялися» і «такого, як було, вже не допустять». Такими пафосними репліками невибаглива публіка коментує чергове блокування чергового призначення чергового бюрократа на чергову хлібну посаду та інші «народні здвиги».

Спочатку, коли активісти тільки починали пікетувати приймальні та державні установи, здавалося, що цей метод впливу на владу може бути корисним. Ось, мовляв, народ, і ось його воля. А на її підкріплення – шини й погрози провести «люстрацію» в прямому ефірі, не виходячи з робочого кабінету. Так тривало недовго. Адже проти лому, тобто шини, нема прийому до того часу, доки немає іншого лому, тобто шини.

Не минуло й місяця, як новоспечена влада, розділивши нарешті обласні адміністрації та галузі економіки за партійними квотами, зуміла знайти ефективний спосіб боротися з обуреними активістами силами необурених активістів. Історія мужньої жінки, голови облдержадміністрації, народного депутата і просто патріотки Ірини Сех є прекрасною цьому ілюстрацією. У її короткій, але видовищній боротьбі з «проплаченими агентами ФСБ» (тобто тими, хто вимагає дотримуватися норм української Конституції) було чимало цікавого, навіть шуба навесні. Не було лише вимог реформувати систему державної влади так, щоб призначений за партійною квотою «губернатор» не був царем всія області.

І поки «майдан» кричав «ганьба!», а «громада» – «провокаторів ФСБ – геть!», пані голова ОДА у цей скрутний для України час невтомно зміцнювала український тил, зокрема призначивши головою Городоцької райдержадміністрації справді нове обличчя. Тим самим вона довела, що на провокації не піддається, область контролює і вміє знаходити несподівані управлінські рішення. Знову ж таки, обурена частина «громадськості» виступила проти такого призначення, та ініціювати передачу повноважень виконавчому комітетові райради (навіть в окремо взятому районі) не поспішає. Що поробиш, країна у небезпеці.

Але повернімося до проблеми взаємостосунків «влади» і «громади». Кількість пікетів та блокувань у Львові стрімко наближається до історичного максимуму. При цьому кількість учасників цих пікетів стабільно зменшується. Слово «люстрація» вже стало близьке тисячам телеглядачів (як до цього фазенда чи Мейсон). Тепер обивателі думають, що «пролюструвати» чиновника означає розказати по телевізору, де він живе (не по кишені) і як працює (не по совісті). А самої люстрації не було, нема і не планується.

Останню сесію Львівської міської ради пікетували і Правий сектор, і стоматологи, і обурені планами забудови мешканці спального району, і противники проїзду за три гривні. У кожного своя правда, гасла і плакати. Народна мудрість гласить: і на віру треба мати міру. Поняття «майдан», «громада», «люди» перетворилися на лякалку для поганих директорів жеків. При цьому, коли черговий борець за народне благо говорить, мовляв, громада не допустить, ані він, ані його прихильники не уточнюють: хто, власне кажучи, є «громадою», хто цей «звичайний українець» (звичайний підприємець має інтереси дещо відмінні від інтересів звичайного пенсіонера) і що саме люди «не допустять». Адже «люди – проти підвищення тарифів на пасажирські перевезення» звучить, а «пасажири – проти підвищення тарифів на пасажирські перевезення» не звучить. Більше того, є люди, які за підвищення тарифів: водії, власники транспорту, оператори перевезень. «Громада» може не допустити підвищення тарифів на проїзд, але вона не може знизити курс долара відносно гривні, зробити пальне дешевшим чи принаймні зробити дорогу в смт Рудно придатною для проїзду автобусів  (звичайно, актуальним залишається питання якості послуг і реальних прибутків АТП, але це предмет окремої розмови). Не виключено, що перед наступною сесією перевізники організують свій пікет, з шинами проблем не буде.

Схожа ситуація – і щодо будівництва: проти забудов виступає не вся «громада» (мова тут не йде про руйнування історичної спадщини, де зачіпаються інтереси всіх притомних мешканців міста), а та її частина, якій майбутнє будівництво створить незручності. Натомість є частина «громади», яка в цю будову інвестує, здійснює будівництво чи планує орендувати й купувати майбутні приміщення. Зрештою, є зацікавлені у благоустрої коштом інвесторів.

Мова не йде про те, що хтось у цій ситуації поганий, а хтось хороший. Мова йде про тенденцію протиставляти «народ», «громаду», «людей» міфічним ворогам, які, зрештою, теж є частиною цього ж суспільства. А також про те, що конфлікти зводять дискусію до персоналій і конкретних проблем, які «хтось нагорі» має вирішити. Натомість не чути пропозицій щодо зміни «системи» чи «правил гри», що декларували чи не всі політики, які сьогодні керують країною.

У ситуації, коли «люди» і «громада» конфліктують із «підприємцями» та «владою», користь отримують судді, популісти й аферисти. Обіцяючи кожній із сторін покарати винних, навести лад та відновити справедливість, вони отримують дивіденди у вигляді хабарів та голосів на виборах. Адже тим, хто, попри всі мантри про перезавантаження країни, продовжує діяти за принципом «цьому дам, а цьому не дам», вигідні конфлікти. Для чого впроваджувати прозору конкуренцію на ринку перевезень та чіткі правила забудови, якщо можна все вирішувати в ручному режимі залежно від ситуації й величини фракції у сесійній залі? Для чого працювати на окрузі чотири роки, якщо можна напередодні чергового «акту волевиявлення» показово покарати «буржуїв» і захистити «народ»?

Наразі ж тривають блокування і міряння шинами. А те, що людям (по обидва боки барикад) не йдеться про запровадження нових правил, а переважно про кадрові призначення, нічого доброго не віщує. Це означає, що «громада» і надалі залишиться інструментом впливу в руках голосистих популістів, чия кваліфікація часто не дозволяє їм навіть приблизно орієнтуватися в питаннях, які вони «відстоюють». Їхнє нахабство, безвідповідальність і акторський талант компенсують брак освіти та досвіду, люди їх люблять. Не можуть хворі обирати головного лікаря. Адже прогнозовано виграє той (принаймні в Україні), який призначає лише солодкі ліки, безболісні процедури й обіцяє всім богатирське здоров’я. Але що вартує лідер, який, замість вести за собою, задовольняє лише хвилинні настрої ситуативного натовпу?

Така модель «прямого народовладдя» якщо і може вважатися демократичною, то із суттєвими застереженнями. Адже демократією вважається не просто влада більшості, а й гарантія прав меншості, ефективні механізми пошуку компромісів та противаг, при яких ніхто не є гнобленим на користь іншого. Саме відсутність інститутів впливу й діалогу виводить на перший план «вулицю». Цього не зрозуміла попередня влада, не розуміє й теперішня. Окрім того, що при такому «прямому народовладді» завжди є переможці та переможені, іншою проблемою є компетентність і, відповідно, ефективність прийнятих рішень. Прийнятих «з голосу» під вигуки натовпу. Звісно, більше шансів відстояти свою думку у таких умовах має «комсорг», а не «ботанік».

В українській історії періоди «національного піднесення» закінчувалися «чорними радами» і «радами робітничих депутатів». Сьогодні «нові обличчя» української політики теж ідуть шляхом найменшого опору, відстоюючи інтереси «народу». Натомість, хоч це і незвично звучатиме для галицьких борців з комуністичним минулим, народ – це не лише пригноблені маси, але й «гнила інтелігенція» (яку свого часу «народ» довів до стану «вошивої»), і «кляті буржуї». Їхня позиція є не менш важливою для суспільства, навіть взявши до уваги те, що в електоральному плані їхня частка, на жаль, не вирішальна.

Замість епілогу

Цікава історія нещодавно трапилася з моїм знайомим. Йому потрібно було раніше забрати дитину зі звичайного сихівського дитячого садочка, і він потрапив туди під час обіду. Його майже п’ятирічна дитина, як і всі її ровесники, їла макарони ложкою, тримаючи в руці котлету. На його логічне запитання «де виделки?» прозвучала геніальна відповідь, яка багато чого може пояснити: «Ми їм виделок не даємо, бо вони ними один одного колють». Добре, що за народ починають дбати/думати з самого дитинства.