«Як працює путінська пропаганда»
Суспільство

«Як працює путінська пропаганда»

Уривок з книги Миколи Давидюка

6 грудня 2016 843 0

Книга Миколи Давидюка «Як працює путінська пропаганда» намагається дати відповіді на актуальні запитання, від того як реагувати на пропаганду, і хто її створює, що таке гібридна війна і як це пов’язано з поняттям «русского міра». Дослідження автора описують ідеологічні засади, маніпулятивний інструментар та наводять приклади із вуст учасників та очевидців. ZAXID.NET пропонує уривок з книги.

***

ВСТУП

Москва, аеропорт Шереметьєво. 2015 рік

Готуватись до ефіру в Москві я почав за три дні, зустрічався із журналістами, блогерами, медійниками та політологами. Я знав, що не можна схибити, бо якщо їхати, то лише за ідеологічною перемогою! Я не романтик і розумів, що таке кремлівський абсурд, що таке пропаганда і з чим її подають. Я назбирав безліч фотофактів, бо розумів, що словами там нікого не переконати.

Я планував донести свої меседжі про те, що:

уявна Новоросія – це не південний схід України до Чорного моря, а лише по два-три райони в Донецькій та Луганській областях;

закон про декомунізацію – це історія про об’єднання країни та про справедливість, а не заборону медалей для ветеранів;

реформи почалися, й ми йдемо до Європи (і вже через рік месиджі на зразок «що там у хохлів?» зміняться на «ну як там у них у Європі?»);

чи не здається росіянам, що «русскій мір» провалився, коли за нього буряти почали вбивати православних українців на Сході.

А ще я знав, що запитають, де воював мій дід (є в Росії така маніпуляція), щоб показати, що ми невдячні нащадки (якщо дід воював за радянську армію), або фашисти, якщо ордичі воювали за Українську повстанську армію. Але мої діди, точніше, прадіди, знали про можливе таке запитання і тому один з них був в УПА, а інший – у Червоній армії. І для мене це завжди була важливим говорити про це та об’єднувати людей з різних частин України. Тут пропагандисти дали штангу.

Я багато спілкувався з нашими хлопцями зі сходу України та перечитав усі блоги та статті. Виписав усі ідеологічні «фішки» Кремля.

Ефір був напруженим, маніпулятивним, дуже емоційним і тривав близько п’яти годин. Хоча їм для відео потрібно реально хвилин 40 на кожну серію. Знімали тільки дві. Тоді я ще не розумів, навіщо такий запас метра. Добре, що перед ефіром разів двадцять прослухав пісню «Їхали козаки» гурту «Тінь Сонця» та «Воїни світла» BRUTTO, що додало снаги.

Після ефіру, рухаючись від телевежі до місця вбивства Нємцова, щоб покласти квіти, дивився на місто. Воно наче й не змінилося від останніх, довоєнних, візитів, ті самі будівлі, ті самі авто, наче ті самі люди, але коли ти потрапляєш на Красну площу, наче стаєш персонажем фільму, де всі якісь «зачаровані», ходять, роблять селфі, постійно говорять щось про День Перемоги і як усе буде круто. Відчуття, що ти потрапив у фільм, але всі грають свої ролі, а ти просто ходиш і дивишся на це. Паралельна реальність і тотальний абсурд.

Я йшов на М’ясницьку набережну, до місця вбивства Бориса Нємцова. Людини, яка була справжнім росіянином і водночас – другом України, а не пострадянським модерністом та українофобом, як це сьогодні прийнято в Москві. Загалом, усе місто заклеєне георгіївськими стрічками, від аеропорту – до туалетів та переходів, від депутатів – і до бомжів на околицях. Якийсь тотальний парад смерті. Який ще більше нагнітає відчуття паралельної реальності.

Довго затримуватись і гуляти Москвою я не мав бажання, бо мені це було якось неприємно, до того ж, усе ж таки хотілося швидше пройти митний контроль. Через сказане і заявлене залишатись я там однозначно не хотів.

Уже в аеропорту, очікуючи на свій літак, я прочитав пост прес-секретаря одного з головних опозиціонерів РФ Олексія Навального – Анни Ведути, яка зарепостила Надю Толоконнікову, активісту опозиційного руху Pussy Riot, і це ще більше доповнило побачену російську картинку:

***

«Хіба я могла в 2008 році припустити, що путінський ідеологічний апарат розвернеться на 180 градусів і змінить демонстративну деполітизацію, усвідомлену сірість «стабільності», зовні невиразний «план Путіна» (про який ніхто не знає нічого, крім того, що він колись існував) на агресивну, пропагандистську, мобілізаційну політику?

Путін довго розминався. Він добирав ідеологію, грав з концептами. Спершу взяв релігію, розіграв карту Pussy Riot, зробив патріарха Кирила хедлайнером усіх ТБ-програм 2012 року. Далі розігрувалася спортивна карта – Олімпіада, або, якщо завгодно, «Олімпія» (1938, Лені Ріфеншталь). Тепер от – «русскій мір», «російська весна», «націонал-зрадники», «п'ята колона» та добровільна ізоляція. Я не знаю, яке усе це сприймати вам, навіть якщо моя свідомість, зґвалтована й випробувана абсурдом російської колонії, відмовляється приймати таку реальність».

Там, в аеропорту, я зрозумів три речі:

страшніший за Путіна, який сам себе знищить, – реванш московських регіоналів-януковичів та наші внутрішні чвари, які ми тут розводимо;

бездіяльність – ми не покарали нікого за злочини проти Майдану, нікого за трагічні травневі дні в Одесі, за так звані самогубства регіоналів. А це пожива для реваншистів;

замовники та виконавці – відомі, але ніхто нічого не каже, ніхто нічого не робить, київська політична тусовка думає, що все так і залишиться, без конкуренції, такий собі печерський мєждусобойчик.

Ні друзі, регіоналівське кодло готує переворот. У них з’явилося «ми», яке вже не ідентифікує себе з ПР, Янукович їх зрадив, вони всі жертви й чекають реваншу. Звісно, поки що вони далі Рубльовки та Садового в Москві не потикаються. Але вовча зграя чекає слушного моменту.

І гріш нам ціна, якщо після Майдану, після десятків тисяч смертей на сході України здамо нашу країну назад до рук проросійських путіністів, які мститимуть українцям за свою політичну еміграцію та повалений режим Януковича.

Надто емоційно, але для себе вирішив, що якщо я десь і допомагав хлопцям з АТО, відтепер робитиму це вдесятеро краще. Якщо я й критикував владу за бездіяльність, то я робитиму це в сто разів активніше. І якщо я любив свою країну та захищав її, то робитиму це в мільйон разів сильніше.

У нас немає варіантів для відступу та шансу на поразку, в нас один шлях – перемога. Попри глобальні плани, бажання диктатора Путіна та внутрішніх зрадників, ми змушені вирватися з цієї депресивноі зони і стати багатою, щасливою, правовою країною. Інакше вічне рабство та ярмо. Як було написано на М’ясницькій набережній: «Борись!»

Літак сів у Борисполі, і це було, напевно, найщасливіше повернення додому.

P.S.

Уже маючи досвід участі в таких шоу, можу з упевненістю заявити, що вони на 100% маніпулятивні, спекулютявні та намагаються обслуговувати путінську пропаганду. Ріжуть, глушать і викручують, до того ж дуже професійно.

На жаль, як засвідчили відгуки після показу передачі, багато людей в Україні ці шоу теж дивляться. І це не надто добре.

Через рік після публікації цього тексту у своєму профілі Facebook та повернення зі зйомок телепередачі я вирішив написати книгу, яка змогла би передати побачені й проаналізовані мною кейси інформаційних маніпуляцій Кремля, а також – історії успіху, що змогли протистояти цим маніпуляціям та воєнній агресії.

Для нас, українців, частина книги може видатися буденною, адже аналізує інформаційні та комунікаційні маніпуляції ворога, з якими ми маємо справу щодня. Але водночас ці знання можуть бути корисними іншим сусідам РФ: Польщі, країнам Балтії та Скандинавії. Так само, як нам став корисним військовий досвід Грузії 2008 року. Але водночас я намагався описати історії протистояння, успіху та звитяги, коли громадяни поодинці або гуртом протистояли ворогу та агресору, не вириваючись із робочих буднів, не припиняючи виховання дітей та догляду за батьками. Вірю і знаю, що в цих реальних героях нашого щоденного життя ви впізнаєте і частинку себе.

Аналізуйте і надихайтеся

2

Чи планував Путін нападати на Україну? Підготовка акцій

Багато хто вважає, що реакція Путіна у вигляді анексії Криму – емоційна і спонтанна, зумовлена глибоким відчаєм від подій, які відбувались в Україні на початку 2014 року. Звісно, так мислити було би наївно, адже відчай – дуже сумнівне відчуття для такої людини. До того ж, Росія давно планувала окупацію частини України в разі втрати тотального контролю над державою. Підтвердженням є дуже багато фактів.

«У квітні 2008 року під час Бухарестського саміту НАТО В. Путін заявив президентові США Дж. Бушу: “Україна – це взагалі не держава. Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами… Якщо Україна піде в НАТО, то піде без Криму і сходу – вона просто розпадеться”. Такі уявлення стали основою стратегічного бачення завдань РФ на новому етапі експансії, що, ймовірно, було сформульовано на спільному засіданні Ради безпеки і Державної ради РФ 25 грудня 2008 року», – Володимир Горбулін у своїй статті на другу річницю російської агресії.

Зрозуміло що інформація, надана В.Горбуліним, є закритою, але її дуже легко перевірити за публічними ретрансляторами думок Кремля – тевізійними шоу, які тоді працювали суто в рамках вищезазначених ідеологічних міркувань. Це і розколотість України, і російська агресія в Криму та на сході України, і російський капітал, який прийшов до України не гроші заробляти, а правити політичний бал.

І найкращим підтвердженням може стати документ, опублікований 24 лютого 2015 р. виданням «Новая Газета» (Москва) – план відчуження східних областей України. Ймовірним автором видання називає православного бізнесмена Костянтина Малофєєва, адресатом – адміністрацію президента Російської Федерації. Газета вважає, що документ було покладено на стіл Владіміру Путіну в період між 4 та 12 лютого 2014 р. Тобто ще коли Президентом України був Віктор Янукович, ставленик Москви.

У документі чітко описано всі прагматичні переваги Кремля у випадку окупації території, ідеологічні перемоги та політичні бонуси.

Політика Кремля відома своєю послідовністю. Завжди все планується, пишуться папки з перспективними планами, узгоджуються, переузгоджуються та утверджуються.

Дискредитація перед нападом – усі напади сплановано, щоб потім не було відчуття провини перед своїм населенням, яке не любить сюпризів, а надто – коли виходять за рамки очікувань і традиційних сценаріїв.

Ігор Соловей розповідає, що Кремль, аби завдати удару по одному з об’єктів, завчасно розпочинає чорну кампанію з дискредитації своєї мішені. Так би мовити легітимізує свої подальші дії проти майбутнбої жертви. І байдуже – це країна на яку було вирішено напасти, чи нафтова компанія, яку заплановано передати іншим власникам. Сценарії схожі. Створюється проста й логічна конструкція: завчасна дискредитація, удар та правильна думка громадськості, наприклад, що влада бореться проти зла, встановлює справедливість і захищає самих росіян.

Наприклад, якщо проаналізувати напад на Україну, то до цього можна помітити широкомасштабні кампанії з розігрування фашизму на території України, фінансування ультраправих націоналістичних рухів, провокаційні акції, газову війну, низку торгових воєн, закриття російського ринку для українських продуктів і потужний медійний супровід. Образ українця перетворювали на «бездумного націоналіста», «фашиста», «вбивцю» та «русофоба». Уже під час російської інтервенції для опису української влади, солдатів-захисників та добровольців було взято з політичного епосу, а потім широко використано у ЗМІ такі образи: «хунта», «карателі», «укропи». У ході самої воєнної кампанії в медіа неодноразово траплялися заголовки на кшталт:

Яценюк (XV прем’єр-міністр України) воював у Чечні та брав участь у тортурах і розстрілах російських військовополонених;

п’яного Порошенка (V Президент України), який рвався до Путіна, зняли з рейсу «Київ–Москва»;

тисячі українців радіють аварії літака з росіянами в Єгипті;

комбат «Дніпра-1» в ефірі українського ТБ зізнався, як став фашистом;

хлопчика накололи наркотиками та зробили мішенню для ракет;

узяли 3-річного хлопчика, як Ісуса, розіп’яли на дошці оголошень, змусивши маму дитини дивитися, як її дитина спливає кров’ю;

Голова СБУ особисто керував звільненням можливого організатора теракту в Туреччині.

Схожі сценарії, що передують удару, можна простежити і в самій Росії на прикладі політики, бізнесу або навіть чиновницького буття.

Створивши негативний образ мішені, дуже легко виправдати агресію по відношенню до неї. Адже в самому суспільстві виникає запит на подію, покарання та встановлення справедливості. Отже, влада працює в межах суспільних очікувань, які, щоправда, сама ж і формує. Але переважна більшість населення цього не розуміє і зрозуміти не намагається, адже набагато комфортніше жити у світі, де все відбувається в рамках очікувань, відомих, зрозумілих сценаріїв, де не потрібно приймати важливих рішень. Типове патріархальне мислення, яке в силу історичних подій та розвитку країни, дуже популярне в Росії. Що власне політичне керівництво і вправно використовує на свою користь.

І коли Путін зрозумів, що втрачає контроль над Україною через свого політичного васала Януковича, він приймає рішення діяти за давно заготовленим планом: розлам України та окупація її південно-східної частини. Єдиною його помилкою була переоцінка своїх можливостей, згуртованість українського населення у протистоянні ворогу, наявність громадянської альтернативи зруйнованій на той час армії та єдність міжнародної спільноти у протистоянні агресору. Але про все по порядку. Розпочнемо з офіційної ідеології.

3

Хто такі «гастролери»?

Гастролери й трансформація інформаційних загроз у реальні фізичні збитки та втрати

У чому ж реальна небезпека «русского міра»? У тому що він шириться гібридними методами, спершу створюючи ідеологічні прецеденти, але вони згодом завдають реальної фізичної шкоди. І прикладів тут безліч. Підкуп депутатів місцевих рад, які роблять заяви в преси про те, що територія хоче відділитися, організовують референдум, а потім уводять війська та організовують повстання озброєних ними ж сепаратистів. Результат – тисячі вбитих, крах економіки регіону, два мільони переселених осіб.

Найголовніше в концепції «русского міра» – це управління брехнею. Для цього створюються інформаційні приводи, які потрапляють у ЗМІ, що, власне, їх легалізують. Після цього Кремль на них реагує в рамках заданої адекватності, в рамках очікувань росіян, якими вправно маніпулює преса. І неважливо, чи були ці інформаційні прецеденти, бо з моменту легалізації і показу їх на ТБ вони «живають своїм життям» і їхня реальність уже нікого не хвилює. Зазвичай кейси – типові шокуючі «інформаційні бомби».

Наприклад, розп’яття маленького хлопчика, що вкладається в культурний та релігійний код частини російського населення. Воно є православним, і саме таке варварство для них є чи не найвищим виявом злочинності, через що вони дають неформальний мандат владі на будь-яку жорстоку відповідь. Убивства, знущання, руйнування та обстріли – все це дозволяє населення, адже вважає відповідь на «розп’яття маленького хлопчика» священною. Це щось на зразок хрестових походів та спалювання відьом, коли під прикриттям святості творяться чи не найбрутальніші злочини людства. Єдина проблема – що і походи, і вогнища були в епоху середньовіччя, а не в ХХ столітті, коли світом правлять інформаційні технології, відновлювана енергетика й демократичні суспільні тренди.

Даючи владі мандат на насильство, населення очікує, що влада й держава захищатимуть їх самих від такого насильства на їхній території. Це і стало виправданням для політики Кремля, мовляв, наші війська там лише через те, щоб не допустити такої ситуаці в нас. Зрозуміло, що такі пакти й домовленості не є публічними, про них ніхто не говорить уголос, але всі з ними ипогоджуються. Маємо такий собі «інформаційно-військовий суспільний договір» між владою та державою, коли головним сервісом держави є не забезпечення високого рівня життя, медицини, освіти й безпеки, а створення атмосфери страху для населення з подальшим нібито убезпеченням населення від реальних наслідків цього страху.

Щоб створювати яскраві «інформаційні бомби», кремлівському медійному продакшину потрібні якісні професійні джерела. Адже потрібно створювати сенсації щодня. Слід шокувати населення, щоб воно не почало засуджувати використання військ, бездумне витрачання бюджетних коштів і смерть своїх співвітчизників на території колись братньої держави. Для цього було запущено професійних медійних гастролерів у так звані «поля», на місця потенційних сепаратистських територій, де вони мали реалізувати, опрацювати отриманий від замовника сценарій.

Але якщо виконати невеликий контент-аналіз, можна визначити дуже цікавий факт: одні й самі особи виступають у різних іпостасіях. Сьогодні це вчителька в Одесі, яка виступає за «русскій мір», завтра це медсестра із Маріуполя, яка постраждала від «хунти», ще через місяць це вдова, яка втратила чоловіка, що захищав Донецьк від «укропів». Завжди емоціно, завжди зі сльозами та криками, переконливо та жалісливо. В таке дуже легко повірити. Особливо якщо не відхоидити від телевізора та споживати контент лише з одного джерела, навіть якщо це десятки різних ТБ-каналів, інтернет-ЗМІ та друкована преса. Адже залишається факт: джерелом є політичне керівництво Кремля, якому потрібна саме така маніпуляція власним населенням.

Технічно все організувати дуже просто, адже для цього потрібні невідомі професійні актори провінційних театрів. Вони за гонорари готові грати будь-які ролі, навіть підігрувати воєнній агресії, будучи солдатиками інформаційної кампанії. Їм дають тези на вичитку та відправляють у потрібне місце, де вони контактують із оператором та журналістами, знімають потрібний сюжет і змінюють локацію, а потім отримують нову роль. Медіапром потребує динаміки та емоцій, яку в реальному житті забезпечити дуже важко, саме тому і потрібні такі персонажі, які зможуть професійно грати жертв та свідків на актуальні теми. І найголовніше, всі вони готові легалізовувати будь-яку брехню, вигадану в кремлівському центрі, аби створити інформаційний плацдарм для наступу реальних війьк та реальних танків.

4

Союзники Путіна – продажні національні еліти

Як свідчить міф «доктрини Лук’янова», Путін не заходить на непідготовлену почву. Всі свої напади він готує з академічною точністю, вираховуючи кожен крок і намагаючись наперед спрогнозувати всі кроки. Адже, як кажуть у Москві: в Кремлі несподіванок не люблять. Тому й намагаються все готувати заздалегідь. А хто може бути відданішим і водночас підступнішим за агентів, які десятки років чекали приходу нового «царя»; за еліти, які працювали на на свою країну, а на імперську Москву, отримуючи по дві заробітних плати, маючи змогу заробляти мільйони, а то і мільярди, а найголовніше – можливість вислужитися перед найвищим політичним керівництвом?

Будучи студентом, я постійно шукав підробітків і тимчасової зайнятості, щоб забезпечити собі проживання у столиці, адже, як і мільйонам моїх студентських колег, стипендії не вистачало. Зазвичай це була якась офісна паперова чи комп’ютерна робота, переклади текстів чи інші нехитрі способи підзаробити, які можнабуло знайти для студента стаціонару.

Якось мені довелося працювати в офісі одного бізнесмена, якому потрібно було перекладати документи англійською мовою, щоб підготувати делегацію до поїздки в закордонне відрядження. Я взявся за свою роботу, водночас підтримуючи контакт із співробітниками, які мені здалися чомусь дуже депресивними. Вони це пояснювали тим, що кращі часи їхнього роботодавця минули, натомість тепер він чіпляється за будь-яку можливість підзаробити. Адже увесь бізнесовий ресурс та міні-імперію вони вже проїли. І сталося це після того, як він перестав отримувати допомогу з Москви.

Я із зацікавленям перепитав, мовляв, чи він не власник бізнесу, а просто менеджер, а інвестори – московські? На це мені відповіли таке. Він – київський бізнесмен, головний акціонер і власник бізнесу, але раніше отримував періодичну фінансову безповоротну допомогу з Росії на купівлю активів: офіси у столиці, металургійні та сировинні комбінати на сході, оренда земельних угідь у центральних областях та багато-багато іншого. Але в якийсь момент стався перелам, коли київський бізнесмен відмовився очолити одну з російських енергетичних компаній, точніше її представництво в Україні. Чоловік гордо заявив, що він – бізнесмен, а не менеджер, тому не може управляти чужим бізнесом, а розвиває свій. Після цього завершилося казкове московське фінансування, частину активів «віджали», а бізнесмена викинули з просійських кіл спілкування.

Щоправда, він туди ще намагався повернутися, коли зрозумів, що лише його осоьистих талантів на розкішне життя бракує, а на розвиток бізнесу потрібні додаткові інвестиції. Тому кілька разів він ще пропонував створити потужну проросійську партію та підтримати московський патріархат у Києві. Їм так і не вдалося продовжити дружбу та відновити втрачену довіру.

Ця історія мене дуже зацікавила, і я мимоволі почав дошукуватися відповідей, з якого дива Москва роздає гроші громадянам України на розвиток бізнесу під політичні проекти, в обмін на лояльність. З’ясувалося, що, справді, Кремль був зацікавлений у проросійських елітах в Україні, і не лише економічних чи бізнесових, а й політичних та релігійних. Це легко можна пояснити тим, що Україна ще й досі не має своєї помісної церкви, попри те, що вже четверть століття є незалежною державою.

Але, повертаючись до лояльності бізнесових еліт, я виявив очевидний факт, який лежав на поверхні, але до історії з київським бізнесменом мене раніше не цікавив. Дуже багато бізнесменів, зокрема й із сьогоднішнього списку «Форбс», розвивають свій бізнес саме на лояльності Росії. Багато хто отримував можливість торгувати газом із Європою, отримуючи газ по $50 і маючи змогу продавати його по $100-120 у Європі, заробляючи по $5-7 млрд на рік. Росія начебто цього не помічала, заплющуючи на це очі. Тоді як в Україні стрімко розвивався клас українського олігархату, який багато в чому завдячував своєму північному сусідові. Деякі газові компанії, що спецаілізувалися на реалізації російського газу в Європу, заробляли по кілька мільярдів доларів щороку, інвестуючи у скупку активів, політику, а інколи вони просто виводили кошти закордон у вигідні офшорні зони.

Друга категорія – це бізнесмени, які виробляли певні товари чи послуги, а лояльний російський ринок пропонував себе як ринок збуту. Це насправді було дуже вигідним, адже Російський ринок утричі більший за український, і на двох вони мають близько 200 млн населення.

Третя, умовна, категорія, – це бізнесмени, які управляли російським бізнесом в Україні або купували, а інколи й просто захоплювали рейдерським шляхом активи для більш потужних російських олігархів. Інколи будували в Україні, а потім перепродували росіянам за більш вигідними цінами.

Окремо можна говорити про політиків та чиновників. Адже Україна не пішла шляхом своїх східноєвропейських сусідів, які звільнення з полону соцтабору підсумували проведенням люстрації, викинувши всіх комуністичних агентів із лав високопоставленої еліти. Чого, на привеликий жаль, не сталося з Україною. До того ж, продовжилась радянська ганебна традиція, коли більшість чиновників на відповідальні політичні посади в Києві призначала Москва. А всі президенти, за винятком Порошенка, спершу з офіційним візитом обов’язково відвідували Москву.

Безліч чиновників різних рівнів працювала одразу на дві країни. Часто на відповідальні посади в Україні призначали російських громадян, зокрема у сфері оборони, у спецслужбах та в органах міліції. Нормальною практикою було й узгодження заступників у міністерствах, службах та комітетах із Москвою, коли Київ просто подавав кандидатури, а їх затверджували у білокам’яній. До речі, ходять навіть такі чутки, що Москва погоджувала й правонаступника Леоніда Кучми, який визначався, кому ж передати країну. Чомусь тоді ніхто не порушував питання зовнішнього управління країною (далися взнаки пережитки радянських політичних традицій). Тоді це вважалось нормальним.

Лояльні проросійські еліти України намагалися у всьому вислужитися перед Москвою. Дуже дивно виглядали весілля дітей українських чиновників, політиків чи бізнесменів, на яких майже не запрошували для виступу українських співаків. Як правило, це був російський десант.. Адже було би моветоном, якби на таке святкування прилетів московський високопоставлений гість, а виступали би не відомі йому українські артисти. Смішно, але такі речі колись були нормою і так виражалась меншовартість тогочасних українських еліт.

Будучи в Москві на ефірі, я став свідком, коли мій колега – політичний експерт, директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов – апелюючи російському спікерові, на репліку «таж Москва вас годувала впродовж усієї незалежності» відповів дуже професійно та влучно: «Не нас і не годувала, Кремль цілеспрямовано підкуповував українські бізнес- та політичні еліти».

І в цьому – суть процесів, які простежувалися в Україні та Росії в 90-х і двохтисячних роках. Коли РФ формувала свої відносини лише через лояльні до себе політичні еліти, готові виконувати майже всі поставлені Москвою завдання. Ухвалити закон про мови – будь ласка. Продовжити термін базування російського флоту в Криму – без питань. Росія не хоче, щоб Україна інтегрувалася в Європу – добре, сказав Янукович Путіну. Щоправда, після цього він перестав бути українським президентом і втратив владу над країною. Росія захотіла надто багато, а український політичний клас переграв сам себе, що призвело до подальшої революції та окупації Росією українського Криму у відповідь на бажаня нашої держави провадити власну державну політику. Проте саме тієї миті Україна вперше за свої 25 років незалежності почала сама призначати чиновників, силовиків і військових. Вичищали силові органи та міліцію, що стало критичною необхідністю після трагічних травневих подій в Одесі 2014 року, коли українські міліціонери брали участь у заходах по обидва боки барикад – з українського та сепаратистсько-проросійського. Хоча це було зрозуміло й раніше, коли в окупованому Криму частина військових та силовиків почала співпрацювати з російськими окупантами. З такими кадрами вести війну було неможливо. Особливо проти країни, якій вони склали присягу на вірність.

Пострадянським країнам, які нині входять до орбіти Кремля й досі плекають надії, що РФ – їхній надійний партнер, а не вовк в овечій шкурі, варто звернути увагу на свої політичні та бізнесові еліти, які в критичний момент агресії чи початку воєнних дій можуть обрати не національну, а сепаратистську чи проросійську позицію.

А ще слід звернути увагу, що Кремль дещо видозмінив стратегію, пришвидшивши результат. Москва почала засилати своїх олігархів до країни призначення, щоб ті втиралися в довіру до «першої особи». Адже Путін перестав вірити, наприклад, українським олігархам, через що відряджає більш вірних собі мільярдерів. Причини такого відрядження різні, мета – одна. Впливова рука Кремля, яка має вплив на президента й на ситуацію в країні загалом.

Не менш актуальними досі є старі радянські закладки в парламентах європейських країн, які мають дотичне комуністичне минуле або енергоорієнтовану на Росію економіку. Або, наприклад, мають завербованих, лояльних чиновників, які роками не проходять держперевірку. А це є обов’язковою вимогою закону, якої можуть і не дотримуватись. Як-от, наприклад, роблять деякі високопосадовці з адміністрації президента Чехії.

Власне, Кремль роками, десятиліттями збільшував свою агентурну мережу, підкупав національні еліти й намагався сформувати лояльних до себе впливових осіб, мотивуючи їх від банальної корупції й аж до виходу на малоконкурентний російський ринок. Натомість із Москви висували одну вимогу – політичну лояльність.

6 грудня у Львові презентуватимуть книгу «Як працює путінська пропаганда» політолога Миколи Давидюка. Презентація відбудеться у книгарні «Є» о 18:30.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук