Але є одне але

Березень найкраще підходить для того, щоб побувати в нових містах. Ці сірі будинки, холодне повітря, повний сюр простору, зате все закарбовується.

Але є одне але. Солдати в маршрутках. Тепер можеш їхати туди-сюди дорогами України, і стрижені молодики невизначеного віку в камуфляжах, сідають один біля одного, або розсаджуються по двоє-троє по різних кутках маршрутки. Хтось з телефоном, хтось з плеєром.

Я намагалася заглянути в їхні очі. Або не намагалася.

І згадуєш, як цілий минулий рік ночами і ранками клєпав-писав ці новини, продерши очі, на коліні, про руки-ноги-тіла-радбез... Без імен, без уяви, тільки розділові знаки...

А ось воно все як виглядає. Їдеш собі, і розумієш, що ти живеш у країні, де йде війна. Так на мінуточку. І в когось вона щодня випльовує-віддає-забирає.

Про це навіть вчора говорили на лекції, мовляв, навіть айтішникам прикрутили рай, бо всі бояться. Мало там що – думають гіганти. Ми дамо їм гроші, а прискачуть чуваки і будуть дерти шнури і вимикати колеса світу.

Чорнявий новобранець протягує водію гроші в Радехові.

- Та ти шо, прікалуєшся? Я салдат бесплатно вожу. ... (водій) Сіли, поїхали. (у Луцьк, Юкрейн)