Leopolis Multiplex

Особливістю проживання в новому домі може стати те, що зранку можеш сісти не в ту маршрутку. Точніше – в ту, але поїде вона геть зовсім не туди, куди ти сподівався. Шусть – і ти вже не в центрі, а на дорозі на окраїни.

Проте! Такого класного краєвиду, як на спуску по Городоцькій вниз, я на Львів ще не бачила з вікна транспорту. Жодного разу. Доводилось сотні разів міряти цю дорогу кроками пішки, але тут – у лобовому склі водія крізь перші сірі промені вибиваються всі вежечки і шпилі, як на долоні... І не важливо навіть, що тобі хтось стоїть ногою на улюбленому капці.

Так прокидається місто. Я подумала собі, наскільки люблю кожен камінчик на Замарстинівській, кожну тріщинку в асфальті на Чорновола, кожен облуплений будинок на Бандери… І як уперше починаєш фіксувати зміни, які відбуваються в «інституті міста». Ти ж бо пам’ятаєш ці вулички такими, а вони – отакі, тут не було колись переходу – а тепер є, тут – нова кав’ярня, як гриб, а тут – уже того дворику й того магазину нема.. А тут перед носом вигулькне біля Краківського базару шматок польського надпису, і ти відчуваєш, наче колись вже тут був) Можна скільки завгодно хаяти логотипи, на які виділяють шалені кошти далекі від дизайну структури, можна лютитися на захаращених переселенцями перехрестях, але навчити бачити позитив – не можна. Кожен з нас бачить те, що в собі носить. Для когось вулиці будуть вічно запльованими, а хтось помітить красиву фіранку в вікні.

Місто живе в тобі, і деколи багате на людей, які бачать ці всі століття, як кола на дереві. Навіть якщо йдуть у модному пальто під неоновими вітринами. А нарікати нема чого – місто таке, яким ти його робиш.

Цікаво, якою маршруткою їхати додому.