Всеволод Речицький: Конституція – книжка, яка дозволяє людям вигравати одне в одного

«Президент – це все-таки круп’є. Є казино, правила гри, і Президент – круп’є. Коли круп’є починає контролювати ставки, починає говорити про те, що ти надто багато поставив на кон, тоді цей круп’є – соціалістичний. Якщо йдеться тільки про правила і ніхто не контролює виграшів, тоді це більш американістична система…»

ZAXID.NET пропонує читачам запис лекції Свободи, приуроченої до вручення 8-ї премії ім. Олександра Кривенка. Цьогоріч свої погляди на свободу в Україні представив відомий український конституціоналіст Всеволод Речицький.

Думаю, що ідея про цінності конституціоналізму виходить з того дивного факту, що Україна є надто занедбаною сьогодні державою. Я просто кажу про статистику: за даними ООН в Україні 78% населення належить до бідних; за іншими даними Україна посідає 134 місце із 180 за простотою сплати податків, 179 із 183 – за зручністю оформлення дозвільної документації на будівництво, і має передостаннє місце в Європі, тобто 39 з 40, за валовим продуктом на душу населення – він у нас становить 2,7 тис. доларів на особу (для порівняння, у Польщі – десь 28 тис., в Росії – 10 тис., в Білорусі – 6 тис). Це – настільки погано, що якось вражає уяву. Починаєш думати: чому?

Я думаю, тому, що ми несерйозно ставимося до Конституції. Ми не розуміємо, для чого існує Конституція, не вміємо нею користуватися, і власне тому маємо такі прикрі результати.

Хочу сказати вам, що якби ви провели якесь таке міні-дослідження і опитали фахівців високого, середнього рівня, можливо, студентів, аспірантів, будь-якого, фактично, рангу, вони би вам усі запропонували те, що давав колись радянський підручник з конституційного права, котрий казав, що Конституція – це такий Основний Закон, котрий визначає структуру держави, організацію органів – як вони функціонують, зв’язки між ними, їхню компетенцію, тип стосунків з громадянами. Тобто це було б класичне уявлення про Конституцію, в радянському сенсі.

Я думаю, що це класичне радянське уявлення абсолютно не відповідає, так би мовити, реальним фактам і реальним обставинам, тобто не відповідає справжній Конституції якою вона є або має бути.

Існують Конституції і Конституції, так само як існує живопис і живопис. Коли мої студенти говорять, що наша Конституція – не така вже й погана, кажуть: «Ось ми читаємо американську, читаємо українську, і тут, і тут – про те саме приблизно», я наводжу їм приклад: знаєте, якщо взяти картину видатного якогось художника, Балтуса чи Ван Гога, і порівняти з етюдом якогось студента з Харківського художньо-промислового інституту, то, фактично, і там, і там намальоване те саме – скажімо, соняшники – але одна коштує мільйони, а друга – кілька сотень гривень, можливо, стільки, скільки фарби коштують.

Я не люблю епатажних заяв, але вони якось в конституціоналізмі самі собою народжуються. Здається, Вуді Аллен сказав, що все серйозне мистецтво придумане для розваги. І я собі іноді думаю, що, може, і право придумане для розваги і в ньому не можна зловживати серйозністю. Так чи інакше, хотів би показати вам, чому наша Конституція більше нагадує все-таки той етюд з художньо-промислового інституту, ніж хоча б маленьку картину Ван Гога.

Перш за все, Конституція вживає такі терміни, як «український народ» і «українська нація», і при цьому, очевидно, плутає їх, не розрізняє цих понять. В преамбулі йдеться про народ, в статті 11 – про націю. Конституція закріплює відповідальність перед Богом юридичної особи – Верховної Ради України. Я знаю десятки Конституцій, професійно мені доводиться їх перечитувати, і це – вкрадено, так, як студенти крадуть курсові роботи з Інтернету шматками. Це вкрадено з тих Конституцій, де йдеться про відповідальність народу або фізичних осіб перед Богом. Ми, не задумуючись, поставили Верховну Раду, і виникла парадоксальна ситуація, але ніхто не звертає на це уваги.

Стаття 3 Конституції говорить, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людське життя, і далі йдеться про те, що держава докладає всіх зусиль, щоби розвивати права і свободи. Але повірте, що людське життя ніколи не буває, принаймні – в Конституціях, найвищою соціальною цінністю. Всі соціуми, а тим більше – держави, жертвують окремими життям заради спасіння більш широких, більш фундаментальних цінностей. Тобто якщо це розуміти буквально, а мої колеги з Конституційного Суду часто наполягали, що це треба розуміти буквально – пам’ятаю, як Савенко, конституційний суддя, а потім – професор Могилянки, казав , що це треба все розуміти буквально, і я сказав: «Тоді як розуміти цю найвищу цінність – життя людини? Це що, солдат має відмовитися йти в бій, бо що він боронитиме? Суверенітет? Територіальну недоторканість? Це все поступається життю. Він скаже: моє життя може загинути, а моє життя – це найвища цінність за Конституцією, Конституція – найвищий регулятор, і він має пряму дію, це написано в самій Конституції».

Я хотів би сказати так, що звучить це гарно: «життя людини – найвища цінність». Але з правової точки зору це – несерйозно. Це просто свідчить про те, що творці Конституції не розважалися, звичайно, але й не дуже переймалися тим, про що вони пишуть у 1996 році. Таке моє враження. Я з ними тоді спілкувався, і я говорю про це не в перший раз, але…

Ще одне: Конституція забороняє будь-яке насильство над дитиною. Так і написано: «будь-яке». Серйозна людина так не напише, це ж – Конституція, це – вищий регулятор. Дитина хоче залишитися ввечері в пісочнику, мама її забирає – і порушує Конституцію, бо не можна будь-як примушувати дитину. Психічне насильство, фізичне насильство, будь-яке, написано в Конституції України.

Є стаття про ідеологію. Написано, що жодна ідеологія не є обов’язковою для держави. При цьому студентів навчають, що в Конституції є ідеологічна функція. Якщо, скажімо, верховенство права, розділення влад – не ідеологія, тоді що це таке? І для держави не існує жодної обов’язкової ідеології, в тому числі – ідеології Конституції?

І, нарешті, соціально-економічні права. Не секрет, що вони в Україні відформатовані таким чином, що в нас чи не найширший перелік соціально-економічних прав у світі. Вони абсолютно такі радикальні, послідовні, повні, повномасштабні, розгорнуті. Але ж у нас, пробачте, бюджет – десь під 35 млрд доларів. Це приблизно бюджет одного великого американського університету, а у нас це – весь державний бюджет. Це – абсолютна безвідповідальність, писати про соціально-економічні права в повному масштабі, як про такі, що мають захищатися в судах, і мати крихітний бюджет. В нас взагалі не повинно бути ніяких соціально-економічних прав при такому бюджеті.

Я думаю, що якщо читати серйозно сучасні книги про конституціоналізм – а мушу вам сказати, що сучасні книги про конституціоналізм не дуже використовуються в навчальному процесі, їх навіть іноді академіки не читають – вони почасти існують тільки на англійській мові, або перекладені російською. Я маю на увазі насамперед книги Джеймса Б’юкенена, який одержав Нобелівську премію практично за те, що вирахував математично ідеальну Конституцію, і вона приблизно співпала з американською. Тобто Б’юкенен довів, що Конституція американського типу є справжньою Конституцією. Вона вибудовується самим ходом життя, побудована на здоровому глузді і на інтуїції, але інтуїція була геніальною. Він так і пише в одній частині: «Мене вразило те, що вони знали це інтуїтивно. В них не було такого апарату математичного, вони не могли це зробити».

Б’юкенен не вивчається практично в Україні. В нас – величезний навчальний заклад, ми напряму готуємо кадри для держапарату, і ніхто з них практично не знає Б’юкенена. Книжки Джона Роуза, Хаєка, Роберта Нозіка були перекладені в Україні після того, як була створена Конституція 1996 року. Я був одним із перших, хто їздив за кордон за програмами Фулбрайта і привозив ці книжки, як експерт фонду «Відродження» включав їх тоді в переклади, ми їх тоді переклали українською. Росіяни це робили також паралельно. Але це все сталося після того, як була створена Конституція України 1996 року.

Тобто я хочу сказати, що Конституцію 1996 року створили люди з радянською або пострадянською ментальністю, необізнані з теорією. Вони могли бути й не обізнані з теорією, тому що Б’юкенена не було, коли писалася американська Конституція, але проблема полягала в тому, що їм не було де взяти ці ідеї. Вони теоретично були не доступними, а практично Україна була соціалістичною, і капіталізм собі можна було уявити тільки так, умоглядно. Я веду до того, що, як показує сучасний аналіз, це – документ, який дається непросто. Треба витратити роки, багато читати, співставляти, і врешті вимальовується цей образ.

Конституція – це, фактично, Біблія ринку. Це – не документ про демократію, хоча так здається на перший погляд. Це – не документ про ліберальну демократію, і це – не документ, ризикну сказати, про свободу. Це – документ про свободу лише в другому, так би мовити, підході. Спочатку це – документ ринку, причому ринку тотального.

Коли ми говоримо про конституціоналізм, то йдеться про заміну персоніфікованої живої влади – людей, керівників, президентів, канцлерів – на правила гри. Оце треба розуміти буквально. Коли йдеться про конституціоналізм, це – такий етап в розвитку цивілізації, суспільства, окремої держави, котра раптом зрозуміла, що найкраще – не керувати людьми, а дозволити їм діяти так, як їм заманеться, тобто робити як їм вигідно, як їм підкаже інтуїція, їхня освіта, їхні гроші, їхні впливові батьки або навпаки. І що єдине, чого треба від них вимагати – щоб вони грали за правилами. Вони можуть бути будь-якими – конкурентними, агресивними одне до одного – але вони повинні грати за правилами, бути вільними і поважати гідність одне одного, тому що інакше розвалиться вся гра.

Тоді їм потрібна Конституція. Конституція – це, фактично, замінник влади живої, персоніфікованої в людях, на владу абстрактну. Це – правила гри, і я не боюся тепер порівнювати і казати, що це справді схоже на правила гри в карти. Ти приходиш, сідаєш за столик, і якщо ти обдарований, граєш за правилами і встаєш з-за столика магнатом, а твій контрагент робиться нещасним, бідним і обділеним, бо ти виграв у нього.

Повірте, що Конституція – це, фактично, книжка, котра дозволяє людям вигравати одине в одного. Колись Лех Валенса сказав, що він довго думав над тим, що таке ліберальна демократія, і врешті зрозумів, що це боротьба всіх проти всіх, але під контролем права. Це – боротьба, це – не співжиття, не консенсус, не злагода. Це – дійсно боротьба людей за виживання, за їхнє конкретне індивідуальне персональне щастя, але під контролем права. Тоді суспільство, ніби паровий котел, набирає тиск, і починається дія. Конституції створені для активних суспільств.

Ідея, що Конституція є документом ринку і все інше є похідним, геть не сприймається в Україні. Скільки я витратив сил з військовим, який був керівником робочої групи, яка творила Конституцію 1996 року, пізніше я працював з іншими юристами... Врешті, коли Ющенко захотів написати нову Конституцію, в 2007 році мене викликали в Секретаріат – я якось так таємно прославився, не знав, як я їм став відомим – і мені сказали: «Сідай і пиши Конституцію». Спочатку я написав таку собі концепцію, це зайняло два тижні. Потім мене в обстановці абсолютної таємності посадили писати Конституцію. Я їм казав: «Ви мене хоч звільніть від семінарів, в мене їх повно. Вранці треба писати Конституцію, а не після обіду» - «Ні, ми нічого не можемо, це така місія таємна». Врешті я написав цей проект, він був побудований на проекті, який я зробив для Українсько-американського бюро  і для Харківської правозахисної групи у 1992 році.

Хочу сказати, що ті ідеї, якими я ділюся з вами і про які відкрито говорю в себе в Харкові, в середовищі влади, в тих кабінетах на Банковій, теж врешті доходять до когось, і вони теж розуміють, що щось не так, що щось треба міняти. Але моя особиста думка полягає в тому, що вони розуміють, що щось – не так, але ще не розуміють, як. Тобто негаразди вони усвідомили. Адже це – серйозно, сказати, що не годиться Конституція 1996 року і треба розробляти нову. Але я переконаний, що поки що як її розробляти вони не мають жодної уяви. Тобто якусь мають, безумовно, але це – не те, що має бути, це не буде Конституція для ринку.

Повертаючись до того, що я хотів сказати про Конституцію і про ринок: коли я кажу «ринок», я кажу це в дуже широкому сенсі слова. Йдеться про ринок політичний, це – демократія, демократія – це ринок. Йдеться про ринок економічний і йдеться про ринок символічний, тобто свободу слова. Це – три основні ринки, і Конституція однаково боронить всі.

Вона боронить економічний ринок тим, що, як кажуть конституціоналісти, там не повинно бути жодного слова про економіку. Власне, там має бути заборона втручатися в неї. Конституція встановлює заборону на втручання в свободу слова. Як ви знаєте, Перша поправка до Конституції США радикально вивела свободу слова за простір права і за простір політики. Вона просто заборонила розробляти і ухвалювати будь-які закони, які суперечать свободі слова. Це – фантастичний прийом, найбільш сміливий.

Але якщо говорити про проблеми України і Європи – адже Україна є частинкою Європи – то я би сказав, що Україні до певної міри загрожує ця відданість Європі без врахування тієї обставини, що Європа сама по собі дуже відстає від Сполучених Штатів в сенсі захисту свободи слова. Ідея Першої поправки насправді є універсальною, і я стверджую, що фактично конституціоналізм у світі існує лише один. Його можна образно назвати «правовим американізмом».

Конституцію винайшла Америка так, як хтось винайшов велосипед. І ви можете робити що завгодно, але велосипед буде таким, яким він є. Ви можете його зробити триколісним, як Україна, його важко буде перекинути, але буде дуже малошвидкісним, або він може бути одноколісним, як у цирку, і тоді на ньому зможуть їздити тільки окремі особистості, бо для суспільства він непридатний. Класично велосипед має бути таким, яким він є: два колеса, кермо, і на ньому треба гнати вперед.

Свого часу, коли на одній науковій конференції я сказав, що конституціоналізм це є правовий американізм, це було сприйнято просто як жарт. Пізніше це було сприйнято з великим ентузіазмом, і коли я це сказав в присутності завкафедрою Московського державного університету, він сказав: «Якщо ти про це напишеш статтю, я її надрукую». Я написав цю статтю, і він дотримався свого слова і надрукував її.

Повірте, що коли я кажу, що Конституція це є правовий американізм, то я маю на увазі, що Америка – це не є країна, це є певний тип людей, які мали змогу залишити старі країни, старі демократії, і вибудувати суспільство більш вільне, більш розкуте, більш стохастично-анархічне, ніж решта світу. Європа, фактично, пасе задніх, сповідує значно більш поміркований тип конституціоналізму. Відповідно, вона значно більше втрачає в сенсі поступу.

Сьогодні є класичним – знову ж-таки, не в Україні, а в західній доктрині – уявлення про те, що поступ не забезпечується демократією і може розходитися з демократією. Банально і очевидно, що Гітлер і Муссоліні прийшли до влади демократичним шляхом, що, врешті-решт, і ми жили за умов радянської соціалістичної демократії – навіть Сахаров колись сказав, що він змушений констатувати, що радянський народ прийняв цю демократію. Таким чином я хочу сказати, що демократія не рятує суспільство в сенсі поступу. Ви можете бути демократичними, я можу бути демократичним – і відсталим водночас.

Демократія – це частинка ринку, і якщо весь ринок не забезпечений, демократія може його гальмувати. А якщо демократія гальмує ринок, вона гальмує поступ, врешті наростає фрустрація, вибухають країни, словом, чиняться всякі неподобства, деградує суспільство, є багато негативних речей.

Конституція настільки віддана ринку, що коли конституціоналізм є повномасштабним і діє так, як задумано, ринок робиться настільки потужним, що влада робиться тіньовою. Ринок бере гору над всім, всі люди роблять, що завгодно, винаходять комп’ютери, суперкомп’ютери, маленькі комп’ютери, їм не потрібні ніякі санкції, не потрібно ні з ким узгоджувати, не потрібно підніматися «вгору». Конституціоналізм означає перехід на горизонтальні стосунки замість вертикальних: ніхто ні в кого нічого не запитує. Влади залишаються, але всі соціальні транзакції, які відбуваються в суспільстві, всі взаємодії фізичних і юридичних осіб, вчиняються на горизонтальному рівні в межах громадянського суспільства. Держава залишається, як гарант, як той, хто підтримує, тобто потрібна, фактично, гегелівська держава.

Коли я почав думати про Конституцію, ринок і свободу і зробив з цього системний висновок, мене наштовхнули на це дві речі. Перша – те, що я почав думати з 1994 року над тим, що написав Фукуяма, що Америка вирвалася вперед завдяки тому, що вона йшла за етикою ірраціонального, підкорилася їй, і здобула цей поступ, цей успіх. Друге – він сказав, що складність завдань, які стоять перед радянськими країнами, настільки велика і фундаментальна, що це вражає уяву.  Пам’ятаю, я приїхав в Америку, читав цю книжку Фукуями, і щось мене вразило, якось зачепило за живе, але я не віддавав собі звіту в тому, що це було значно серйозніше, ніж я прочитав. Мені знадобилося кілька років, щоб я увійшов в тканину цього, як кажуть росіяни, «замечания походя».

Я прочитав багато макулатури, як і всі, хто жив в Україні і намагався дослідити право, і почав читати серйозні книжки значно пізніше, ніж належалося мені, але коли я до них все-таки дістався і почав їх читати так, що деколи читав книжку в день, мені здавалося, що я не встигну їх прочитати. Врешті я зупинився, бо почав втрачати зір, але все-таки зрозумів деякі речі. І цей висновок про Конституцію і ринок, мені здається, найголовніше, що я виніс з усього цього читання. Книжки були товстими, тонкими, різними, це були есе, виступи, іноді просто з Інтернету щось, але врешті-решт фундаментальна істина полягає в тому, що Конституція – це величезний ринок, шлях до ринку.

Більше того, якщо подивитися на Конституцію з правової точки зору, то в праві є дві речі: відповіді на питання «як?» і відповіді на питання «що?». Відповіді на питання «що?» Хаєк завжди вважав деструктивними відповідями, тобто коли право намагається пояснити людям, що є погане і що є добре, воно робить не свою справу. Це, фактично, так зване «матеріальне право», воно величезне і роздуте, в нас – особливо велике. Але насправді право повинне бути правом в тому сенсі, що воно повинно відповідати на питання «як?». Сучасна, модерна Конституція має одне гасло, вона не ставить ніякої мети; це – патологічна риса радянського конституціоналізму – ставити мету, і це, на жаль, продовжується і в Україні. Конституція підкоряється слогану «Жити щоб жити».

Вона відповідає на питання «як?» і геть не опікується питаннями «що?». Оці чисто процесуальні, ніби дематеріалізовані Конституції, і є справжніми. Їх не так багато в світі. Я дійшов до висновку, що в світі десь 200 країн, приблизно 70 мають Конституції, і з них приблизно 50 – це не Конституції, а чисто переписані курсові роботи. Приблизно 20 – це Конституції. Європейці, звичайно, не погодяться, що в них несправжні Конституції, але якщо умовно так говорити, то я думаю, що і в Європі не всі Конституції – справжні. Справжніми є лише ті Конституції, які стоять на тих ідеях, про які я щойно вам сказав.

Фактично, конституціоналізм ділиться на дві сучасні парадигми: американізм і європеїзм. Конституції є надбанням «золотого мільярду», чи вже 1,2 млрд людей, які користуються благами цивілізації; я думаю, що ці країни мають благо конституціоналізму. Решта його не мають, і навіть не підозрюють, що його не мають. Україна теж не має конституціоналізму, вона поки що – на шляху до нього, вона намагається осмислити, прийти і таке інше. Там, де конституціоналізм – справжній, динаміка настільки зростає, настільки вибухає ефективність суспільства, що це – не до порівняння. Я прошу вибачення за зловживання американськими прикладами, але сьогодні Америка – це 4,5% населення світу, які виробляють більше 30% світового валового продукту, споживають приблизно 70% природних ресурсів світу, мають 60% військового бюджету світу, це – в 4 рази більше працівників освіти і науки, ніж в усій Європі загалом взятій, і це – 169 університетів з 500 найкращих в світі, і 17 – з 20 найкращих у світі. Якщо взяти цю статистику, то, напевне, навіть найприскіпливіший скептик мав би сказати, як один мій знайомий професор: «Знаєш, мені це не подобається, але ти довів те, що ти хотів».

Американський конституціоналізм відрізняється від європейського тим, що свобода в ньому на першому місці. Європейський конституціоналізм – це демократія на першому місці. Тобто якщо ви приносите в жертву демократії трошки свободи – це Західна Європа; якщо ви педалюєте свободу і говорите, що свобода – найважливіша цінність, тоді ви – американіст.

Думаю, що Європа насправді усвідомлює американський успіх. Знаменитий Болонський процес – це намагання якось догнати Америку, порівнятися з нею. Але все-таки те, що зробили ці переселенці, те, як вони переосмислили своє життя і свою реальність, не зробив більше ніхто, і досі маса людей, навіть високоосвічених, з тої ж Америки, іноді сумнівається в тому, що американці праві, але коли ви говорите про їхню Конституцію і їхню свободу, то насправді вам немає кому пред’явити претензії, тому що ця система не має начальника. Ви можете пред’являти претензії трьомстам мільйонам американців, які живуть за правилами гри, грають у цю гру, і здобувають те, що вони здобувають. Ніякого над ними начальника, якоїсь персоніфікованої влади, людини, яка має нести відповідальність за все це, немає. В тому – фокус і парадокс Америки.

Я думаю, що якби українці усвідомили це, якби ми замінили свою персоніфіковану владу владою Основного Закону, і дозволили людям жити так, як їм хочеться, робити так, як їм хочеться, вкладати гроші туди, куди вони хочуть, не запитувати ні про що, зліквідувати ці мільйони дозволів і ліцензій, ми би мали те, що в теорії називається «слабкосинусоїдальна правова система». Абсолютно горизонтальних правових систем не буває, завжди є влада і ви повинні звертатися, і ви йдете по вертикалі. В таких країнах, як наша, нам дуже часто треба запитувати аж на самій горі, і багато речей вмирає, бо хто ж розуміє, що дістанеться Президента чи там Ганни Герман, чи когось іще? В слабосинусоїдальних системах людина може рухатись вперед і тільки трошки орієнтуватися на владу. Це – такі собі синусоїди. Поступ швидший там, де ця крива не такого типу, як на осцилографі, а коли вона майже пряма. Очевидно, що ви швидше досягаєте мети з пункту А в пункт Б, якщо ви рухаєтеся прямо, ніж коли ви весь час звертаєтеся до влади, щось запитуєте, одержуєте якісь дозволи у живих людей – ніщо не є більш примхливим, ніж живі люди. Коротше кажучи, Локк був правий, кажучи, що ніщо не є більш принизливим для людини, ніж просити дозволу в іншої людини.

Навіть формально Конституція США була написана дуже давно і справді майже інтуїтивно, бо не було ж моделей, не було звідки списувати. Якщо ви подивитеся на присягу Президента США і на присягу нашого Президента по нашій Конституції, то наш Президент відповідає за все: за імідж країни, за добробут людей, за економіку, за здійснення законності. За все, за що тільки можна відповідати, відповідає наш Президент. Американський Президент відповідає лише за одне, він говорить: «Я всіма силами і ресурсами, які в мене є, буду боронити те, щоби здійснилася Конституція».

Думаю, що американцям не сподобалося б це порівняння, бо вони теж не всі такі прогресивні, але Президент – це все-таки круп’є. Є казино, правила гри, і Президент – круп’є. Коли круп’є починає контролювати ставки, починає говорити про те, що ти надто багато поставив на кон, тоді цей круп’є – соціалістичний. Якщо йдеться тільки про правила і ніхто не контролює виграшів, тоді це більш американістична система.

Останнє, на чому я хотів би наголосити, стосується власне Кривенка і теми цієї події. Американці зробили майже неможливе в конституціоналізмі – вони зуміли розділити символічну реальність, тобто слово, і практичну, реальну, так би мовити, фізичну реальність. Це – непросто, і це – ціле цивілізаційне досягнення, можливо навіть – гіпердосягнення. Якщо ви подивитеся в тканину американського права, особливо – кримінального права, то ви побачите, що це – набагато більш жорстока система, ніж наше право. По-перше, там більшість штатів все ще мають смертну кару. Американці не підписують міжнародних пактів про права людини, у них немає поглинання покарання, тобто там є засудження до 200 років, 90 років, хоч і 500 років. Все, що людина навчиняла, складається, і людина мусить сидіти. І американці абсолютно вільно карають людину після 17 років апеляції. Засудили її до смертної кари, і потім дають їй можливість боротися, доводити свою правоту, але проходить 10, 12, 14, 17 років – і людину страчують. Вже тричі клітини змінилися в організмі, а вони її страчують.

Але це – лише тоді, коли йдеться про діло. Американці не прощають, коли хтось дійсно, в діях вчинив якесь зло. Їхня система в цьому сенсі, можливо, найжорстокіша в світі. Зовсім інше – коли йдеться про слово. Американці придумали Першу поправку, вивели за межі правового регулювання свободу слова – це ж подумайте тільки: заборонити Конгресу приймати закони, які обмежують свободу слова! Тобто вивела за межу компетенції Конгресу всю символічну реальність. Є багато рішень Верховного Суду, котрі доводять, що символічна реальність поширилася на Інтернет, аудіо-відео, скульптуру, голограму, все, що завгодно.

Все це функціонує за межами регулювання. Звичайно, не абсолютно. Звичайно, є спроби, є свої консерватори, є люди, які пишуть і намагаються повернути це назад, і таке інше. Але є безліч рішень Верховного Суду, в яких говориться про те, що коли йдеться про символи, про ідеї, про думки, про уяву, ви не повинні це ніяк контролювати. Але ви повинні дуже пильно стежити, де це переходить в дію, в агресію, і щойно це перейшло в агресію, це має каратися. Якщо це є питанням людської уяви, питанням символічної реальності, це має бути абсолютна свобода.

Ви знаєте, що Джон Стюарт Мілль був знаменитий ліберал, але навіть перечитуючи його сьогодні, я був вражений таким його маленьким висловом: «Те, що сьогодні так небагато людей мають сміливість бути ексцентричними – головна небезпека нашого часу». Це – парадигмальна, загалом, заява, за цим стоїть дуже багато. Це, фактично – протест проти норми, проти так званої нормалізації.

Повертаючись до того, з чого я починав, коли Фукуяма сказав, що Америка пішла за етикою ірраціонального, то малося на увазі перш за все це. Перша частина ірраціонального – це ринок. Ви його не можете передбачити. Пізніше Майкл Уолцер написав, що ринок – це те, що забезпечує поступ, а поступ – це не те, що вирішується у парламентських стінах. Тобто демократія не вирішує, ні куди ми рухаємося, ні навіщо. Відгентшейн про це пізніше сказав, що поступ є кривий, його передбачити неможливо. Люди рухаються так, як вони рухаються: одні швидко, другі повільніше. І це – все, що про нього можна сказати. Але поступ не визначається демократією, він не є планований, він не є керований. І сучасні книжки говорять, що якщо ви хочете дізнатися про поступ, ви не повинні дивитися в минуле, а планування – це є погляд в минуле. Ви вибудовуєте плани, тому що ви дивитеся, як було, вам здається, що ви піймали стратегію, і ви хочете рухатися.

Але поступ – це вітер, який дує з майбутнього назад. Поступ можна зрозуміти, тільки ловлячи ці хвилі, цей рух повітря, котрий рухається назад з майбутнього в сучасне. І це – майже невловимі стратегії. Це вдається поодиноким людям. І саме тому потрібна свобода. Рецептори, які відчувають, що є поступ в комп’ютері, що є поступ в драматургії, що є в поступ в танці, розкидані, їх неможливо організувати. Вони мають бути вільними і в системі ринку. Щойно такі люди це помітили, вони повинні це витягнути на світ Божий, запропонувати аудиторії, одержати перші гроші і почати розвивати свій успіх.

Це – ідеологія Конституції.

Довідка ZAXID.NET

Всеволод Речицький – конституційний експерт Харківської правозахисної групи. Закінчив Харківський юридичний інститут у 1978 році, аспірантуру цього ж ВНЗ у 1981 році, є кандидатом юридичних наук та автором п’яти монографій із конституційного права. Доцент Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого (Харків). Входить до складу експертної групи при Національній конституційній раді.