Як Дикі Качури у розвідку ходили
Суспільство

Як Дикі Качури у розвідку ходили

Історія підполковника Морганюка, захисника Донецького аеропорту

Ірина Баранова, Олександра Качмар, 12 квітня 2016 1246 0

Відважний чоловік з серйозними синіми очима  та пронизливим поглядом – Дмитро Морганюк, командир посту «Глаза», що на «Зеніті». Донедавна підполковник «Морган» був офіцером Повітряних Сил. Нині вже він служить у Сухопутних військах. «Морган» неодноразово був в зоні проведення бойових дій. Там йому, офіцеру Повітряних Сил, довелося очолювати навіть диверсійні вилазки.

Народився Дмитро у Великій Михайлівці на Одещині,  де й пройшло його дитинство. Був звичайним хлопцем з непоступливим характером, який не змогли пом’якшити ані батьки, ані старші сестри. Стати військовим майбутнього офіцера надихнув фільм «Батальйони просять вогню», який Дмитро переглядав не один раз. Так народилася дитяча мрія.

Юнак вступив на військовий факультет Одеського державного екологічного університету. За п’ять років курсант Морганюк отримує омріяні лейтенантські погони. Першим місцем його служби стає 28-й корпус протиповітряної оборони, що базується у Львові.

Вперше в зону АТО офіцер потрапив у вересні 2014 року. Спочатку дні перебування на території поблизу Донецького аеропорту не здавалися «Моргану» такими вже й загрозливими.  Але вже під час маршу на висоту «Зеніт» поблизу Донецького аеропорту Дмитрові довелося заглянути в обличчя війні.

Сусідство «Зеніту» зі славнозвісним летовищем перетворило цю позицію на справжню мішень для терористів. На наступний день, після того військові заїхали в населений пункт Тоненьке та почали там розміщуватися, на світанку бійців накрило обстрілом з «Граду».

Дмитро Морганюк розповідає, що його разом з підлеглим вогонь накрив, коли вони були на вулиці. Бійці навіть не мали можливості укритись. Солдат, що був разом зі своїм командиром, вирішив, що вийде сховатись у найближчому будинку. Але двері виявились зачиненими.

«Коли боєць вчепився в клямку вхідних дверей, що опинилися зачиненими, він закляк. Під обстрілом це - жива мішень. Та він намертво прикипів до тих дверей, начебто цього не розумів. Підбігши, я збив його з ніг, з великими зусиллями відірвав від дверей. Втиснулися у найближчу виїмку біля дороги. Тримав його міцно, прижавши голову до землі, доки не завершилася стрілянина. Солдат дуже злякався, але, дякувати Богові, все обійшлося. Навкруги – жодної вцілілої будівлі, десятки спалених автівок, вирви і бита цегла – здається, що в такому апокаліпсисі не можливо було вижити, але виявляється можливо!», – згадує офіцер історію порятунку. Та його очі залишаються сумними.

Під час обстрілу українські військові втратили частину техніки, боєприпаси, майно, але за допомогою волонтерів поновили втрачене.

«Допомога волонтерів була неоціненною. Приємно усвідомлювати, що звичайні люди стільки роблять добра для нас. Хоча до цього обстрілу ми й були забезпечені від держави  необхідним: і автоматичною зброєю, і одягом, тощо», - каже офіцер. 

Після обстрілу бійцям треба було зібратися, поновити техніку та висувати далі до пункту розташування. За п’ять днів, як розвідка дала дозвіл, висунулися на точку.

«Ми виїхали на висоту «Зеніт». Наша ротація «Дикої Качки» під час маршу двічі потрапляла в засідку, з боями зайшли й на висоту. Відразу як приїхали до пункту дислокації прийняли бій. Вдало. Потім вже розмістилися» - пригадує «Морган».

Пост, який зайняли бійці під командуванням Дмитра, називався «Глаза» - бо з нього проглядалася вся територія старого і нового терміналів. Праворуч від нього – посадка, або, як її називають військові, «зельонка», по якій постійно ходили розвідгрупи противника. На третій день, як зайшла ротація, українські вояки зустріли їх вперше й відбили атаку.

За всі дні боїв на посту «Моргана» поранених і загиблих не було. Командиру вдалося зберегти життя своїм підлеглим. Але від втрати друга доля офіцера не вберегла. Загибель командира посту «Горка» майора Ярослава Костишина стала особистим болем для багатьох його побратимів.

«Ярік» командував постом, який прикривав підступи до резервуара з технічною водою. Води на «Зеніті» завжди було обмаль, і коли волонтерам не вдавалося передати бійцям води, то брати її звідти доводилось навіть для пиття. Під прикриттям посту «Горка», яким командував майор Костишин, знаходилось найцінніше – справжня дорога життя.

«Вранці ми домовились зустрітись, дещо обсудити. Але я не встиг. Уламки ворожого снаряда перервали життя Яріка», - Дмитро намагається говорити рівно. Але годі й уявити, яких сил коштує йому стриматись, щоб не затремтів голос.

Поруч з зенітівцями на позиції стояв окремий п’ятий батальйон, прикомандирований до 93-ї бригади, який мав розвідроту.

«На моєму рубежі висувалося ДРГ, а у розвідки стояли секрети свої. І для того, щоб ми один одного не перестріляли, потрібно було уточнити де саме сусіди стоять. Так довелось на ходу навчатись пластунській справі», - згадує офіцер свою першу вилазку у розвідку.

Потім вже вилазки стали обов’язковою частиною військового моціону.

«Одного разу колеги здійснили марш на черговий, але новий рубіж. З’явилась необхідність провести ротацію між військовослужбовцями секрету, що стояв майже біля самого нового терміналу ДАП-у. Дорогу знав лише прапорщик з розвідки. Він йшов старшим, шість розвідників і нас, Качурів, двоє. Перші двоє  в групі, прапорщик та сержант, натрапили на розтяжку та отримали поранення. Народ трошки  розгубився», - розповідає Дмитро Морганюк.

Але Дмитро не дав групі часу на роздуми. Він був змушений взяти управління на себе: постраждалим бійцям швидко надали першу допомогу та відправили їх на «Глаза», викликали по рації медиків. Інших Дмитро повів до кінця – попри те, що вони не були його підлеглими. Мабуть, свою роль тут зіграло офіцерське звання.

«Коли була та мить вагань, після поранення командира отряду, повагу в мене викликав, молодший сержант з позивним «Мікі», один з бійців Дикої Качки, що був там зі мною. Він сказав: «Командира не покину!» і пішов за мною, а за ним висунулися й інші», - каже Дмитро.

Подальше просування до визначеного місця пройшло як в тумані. Але бійці виконали поставлене бойове завдання.

«Коли поверталися назад, проросійські найманці нас помітили і почали прицільний обстріл. Довелося віддати наказ просуватись повзком.  Так і дісталися нашого пункту дислокації, на щастя, всі цілі», - розповідає офіцер.

З розмови з Дмитром стає зрозуміло, що на висоті було справжнє пекло. «Морган» хвилину мовчав, перш ніж почати розповідати про її оборону.

«Всі без винятку бояться, у всіх є страх - просто він у кожного по різному проявляється. Що стосується мене: оскільки я був старшим – свій страх  намагався не показувати. Тільки власним прикладом може командир мотивувати підлеглих», - переконаний Дмитро «Морган».

«Першу мою ротацію, я бачив по той бік «зборіще», гадаю було декілька військових інструкторів, але  решта з цивільних. Крайня ж ротація – це скоріш за все кадрові військові, або ж цивільні, що пройшли посилену підготовку: вони знали як стріляти, як уникати обстрілу, як нападати, як захищатися й робили це тактично грамотно» , - описує свої враження від ворога український офіцер.

Мужній офіцер, рішучий командир – для своєї родини Дмитро Моргалюк є люблячим чоловіком та зразковим батьком. Відданий своїй країні, він обрав бути на передовій. 

Десь в кабінетах столиці лежить клопотання про нагородження Дмитра державною нагородою «За мужність». Документи чекають на підпис.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук