Траса Е-97

«У Львові побудують мечеть!» - майорять заголовки, і не менш екзальтовані та вразливі читачі вже готові обурюватись, «не знаючи броду». Отак відкривали у Львові кримську виставку. На часі – ще один проект з півострова. А я думаю собі, що ось уже восьмий місяць минає, як від тіла України відрубали частину, і фантомні болі починають нагадувати про себе все гучніше. Вам було б добре без селезінки?

Є й інший прикол. Як бути з золотом, дорогоцінностями караїмів, численними активами, за які Україна все ще не подала до суду, натомість змушена виплатити кредити іншій державі. Чи не час подорослішати, коли йдеться про майно, а не про міфічні «хліб-сіль» від чумаків?

Зворушливу історію для роздумів розказав і Блаженніший Святослав - Глава УГКЦ. Виявляється, священики кожної неділі та у свята долають всі блок-пости туди й назад у Криму, щоб відправити богослужіння. Для віри ж нема кордонів...

Дивлюсь на карту України. Колись я знала напам’ять всі ці назви з ПБК – їздили ж бо там «стопом», жили в наметах.. Це був не той Крим, який нині ходить в куртках з Краківського базару з покритою головою, опускаючи очі при вході в продуктовий магазин, це був не «кримнаш», і навіть не художники, які взялися нині змальовувати картини з пам’яті. Тоді ми просто жили в Криму. Не знаючи про старенького Джемілєва, не уявляючи, які гоніння потім чекатимуть (вкотре) татар, а просто беручи інтерв'ю в караїмів, знімаючи про них фільм, збиваючи пилюку на дорогах півострова… Яка дорога до Криму вела особисто мене?

…У мене в Криму є чудова подруга, якій я маю подарувати сережки, і яка майже не знає ані англійської, ані української мови, з якою, проте, ми могли мовчати на ранковій йозі так, наче поговорили за ці 20 хв про найважливіше в світі. 

У мене в Криму є прекрасний друг, який об’їздив півсвіту і зробив для євроінтеграції більше, ніж численні патріоти з великими горлянками.

У мене в Криму є Коктебель, БГ і джаз. Навіть попри те, що останній фестиваль був в Білгороді.

У мене в Криму є висока гора, де солона трава і солоне море сплітаються воєдино, і звідки видно, як заходять в порт кораблі.

У мене в Криму є собака, яка супроводжує мене, щоб не заблукати по виноградниках.

У мене в Криму є Ат-Баш, на який щоб вийти, треба прокидатися о 4 ранку і навіть не пити ранкового молока, бо дорога далека, зате нагорі чекає обсерваторія.

У мене в Криму є караїм, який робить чарівне намисто.

У мене в Криму є степ. І спогади, як найфешенебельніші "Чотири сезони" не зрівняються з чотирма палатками на узбережжі.

У мене в Криму є дорога, якою можна повертатись до Львова, а зависнути в Києві надовго...

І якось зовсім не хочеться називати Крим з усіма його надщербленими придорожніми буфетами «українським Кіпром». Уже навіть не думається ні про який вододіл. Ані про газ. Думається – коли кримські перекупки скучать за українськими туристами, кому продаватимуть свої кавуни? Гейропа ж до них не приїде. 

А тим часом у Львові все смачніше пахне кримською кухнею…