«Я з України»

Це ж треба, щоб аж в еру фейсбуку у вільному доступі Україною почали гуляти стільки історичних документів, перевернулося стільки «світів східняків», почалась така потужна дифузія думок.. Прорахувалися гебешники, забороняючи нашим батькам у 70-х слухати радіо «загніваючого запада» і носити джинси. Бо це ж бо «курКульно і недостойно». Яка перетрощена система!.. У мене вдома було таке радіо (зараз я не боюся це казати), магнітофон «Весна» і радіо з позначками, а я все дивувалася в дитинстві – нащо там стільки міст – Мінськ, Рим, Лондон, Відень?.. Хіба мало батькам тутешніх міст? Прорахувалися тупі покидьки, не врахувавши азів людської психології – якщо людину не влаштовує зовнішнє, вона йде в підпілля. І це не річ-в-собі, а потужний внутрішній світ, який вибухне з тим більшою силою, чим більше на нього тиснути. Бо всім терпцям колись уривається кінець.

Так йшли на танки з вилами наші дідусі, звичайні селяни. Хто в це не вірив – на власні очі міг в цьому пересвідчиться взимку – є доста відео. Так йшли на кулі з дерев’яними щитами і дощечками наші однолітки. Прості хлопці. А хтось навіть не маючи жодної каски на голові, не те що голубої.

Якщо революцію-2004 я б назвала революцією Заходу, то революцію-2014 я назву революцією Сходу. Бо лише, на жаль, тепер, до маси народу зі Сходу дійшло, якими отруєними об’їдками їх годували і «пічкали» всі ці роки, адже одна справа - вірити батькам, а інша – читати думки своїх друзів, які масово носились знову ж таки в фейсбуку (згадаємо, як хотіли закривати інтернети і вайфаї сполошені кацапи, бризкаючи слиною і розуміючи, що «пізно»). Гора моїх друзів з танго «по той бік України» «навернулась» в проукраїнську сторону лише завдяки фейсбуку. Не можна їх за це винити. Але читаючи, аналізуючи нарешті вільну інфу – можна зробити багато висновків, недурні ж люди.. Так Схід і Захід стали разом, пліч-о-пліч. У ФБ.

Що буде далі? У 2024? Не за «культурною стратегією Порошенка», а ще за одне десятиліття? Боюсь, що я вже відчуваю, що «щось буде». А я тисячу разів переконалася, що варто вірити своїй інтуїції. Щось лічила, на скільки країн пощастило поки-що ступити моїй нозі, на 12 збилася з рахунку, але цього ранку гостро пригадала собі враження – ще колись, малою, так хотілося простягнути до них, «іноземців», руку, кричати «хей, ми ж такі самі, як ви!» (а може й ліпші)), у нас такі ж проблеми, біди, комплекси, ми ж усі – люди одного світу, агов! Але всі ці капішонники простували собі трохи байдуже далі, а ми бились в думках через те, що ми ж нічим не завинили в тому, що ми з якоїсь не дуже відомої «їм» України. А, Чорнобиль? А, Кличко, Руслана? Потім почалися міжнародні організації, де було і 60 країн залучено, але все ж не покидала мене думка, що це лише маленька часточка інтелектуалів, а хочеться, щоб про Україну знав цілий світ! Не те, що знав – цінував! Поважав, як рівну собі. Ми ж заслуговуємо на це, це так природно – думала я собі.. Писали якісь інтерв’ю, знімали фільми.. Але знову ж таки – лише тепер, після тієї кривавої біди, яка нарешті вилилась у вільний доступ, (а Голодомор, війни, УПА, репресії, шістдесятники – де їхні фейсбуки?) – то от, лише тепер таке відчуття, що у будь-який куточок світу ти можеш приїхати і нарівні з архетипним «i’m pround I’m аmerican!», «jestem polak!» можеш казати «я з України». І відчувати спокійну гордість. Не ту, що смертний гріх, а людську. Чувство собственного достоинства. Україна виросла. Хто придумав назвати цю битву Революцією Гідності...