Я не дисидент, я – «антирадянщик», – Владімір Сорокін

– В країні, яку створював Іван Грозний ще у 16 ст., вертикаль влади, як піраміда, йде в небо і змушує молитися на себе. Російська держава досі займає місце Бога і вимагає в людей абсолютної покори і поклоніння.

Безкомпромісний випробувач літератури, який розчленовує її на частини з сальєрівською незворушністю та повертає до життя літературних чудовиськ з моцартівською легкістю доктора Франкенштейна. Так характеризують критики російського письменника Владіміра Сорокіна. До цього додають ще більш традиційні епітети «епатажний», «андеграундний».

Перед тим як стати письменником, він спробував себе як інженер-механік (щоправда лише теоретично), музикант, художник... Врешті почав писати і тепер каже, що лише в літературі почуває себе цілком вільним. На думку Владіміра Сорокіна, література в Росії - одна з небагатьох сфер, в якій досі можна виловлюватись без обмежень.

Львів'яни вперше мали нагоду поспілкуватись з Сорокіним-письменником. Щоправда, він був у нашому місті понад тридцять років тому, однак в іпостасі художника - тоді Владімір Сорокін малював львівські дворики. А під час цьогорічного Форуму видавців письменник презентував свою нову книгу «Цукровий Кремль».

- Ви розповідали, що вашу першу книгу прочитало лише 15 осіб. Останню ж - «Цукровий Кремль» - мільйони. Чи можете сказати, на яку аудиторію зараз орієнтуєтесь?

- Не можу. Ніколи не думаю про аудиторію, не орієнтуюсь на неї. Не ставив собі такої мети - щоб мене читали мільйони. Це вийшло якось само собою. Якщо ставити перед собою таке завдання, треба було б писати як Акунін чи дами-детективщиці. А я все ж пишу інші речі, вони не дуже передбачувані. Просто книжка «Цукровий Кремль» «попала», її стало читати багато людей, а наступну може й не читатимуть.

- Чи міняється самопочуття письменника від факту того, що він став відомим широкій аудиторії?

- Мені важко відповісти на це запитання. Щоразу пишу для себе. У «Цукровому Кремлі» я хотів показати ярмарку, натовп, який прийшов у балаган повеселитись, купити щось, тому намагався відтворити оцей ярмарковий стиль і дух. «Цукровий Кремль» - це певною мірою доповнення «Дня опричника», але ця книга зовсім інша, будемо казати - більш літературна. Але дивним чином вона стала продаватись краще за «Опричника». Для мене це було неочікувано.

- Але все ж ви якось можете пояснити те, чому вас з кожною книгою читають все більше?

- Справа в тому, що я щоразу намагаюсь здивувати себе і читачів. Є письменники, які все життя пишуть одну книгу. У мене всі вони різні: і за стилем, і за духом. Я вважаю, що щоразу потрібно винайти маленьку атомну бомбу, щоб отримати від власної книги задоволення. Інакше я просто не віднесу її у видавництво.

- Ваша книга «День опричника» є поєднанням російських традицій і високих технологій. Ви саме так уявляєте собі інтереси російського читача?

- У цій книзі багато написано про стан нинішньої Росії. Про те, що в нас феодальні стосунки, і менталітет мало змінився за останні століття. Людина може їздити на «мерседесі», користуватися мобільним телефоном і ноут-буком, але, по-суті, її ментальність й етика мало відрізняються від ментальності й етики людини минулого.

- Можете сформулювати ментальність й етику такої людини?

- В країні, яку створював Іван Грозний ще у 16 ст., вертикаль влади у вигляді піраміди йде в небо і змушує молитися на себе. Російська держава досі займає місце Бога і вимагає у громадян абсолютної покори і поклоніння. При цьому вона залишається непрозорою, цинічною, непередбачуваною і безжалісною до своїх громадян.

- А як ви оцінюєте нинішню позицію Росії щодо Грузії?

- Знаєте що таке фантомні болі? Це коли в людини, в якої нема ноги, ампутована кінцівка починає боліти. Це викликає нерозуміння і злість. Грузія, Україна, республіки Прибалтики - це ампутовані частини імперської Росії. І на місці цих ніг, яких у Росії уже нема, її починає свербіти, боліти і це дратує нашу владу, тому вона йде на такі абсолютно ірраціональні й руйнуючі ходи. Через Грузію Росія майже зуміла посваритись із Заходом. Усе це патологічні явища.

- Їх можна якось викоренити?

- На наш вік їх вистарчить. Справа не лише в людях у Кремлі, а й у мільйонах росіян, які одержимі шовінізмом і вірять пропаганді. З ними нічого не вдієш, це треба пережити. Хоча все ж більше винна влада.

- Судячи з ваших висловлювань, ви письменник, який перебуває в опозиції. Це не заважає видавати книги?

- Я ще тридцять років тому був переконаним «антирадянщиком». Вважав СРСР патологічною нелюдською країною, і дуже радів, коли ця імперія рухнула. Що ж стосується опозиції, то не можу назвати себе дисидентом. Я лише пишу книги, висловлююсь щодо тих чи інших тем, ставлю запитання. Наскільки це заважає? Поки що я вільно приїхав сюди.

Взагалі в Росії поки що унікальна ситуація. Письменник може написати, видавець - видати, а читач - прочитати будь-яку книгу. Коли ЗМІ підконтрольні владі, література ще є «живим» місцем, де можна висловлюватись. Поки що.

- І скільки, на вашу думку, триватиме це «поки що»?

- Я б хотів, щоб так залишилось. Маю досвід писання у шухляду, адже «Норму» прочитали лише 15 осіб. Але не хотів би, щоб це повернулося. Ми вже це проходили, і це скучно.

- Вас іноді порівнюють з Пєлєвіним. Як ставитесь до такого порівняння?

- До Віктора я ставлюсь з повагою і симпатією. А щодо порівняння з ним... Я не дуже у це вірю. Все ж ми перебуваємо у різних стихіях, і якщо є конкурентами, то не в плані стилю чи змісту, ця конкуренція має ідеологічний характер. Хоча я взагалі не відчуваю його конкурентом.

- Ви багато читаєте?

- У мене проблеми з цим. Я зіпсований отими «атомними бомбами». Для мене в літературі є важливими потрясіння, які змушують забути про те, що я читаю книгу. Такі атомні вибухи - це як подарунок, поява нової зірки, однак таке стається напрочуд рідко. Я починав читати книги багатьох авторів, але закривав після кількох сторінок.

- А хто для вас «вибухнув»?

- Мені подобається Михайло Єлізаров. Він має потенціал розвитку. Цікавим є те, що робить Захар Прілєпін. От і все, власне кажучи.

- Те, що ви, читаючи книгу, не можете відволіктись і заглибитись у неї - це тому, що ви письменник, який сприймає літературу з професійного боку чи просто якість книг така?

- А хіба в минулих століттях було багато хороших письменників? Їх не може бути багато. Це рідкісні істоти.

- А ви «рідкісний»?

- Я людина скромна.

- Кого з українських письменників ви знаєте?

- На жаль, я не читаю українською. Російською читав лише Андруховича. Пристойний письменник, на мій погляд.

- Поп-культура, яка зараз заполонила все навколо, якось впливає на вас?

- Впливає все. Ковток повітря, мимоволі кинутий погляд... Не кажучи вже про поп-культуру. Я людина, яка все сприймає і в цьому плані є не надто традиційним російським прозаїком, який каже, що це гидко, бездуховно і в бік масовості краще не дивитися. Життя різноманітне, і масова культура є доволі цікавою.

- Для масової культури характерно те, що вона буквально «пхає» себе людям. На яких принципах ви будуєте стосунки зі своїм читачем?

- Це тонка справа. Я б із задоволенням прочитав «Цукровий Кремль» як читач, але не можу, бо я всередині цієї книги. Не можна адекватно оцінити свого сина чи форму власної руки. Тому я не можу відповісти на це запитання.

- Ви пробували себе в багатьох сферах, але зупинились саме на літературі...

- Відчуваю себе більш вільним у цьому жанрі. Займався музикою, але роздробив собі палець. У живописі, напевно, був недостатньо вільним. А література - це моя водойма, почуваюся тут вільно.

- Які тенденції простежуються в сучасній російській літературі і де ваше місце у ній?

 - З приводу місця - це питання не до мене. А що стосується тенденцій... Літературний процес йде досить продуктивно, письменники пописують, читачі почитують. І всі розмови про те, що література помирає, що її витісняє мережа і кіно - дурня. Крамниці повні людей, які читають книги і купують сучасну прозу активніше, ніж детективи. Це пов'язано з тим, що сучасне телебачення стало нагадувати брежнєвське. Я знаю багатьох людей, які принципово не дивляться телевізор, а читають, знають авторів, наклади книг ростуть.

- А ви телевізор дивитесь?

- У мене багато каналів. Російські дивлюсь мало, хіба що «Культуру». А новини державних каналів не дивлюсь, бо це непродуктивно, вони не дають інформації, а чути пропаганду сил уже нема, я це проходив у 1981-1982 роках. Тому щоранку читаю новини в Інтернеті.

Фото зі сайту gallery.vavilon.ru